5 серпня в Україні відзначили сумну дату — 80-і роковини з початку так званого «великого терору» 1937—1938 років у колишньому Радянському Союзі, до складу якого входила тоді й Україна. Відповідний указ про це ще навесні підписав Президент Петро Порошенко.

Автором терміну є британський історик Роберт Конквіст, який у 1968 році випустив книгу з такою назвою, присвячену масовим сталінським репресіям цього періоду. А прив'язкою послужила дата 5 серпня 1937 року, коли Політбюро ЦК ВКП (б) (Центрального Комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) видало циркуляр №409 «Про операцію щодо ре-пресування найактивніших антирадянських елементів…».

Але насправді старт масовим репресіям дав пленум ЦК ВКП (б), який відбувся 23 лютого — 3 березня 1937 року. На ньому з великою доповіддю виступив Сталін — фактичний диктатор Радянського Союзу, який повторив свою доктрину про «загострення класової боротьби у ході будівництва соціалізму». Він закликав активніше боротися з усякого роду «антирадянськими елементами, шкідниками, шпигунами, диверсантами, куркулями і т.д.», в тому числі і у власних партійних рядах. Результатом цього заклику стало й те, що із 72-х промовців на цьому пленумі 52 згодом були розстріляні. Із центру на місця доводили цифри «планових завдань» щодо виявлення і покарання так званих «ворогів народу», а на місцях ці плани старалися ще й перевиконати. Всього ж протягом тих двох років (1937—1938) у Радянському Союзі за політичними звинуваченнями було заарештовано понад 1 мільйон 700 тисяч чоловік і не менше 725 тисяч із них — розстріляні. Тобто держава щодня убивала в середньому тисячу (!) своїх громадян. Такі дані наводить міжнародна правозахисна організація «Меморіал».

Але у зв'язку з цими часовими рамками мені можуть задати запитання, яке ж відношення мав «великий терор» до Ратнівщини, коли Волинь, як і вся Західна Україна, на той момент ще не входила до складу Радянського Союзу. Виявляється, мав! Справа в тому, що ще до Першої світової війни тисячі селянських сімей із Волині у пошуках землі і кращого життя переселилися вглиб Росії — до Сибіру і на Далекий Схід. Хтось опинився там як біженець під час самої війни і залишився жити, хтось потрапив пізніше. Про одного нашого репресованого земляка я вже писав років п'ять тому — це уродженець Ратного Євген Григорович Деречей, професор Московського інституту кольорових металів, роз-стріляний 1938 року у справі «московської професури». А доля всіх інших була визначена наперед наказом Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) № 00485 від 11 серпня 1937 року, який підписав нарком (по-теперішньому — міністр) Микола Єжов. Ним зобов'язувалось із 20 серпня розпочати операцію проти польського населення і закінчити її в 3-місячний строк. А для малограмотних чекістів усі уродженці Волині, яка на той час перебувала у складі Польщі, були поляками і, отже, автоматично ставали «польськими шпигунами» або «ворогами народу». За цим наказом було засуджено 103489 чоловік, з них 84471 — до розстрілу.

І серед їх числа був мій двоюрідний дід, рідний дядько моєї матері Мороз Захар Григорович. Відомості про нього я знайшов у базі даних «Меморіалу» «Жертви політичного терору в СРСР»:

«Народився 1894 р. в селі Шкроби Датинської волості Волинської губернії, українець, освіта початкова, учитель, школа. Проживав: Мінська обл., Стародорожський район,           с. Олександрівка. Арештований 24 серпня 1937 р. Засуджений комісією НКВС і прокурора СРСР 17 грудня 1937 р. Звинувачення: ст. 64, 68, 72 Кримінального кодексу БРСР — шпигунство на користь Польщі, антирадянська діяльність. Вирок: ВМП (вища міра покарання, тобто смертна кара. — Авт.). Розстріляний 21 січня 1938 р. Місце захоронення — м. Слуцьк. Реабілітований             12 березня 1959 року Військовим трибуналом Білоруського військового округу».

Я не знаю, як він опинився тоді в Білорусі, і ніхто вже мені цього не розкаже, бо давно немає діда Йосипа, померла й мати. Пригадую лише, що десь на початку 70-х років приїжджав із Слуцька на батьківщину свого батька, у гості до мого діда, – а його дядька – його син Гена. Мені було тоді років сім-вісім, і нас, малих, смішило звертання його дружини-білоруски — «дзєці». Із розмов дорослих запам'яталося лише, що «Захарко був дуже грамотним», а ще — що з ним пов'язана якась таємниця, бо при нас вони не говорили про його долю — як я розумію тепер, люди в селі ще й тоді боялися! Тож нехай йому будуть пам'яттю ці рядки.

А імена тих уродженців Ратнівщини, які вдалося встановити, ми розпочинаємо публікувати сьогодні. Проте зразу зауважу, що ці списки неповні, тому що в базі даних «Меморіалу» дуже мало справ з України. Крім того, вони охоплюють не лише період «великого терору», тому що репресії за політичними, класовими, національними та ін. мотивами не припинялися в Радянському Союзі від перших і майже до останніх днів його існування. У нас це було виселення до Сибіру «куркулів» у 1939—1941 роках (за «перших совєтів»), після війни, а особливо — виселення за зв'язки з ОУН-УПА. Зокрема, із 1944 по 1952 рік у західних областях України каральними органами було вбито більше 153 тисяч чоловік, арештовано понад 134 тисячі, виселено назавжди за межі республіки — 203 тисячі осіб.

І для порівняння: у царській Росії з 1825 по 1905 роки за по-літичні злочини було винесено 625 смертних вироків, з яких лише 191 виконаний. А в революційні роки — з 1905 по 1910 — було винесено 5735 смертних вироків за політичні злочини, враховуючи вироки військово-польових судів, з яких був виконаний 3741 вирок.

Дмитро МОРОЗ