Хутір Попливці був знищений німецькими окупантами 8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів хутора в будинки і розстріляли. У цей день загинуло 70 чоловік із 93-х, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед розстріляних була і сім'я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй самій куля влучила в обличчя. Коли вона прийшла до свідомості, то побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з хати ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам'ятний знак загиблим жителям хутора, встановлений за ініціативою Василя Мироновича Корнелюка.
Крім Зінаїди, у цей страшний день уці-ліла також її дванадцятирічна дочка Ірина, яка пасла в лісі худобу. Саме цій дівчині через сім років судилося стати головною обвинуваченою у справі про посібництво «бандитам ОУН» жителями хутора Попливці. Уцілілі хуторяни збудували чотири маленьких хатини біля згарищ. В одній із них жила Зінаїда Баран з дочкою. Жителі хутора жили дружно, допомагали один одному по господарству та ходили на вечорниці. Але життя їх було далеко не спокійним. Про те, які події відбувались на хуторі, детально розповідається в протоколах допитів справи №5789, яка зберігається в архіві обласного управління СБУ.
Постанову про арешт Баран Ірини Кузьмівни 14 лютого 1951 року написав старший оперуповноважений Ратнівського райвідділу міністерства державної безпеки Русняк. У ній сказано, що Ірина Баран, 1931 р. н., уродженка і жителька хутора Попливці Кортиліської сільської ради, українка, незамужня, неграмотна, по походженню із селян-бідняків, працює в колгоспі «Червоний партизан» на рядових роботах. У постанові висунуто звинувачення, що вона взимку 1949—1950 років встановила злочинний зв'язок з "учасниками банди ОУН бандгрупи «Кузьменка». Неодноразово приймала і ховала їх у своєму будинку від органів радянської влади, забезпечувала продуктами харчування, прала їм білизну і повідомляла інформацію розвідувального характеру – про місця пересування і роботу оперативно-військових груп органів МДБ.
Фактично Ірина була заарештована 17 квітня 1951 року. Перший допит, який проводив слідчий райвідділу МДБ Виговський, розпочався о 24 годині 09 хвилин і тривав понад сім годин. На ньому Ірина розповіла, як одного недільного вечора восени 1949 року її мама сказала, що хтось дивиться у вікно. Через кілька хвилин у будинок увійшов невідомий чоловік, озброєний автоматом. Він запитав: «Чи це вся ваша сім'я, чи нема нікого чужого?» Потім невідомий запитав: «Ти чому з головою колгоспу гуляєш?» Ірина відповіла, що вона нічого не знає і ні з ким не гуляє. Потім невідомий мужчина сказав їй з матір'ю, щоб ніколи нікому не говорили, що він заходив до них у будинок. Також попередив, щоб більше не зустрічалася з головою колгоспу Костючиком. Пізніше, під час наступних зустрічей, Ірина дізналася, що невідомий мужчина мав псевдонім «Кузьменко».
Як пише волинський дослідник Ярослав Антонюк у книзі «Український визвольний рух у постатях керівників», псевдоніми «Кузьменко» або «Галайда» мав Антонюк Сидір Макарович, 1927 р.н., уродженець с. Прохід Ратнівського району. З 1946 р. – член ОУН, з 1948 р. – командир боївки ОУН. У грудні 1948 року був заарештований оперативно-військовою групою з документами на Кудрявцева Бориса, але зумів утекти з-під варти і перебував на нелегальному становищі.
Відповідаючи на питання слідчого, Ірина розповіла, що приблизно через три тижні, коли вона була на вечорницях у сусіда Сахарчука Семена, в будинок до нього зайшло приблизно 6 озброєних повстанців, серед яких був і той чоловік. Вони нічого не запитували, а в розмові між собою називали один одного «Кузьменко», «Стьопа», «Старий», «Горобець», «Лазаренко». Через годину прийшов колишній житель Попливців Сахарчук Віктор Федорович і приніс із собою дві пари чобіт. Як тільки повстанці взули чоботи, вони пішли. Взимку повстанці ще кілька разів приходили на хутір, щоб повечеряти, або зупинялися на «дньовку». Тобто вдень вони ховалися на горищі, а як тільки починало сутеніти, йшли в ліс.
Щоб було зрозуміло, як відбувались наступні події, я з деякими скороченнями процитую свідчення Ірини на допиті. Характерною особливістю протоколів допитів та інших матеріалів слідства є те, що вони написані російською мовою, а борців за волю України в них називають винятково «бандитами ОУН», хоча сама Ірина в розмовах називала їх повстанцями, що стало потім одним із пунктів звинувачення.
«У подальшому я зустрілась з бандитами ОУН в кінці весни 1950 року, приблизно в травні місяці… Добре пам'ятаю, що в цей час із нашого села органи радянської влади вивозили сім'ї бандитів ОУН у віддалені райони Радянського Союзу, в тому числі вивезли мою хресну Ганну. У цей день під вечір я пішла до своєї сусідки Баран Секлети по господарських потребах, вона проживала від мене на відстані приблизно 50 метрів. Біля будинку Секлети побачила в кущах бандитів ОУН (5 чоловік). „Кузьменко“ сказав, щоб принесла їм їсти. Я пішла додому, взяла варену картоплю, яку ми готували для себе, глечик кислого молока. В цей час прийшла моя подруга Хабовець Ганна. З нею занесли їсти бандитам. Вони поїли, а потім сказали, щоб нікому не говорили, що зустрічалися з нами, а то відріжуть нам коси… Наступного разу зустрілась тільки з „Кузьменком“, оскільки його банда була ліквідована і він залишився один. Це було влітку 1950 року, після Трійці. Разом із Хабовець Ганною та її матір'ю Хабовець Вірою пасли худобу… „Кузьменко“ став питати, що чути в селі, чи нема військових, потім став просити Хабовець Віру, щоб принесла йому їсти. Вона пішла додому і принесла хліба, сала та молока. В розмові з бандитом Хабовець Віра запитала його: „Що ти сам ходиш?“ На що „Кузьменко“ відповів: „Немає з ким ходити, моїх хлопців потруїли“. Далі „Кузьменко“ сказав, що із бандитів ОУН залишились „Старий“, „Стьопа“ та він.»
Під час допиту Ірина також розповіла, що більшість зустрічей з «Кузьменком» відбувалась, коли вона пасла в лісі худобу. «Влітку 1950 року, коли вже збирали хліб, „Кузьменко“ дав мені 5 карбованців, щоб я купила йому ножа. Ніж йому купила на базарі в Ратному, але „Кузьменку“ не передала, тому що він вже взяв ножа у іншого чоловіка. Ще через тиждень він написав листа і попросив передати його сестрі Осіюк Ганні, яка проживає в селі Гірники… Приблизно через місяць, коли вже копали картоплю, я пасла худобу біля лісу, знову підійшов „Кузьменко“ і почав розпитувати про становище на хуторі, чи немає військових або працівників МДБ. Відповіла, що нікого не бачила. Потім „Кузьменко“ розповів, що він тепер ходить не один, а з іншим повстанцем. Також він сказав, що більше в цьому районі він знаходитися не буде, бо стало небезпечно ходити. Після цієї зустрічі я з „Кузьменком“ більше не зустрічалася, тому що він незабаром був ліквідований. Жаліючи його і щоб зберегти про нього пам'ять, я після вбивства „Кузьменка“ пішла до його сестри і взяла його фотокартку, яку берегла до лютого 1951 року, а потім спалила в печі».
Про загибель «Кузьменка» є свідчення, що він був убитий пострілами в спину зрадником, якого повстанець вважав своїм другом. Труп «Кузьменка» привезли до райвідділу міліції, підперли кілками до стіни і так тримали декілька днів.
Під час допитів у Ратному і пізніше в Луцькій тюрмі Ірина трималася дуже мужньо і стійко. Вона визнала лише ті факти зустрічей з повстанцями, які підтверджувалися безпосередніми свідками, і категорично заперечувала все інше. Але становище її було незавидним, оскільки вона перебувала на останньому місяці вагітності, і чекісти ще до арешту Ірини встигли зібрати багато інформації про її дружбу з «Кузьменком». Наприклад, її ровесник і сусід з хутора Попливці, Сахарчук Іван Семенович, під час допиту розповів: «Влітку 1950 року перед початком збору врожаю я попросив Баран Ірину, щоб вона попасла мої корови разом зі своїми. Приблизно в дві години пішов за своїми коровами у ліс в урочище „ Власове“, щоб на час денної жари загнати корови в хлів, щоб їх не кусали оводи. Лісове урочище „Власове“ знаходиться за один кілометр від мого будинку і там ми завжди пасли худобу. Підійшовши до місця, де паслись корови, я побачив Баран Ірину і бандкомандира ОУН „Кузьменка“, які сиділи в кущах і про щось говорили. Коли побачили мене, то обоє зіскочили з місця. Ірина почервоніла і відбігла від „Кузьменка“ на два-три метри в сторону».
Ще більш відвертими і балакучими у своїх свідченнях були деякі жінки. Так, Осі-юк Ганна Макарівна під час допиту 23 лютого 1951 року розповіла: «Влітку 1950 року банда ОУН, керована моїм братом, була розгромлена, і тільки він один залишився з її складу. Після чого він один став ховатися на хуторах Кортеліської сільської ради. В липні 1950 року Баран Ірина принесла від нього листа. Після читання листа вона розповіла, що „Кузьменко“ в даний час ховається в лісі біля її будинку, він часто з нею зустрічається, вона ходить до нього на зустрічі, а він до неї, забезпечує його продуктами харчування і часто разом із ним ночує в лісі. Для маскування зустрічей з „Кузьменком“ вона ціле літо пасла біля його схованки корову та свиню, яких вона криком кликала до себе. Це означало, що навколо нікого немає, і щоб він виходив до неї. Баран запропонувала, що якщо я хочу побачити брата, то можу йти з нею, але я написала йому листа, який передала з Іриною. Через два тижні я пішла в ліс по ягоди і на шосе зустріла Ірину, яка йшла до мене. Вона сказала, щоб я йшла з нею, і, не доходячи десь півкілометра до хутора Попливці, прийшли до схованки „Кузьменка“. Ірина подала сигнал — свиснула — і він вийшов, а Ірина пішла додому. Тут „Кузьменко“ мені розповів, що Баран є хорошою зв'язковою і забезпечує його продуктами харчування…».
Не менш цікавими, хоча і сумнівними, були свідчення, які дала Полівода Пелагія Несторівна, жителька хутора Рябино, жінка вбитого повстанця «Мирона». «Банду ОУН „Кузьменка“ я знала дуже добре, оскільки мій чоловік — бандит „Мирон“ — Трофімук Григорій Федорович також входив у склад банди „Кузьменка“. Бандити багато мені в чому довіряли і з ними я систематично зустрічалася до моменту їх ліквідації. Мій чоловік у 1950 році, коли ще був живий, розповідав, що вони часто ходили в будинок Баран Зінаїди Макарівни, тому що вона має молоду дочку. До Ірини ходила її подруга Хабовець Ганна і бандити ходили до них гуляти… Чоловік також мені розповідав про те, що „Кузьменко“ залицявся до Баран Ірини і з нею спав, а також що Ірина часто приходила до них у ліс. Крім того, коли банда „Кузьменка“ була розгромлена і він залишився один, то з ним часто зуст-річалась у лісі і в своєму будинку… „Кузьменко“ також розповідав мені про те, що він із Баран Іриною знайомий давно і з нею він жив… „Кузьменко“ по відношенню до Баран Зінаїди та її дочки Ірини був дуже хорошої думки».
У справі є довідка про деяких учасників боївки «Кузьменка»:
1. Антонюк Сидір Макарович — «Галайда», «Кузьменко» — вбитий 31.10.1950 р.
2. «Стьопа» — Ганич Микола Іванович, уродженець с. Видраниця, вбитий 31.05.1950 р.
3. «Старий» — Ятчук Михайло Сергійович, 1919 р. н., с. Броди, член ОУН з 1944 р., вбитий 6.06.1950 р.
4. «Горобець» — Лещук Адам Тимофійович, 1925 р. н., с. Гірники, вбитий 30.04.1950 р.
5. «Мирон» — Трофімук Григорій Федорович, с. Кортеліси, вбитий 31.05.1950 р.
6. «Тополя» — Тарасюк Павло Арсентійович, 1932 р. н., х. Засвяття Самарівської сільської ради, захоплений 31.05.1950 р., засуджений до 25 років виправно-трудових таборів.

Свідчення Тарасюка Павла також були використані проти Ірини. «Приблизно в середині травня 1950 р. ще з 5 бандитами робили дньовку в кортеліському лісі, а під вечір пішли на Попливці і „Кузьменко“ привів до одного будинку, де говорив з одною дівчиною та її матір'ю. Вони сказали, щоб ми в будинок не заходили, а пішли в кущі до лісу, бо було ще видно. Приблизно через годину Ірина та ще одна молода дівчина принесли їжу — картоплю, хліб, кисле молоко і трохи масла. Потім ми пішли до зв'язкового на хутір Порохно — Пилецького Павла Івановича. Після арешту я водив оперативних працівників на х. Попливці і показував будинок Ірини, а також опізнав дівчину, яка приходила тоді з Іриною».

Цією дівчиною була Ганна Хабовець, яку слідчі допитували в присутності представника відділу освіти, оскільки вона була ще неповнолітня. Але нічого нового вона не сказала.

24 травня 1951 року була прийнята постанова обласного управління МДБ, яка визначила долю учасників справи. Серед іншого там було сказано: «При зустрічах Баран Ірини з бандитами кілька разів була присутня її мати Баран Зінаїда, яка в цей час ніяких дій на користь бандитів не здійснювала. Тому до кримінальної відповідальності її притягувати недоцільно через малозначимість складу злочину… Жителі хутора Попливці Сахарчук Семен, Хабовець Ганна, Сахарчук Віра, Сахарчук Іван, а також жителька с. Гірники Осіюк Ганна в 1949 — 1950 р.р. мали зустрічі з бандитами ОУН. Але вони заявляли про свої зустрічі в Ратнівський райвідділ МДБ, тому вищеперерахованих осіб до кримінальної відповідальності не притягувати». За дивним збігом обставин всі учасники справи написали заяви про свої зустрічі з повстанцями в один час — у листопаді 1950 року. Насправді це означає, що чекісти просто пожаліли жителів багатостраждального хутора і примусили їх написати ці заяви значно пізніше.

Під час перебування в Луцькій тюрмі Ірина народила хлопчика, якого в неї відразу забрали і відправили до її матері в Корте-ліси.

9 червня 1951 року відбулося засідання Військового трибуналу МВС Волинської області, на якому розглянули справу Баран Ірини з участю найбільш важливих свідків. На суді Ірина дещо змінила свої свідчення і повідомила, що під час першої зустрічі з «Кузьменком» він наказав напоїти горілкою голову колгоспу Костючика і повідомити про це Сахарчука Семена. На третій день після цього до хати прийшов Костючик, але поїти його не стала і нікому про це не повідомляла.

«Всього з бандитами ОУН зустрічалася 12-14 разів… Я була залякана бандитами ОУН і тому про свої зустрічі з ними в органи радянської влади не повідомляла до дня свого арешту». Але військовий трибунал не повірив підсудній і засудив її до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових  таборах з обмеженням у правах до п'яти років і з конфіскацією особисто належного майна. Касаційну скаргу Баран Ірини військовий трибунал УМВС Львівського округу відхилив і вирок залишив без змін. Є у справі також опис майна, яке в Ірини було спільним із матір'ю і тепер підлягало конфіскації:

1. Невеликий дерев'яний будинок з одної кімнати.
2. Хлів малого розміру.
3. Корова ряба, 15 років.

Загальна вартість майна була оцінена в 540 карбованців. Після отримання вироку військового трибуналу Кортеліська сільська рада надіслала довідку про те, що його рішення в частині конфіскації виконане і кошти в сумі 270 крб. стягнуто.

Надія на дострокове звільнення з'явилася в Баран Ірини тільки після смерті Сталіна, коли почався масовий перегляд справ по-літичних в'язнів. У червні 1954 року, під час перебування в мордовських таборах, вона пише прохання про помилування. У ньому, зокрема, згадує, що під час війни німці вбили її батька, двох братів і п'ять сестер, а матір поранили… «Прошу ще заради дитини, яка знаходиться у моєї старенької матері, полегшити моє покарання».

Згідно з ухвалою військового трибуналу Прикарпатського військового округу від 11 січня 1955 року вирок змінено і міру покарання зменшено до 5 років позбавлення волі. Вже через два тижні Ірина вийшла на волю, відбувши в ув'язнені 3 роки, 9 місяців і 8 днів.

Коли вона повернулася додому, хутір Попливці вже був ліквідований радянською владою, а його жителів примусово переселили в Кортеліси. Проживши кілька років у селі, вона виїхала разом із сином, щоб більше сюди вже ніколи не повернутися. Завершується справа Баран Ірини довідкою, яку 12 грудня 2005 року, у відповідь на звернення, Апеляційний суд Волинської області видав громадянину Трофімуку Василю Ананійовичу, жителю с. Водораздел Ставропольського краю, про те, що його мати реабілітована прокуратурою Волинської області 10 жовтня 1994 року.

Микола Михалевич,
директор Кортеліського історичного музею