Присвячується 99-річниці від дня народження

Олег Данилович Штуль народився 1 липня 1917 р. у с. Лопатичі теперішнього Олевського району Житомирської області у сім'ї священика. Родина змінювала місце проживання, бо змінювалися і церковні приходи батька. Нерідко це було пов'язано із боротьбою за українську церкву і рідну мову богослужінь, за що так вболівав протоієрей Данило. Священик-патріот не боявся утисків з боку влади, він залишався вірним національній ідеї.

У 1930-х рр. родина Штулів переїздить на Ратнівщину і оселяється в с. Заліси. На той час сини священика Олег і Василь навчалися у Варшавському уні-верситеті, де потоваришували із представниками української творчої еліти того часу. Серед кола їхніх друзів була й відома поетеса Олена Теліга. Вона неодноразово бувала у будинку Штулів у Залісах.

Із початком Другої світової війни 1 вересня 1939 р. брати Штулі залишилися на території Польщі, яка була окупована німецькими військами. Натомість батьки зосталися на Ратнівщині, де утвердилася нова радянська влада. Після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р., Олег Штуль у складі похідної групи ОУН (мельниківців)  вирушає до Києва, а Василь працює у редакції газети «Волинь», яка видавалася у Рівному. Обоє братів вірили у народження Української держави, що аж ніяк не планували німецькі окупанти. Нацистська влада починає розстрілювати незгодних з її політикою. Той, хто хотів продовжувати боротьбу, ставав до лав повстанців.

Навесні 1943 р. ОУН(м) призначає Олега Штуля своїм представником у штабі «Поліської січі» Тараса Бульби-Боровця. Брат Василь також перейшов у підпілля. Обіцяючи переговори в Берліні на найвищому рівні, німцям вдалось 1 грудня 1943 року арештувати Тараса Бульбу-Боровця і Олега Штуля. Вони потрапляють до концентраційного табору Заксенгаузен, де на той час перебували відомі по-літичні діячі, у тому числі і Степан Бандера. Українські в'язні були звільнені лише тоді, коли доля Німеччини вже була вирішена на фронтах Другої світової. Війна уже вдруге і остаточно роз'єднала родину Штулів.

Брат Олега — Василь,  – загинув під час конфлікту з бандерівцями, бо любив Україну, але мав другого провідника — Андрія Мельника. Серед українців у цій війні, на жаль, не було єдності. Уроки Української революції 1917—1921 рр. швидко забули. Батько — протоієрей Данило у роки німецької окупації докладав зусиль для відродження національних традицій і боровся за право українців мати власну незалежну церкву, за що був репресований радянською владою вже після війни. Він так і не зміг повернутися назад у Заліси. Помер у 1967 р., похований на Байковому кладовищі у Києві. Його дружина Антоніна померла ще раніше, так і не побачивши чоловіка і синів. Її поховали у Залісах. Будинок священика Данила Штуля був переданий радянською владою місцевій школі.

Олег Штуль після війни переїхав до Франції, де працював простим робітником і продовжував жити українською ідеєю. Згодом у 1948 р. він стає редактором тижневика «Українське слово». Після смерті Андрія Мельника Олега Штуля обирають Головою Проводу ОУН. На цій посаді він перебував упродовж 1964—1977 рр. Обіймаючи такий високий пост, він постійно докладав зусиль, аби об'єднати українські сили в діаспорі. Будучи тяжко хворим, він пише заповіт, у якому просить вибачення у своєї родини, що більше переймався майбутнім Української держави, аніж їхнім. Від друзів він хотів лише одного: щоб вони допомогли його дітям стати справжніми українцями. Автор заповіту сподівався на розуміння, чому він присвятив всього себе Україні.

Олег Штуль помер 4 листопада 1977 р. у м. Торонто (Канада). Похований на православному цвинтарі у м. Саут Баунд Брук штату Нью-Джерсі (США).

Доля родини Штулів — це доля тисяч українських сімей, які віддавали свої життя на вівтар Батьківщині. Багато імен забуто і пішло в небуття, попри 25 років Незалежності. Олег Штуль — це приклад для сучасних українських політиків, приклад вірності і честі, приклад патріотизму для молоді. Наступного року виповнюється 100-річчя від його дня народження. Тому варто звернутися до представників влади і місцевого самоврядування, громадських активістів, докласти зусиль, щоб достойно відзначити цю дату на Ратнівщині. Якщо ми забудемо про своїх героїв із минулого, ми успішно забудемо героїв сучасності, які відстоюють державний суверенітет і територіальну цілісність України.

Богдан Зек,

науковий співробітник Волинського краєзнавчого музею