Нещодавно у польськомовній газеті «Життя Волині», яка виходила в Луцьку у 1924 — 1927 роках, натрапив на цікаву замітку про історію нашого селища. Підписана вона псевдонімом «Парафіянин», за яким ховається, скоріш за все, ратнівський ксьондз Болеслав Пейкерт, тому що основна частина цієї публікації присвячена саме історії костелу і наведені подробиці, про які міг знати лише настоятель храму. До того ж він неодноразово друкувався в цій же газеті протягом того року, а підписатися власним ім'ям не міг, бо ж хвалив сам себе.

А цікавий його лист тим, що наведених у ньому фактів досі не доводилося зустрічати в жодній із праць українських чи польських істориків. По-перше, це сама легенда про виникнення Ратного — чисто польська, очевидно, тому що явно тенден-ційна, — яка, однак, дає пояснення давнього герба нашого селища та назв двох сусідніх сіл. По-друге, маємо тут згадку про велику пожежу, яка знищила містечко у 1782 році. По-третє, цікава й сама історія католицького костелу в Ратному, яку теж досі ніхто не висвітлював. І, безперечно, заслуговує на увагу істориків вказівка на те, що тут була похована остання власниця Ратного Текля Сосновська.

Тож у переддень Дня селища пропонуємо увазі наших читачів цей лист із минулого століття, зберігши в ньому стиль автора і тогочасний правопис.

 Дмитро  МОРОЗ

Історія  ратна

Містечко Ратно, колись королівське, лежить серед боліт, бродів і пісків. Свою назву воно отримало  від Ратника чи ватажка банди розбійників, яка мала тут надійне постійне укриття серед величезних заростей і непрохідних боліт. За часів Польських королів ті банди були викриті і винищені. Пізніше до того місця, де тепер лежить містечко Ратно, почали висилати людей-злочинців, які тут відбували покарання, визначене їм судом. Легенда розповідає, що дикий вепр вирив під деревом велику кількість золотих монет, за які ті засланці почали будувати місто і назвали його Ратном. З бігом часу мешканці м. Ратна за особливі заслуги перед Польською владою отримали землю — стільки, скільки вершник протягом одного дня об'їде конем. Сів він тоді на коня і те місце, де це зробив, тепер називається Сільце. Очевидно, спонуканий жадібністю, хотів протягом дня об'їхати якомога більше землі і заморив коня, який під вершником упав мертвим, і те місце тепер називається Конище. Крім того, мешканцям м. Ратна були надані права міщан разом з численними привілеями і печаткою, на якій зображено вепра під дубом.

Парафія (римо-католицька. — Д.М.) була заснована на самому початку XVI століття. Перший костелик був дерев'яний, збудований Якубом де Секлюка (Якуб де Секлюка або Секлюцький — Ратненський староста у 1500 — 1512 рр. — Д. М.). У 1504 році король Польський Олександр Ягеллончик підтвердив і збільшив надання костелу. Найбільша, однак, честь надання належить Польському королеві Сигізмундові ІІІ.

1782 року дня 5 жовтня з невідомої причини виникла велика пожежа, яка знищила ціле містечко, не пощадивши і костелу та плебанії.

На місці давнього костелу був споруджений новий дерев'яний костел, стараннями та зусиллями місцевого пробоща Ксьондза Миколая Гротт Фалішевського, каноніка Луцького, кафедрального каноніка Хелмського, обох прав доктора. — У бу-дівництві нового костелу багато допомогла Воєводина Полоцька і пожиттєва власниця Ратненського староства Текля Сосновська; прах її нині спочиває в підземеллях Ратненського костелу. Новий костел постав 1784 року і зберігся до нинішнього дня (за спогадами деяких старожилів селища, його спалили у 1943 році вояки УПА, за іншою версією, його розібрали вже після війни, а спочатку там був склад і магазин. — Д. М.). Ратненський костел  був освячений Ксьондзом Біскупом Яном Хризостомом Качковським, суфраганом Луцьким (тобто заступником католицького єпископа. — Д. М.), дня 17 жовтня 1789 року. -  Така коротка історія Ратна та його костелу.

Багато тяжких і болісних моментів пережив Ратненський костел. 19 квітня 1823 року був дощенту обікрадений святотатською рукою, по цей день не викритою. До найболючіших, однак, часів костелу належить записати часи (Першої) світової війни.

Рука німця-лютеранина, нищачи все, що є польське і католицьке, не пощадила й святого місця, яким є католицький костел. Німецькі солдати облаштували в Ратненському костелі казарму. Треба було бачити те страшне спустошення! У костелі повно соломи, сіна, повно бруду, і притому що за розмови вели там солдати, що за вчинки огидні! Зображення розіп'ятого Христа в натуральну величину, що є в костелі, напевно, спізнало багато болю, дивлячись на те велике безсоромне спустошення, а людина, яка деінде хвалиться перед світом своєю культурою, не соромилася нічого.

Лиш затихли гармати, припинилася братовбивча боротьба, Польща воскресла із мертвих, а разом з тим і для Ратненського костелу настали кращі часи. Пробощі: кс. Йодко, кс. Іваницький, кс. Пожерський почергово управляли парафією, і тепер, завдяки енергійним зусиллям і справжній відданості службі Божій, святині та парафіянам невтомного кс. Болеслава Пейкерта, є надія, що Дім Божий незабаром буде приведений до належного порядку.

Щоправда, ще багато треба, аби наш костел набрав належного зовнішнього і внутрішнього вигляду. Маємо однак глибоке переконання, що при дальших зусиллях нашого душпастиря, добрій волі та жертовності парафіян буде цілковито впорядкований.

ПАРАФІЯНИН

(Газета «Життя Волині», Луцьк, №2,     9 січня 1927 року)

Переклав з польської

Дмитро МОРО