Чим далі віддаляє нас час від страшного минулого – Другої світової війни, тим більше цей період вивчають історики. Лише на Волині за період війни зруйновано 107 сіл, 165 тисяч замучених і розстріляних, 47960 політв’язнів, що загинули в концтаборах.

Це цифри, в яких попіл і кров, муки і стогін. Вони не можуть нікого залишити байдужим до трагічного минулого наших предків.

Не треба сліз. Ще наші нас печуть,

Як тихо плаче росами трава…

Нехай же мирно пломеніє путь

Для тих, хто наших мук не забува…

Суд над фашизмом не закінчився в  Нюрнберзі. Він триває в пам’яті народній. Цей суд необхідний не тільки в ім’я історичної справедливості, він потрібен живим – як тим, хто не знав і не хоче знати війни, так і тим, хто готує її. Та декому судилося вижити, щоб розповісти людям про злодіяння гітлерівців, щоб люди навіки прийняли у свої серця біль, гнів, пам’ять про нескорене село Кортеліси і його мирних людей.

Якщо навколишні хутори, що недалеко від Кортеліс, потрапили до екзекуції – «Чорної середи» 23 вересня 1942 року, то віддалені, розкидані по лісах, залишились. Але трагічна доля настигла і їх 8 листопада 1943 року. Видно, цей день був визначений у фашистів, як «Чорна середа», бо облогу вони почали в обхід з ближчих хуторів і по кругу до найдальших. З хутора Попливці, як згадує Іван Вікторович Сахарчук, мабуть, розпочинали свою криваву розправу, тому що з 14 поселенців-сімей лишилося тільки декілька живих, в тому числі й Іван Вікторович, якому було на той час 8 років. На його очах розстріляли матір з маленьким братиком на руках, дві сестрички. А він встиг заховатися під піч. Всіх інших мешканців його хутора чекало те саме. Після війни у Попливцях відродилось чотири помешкання, але згодом їх перевезли в Кортеліси. До розправи на хуторі проживали майже всі родичі – Сахарчуки. Це була їх «купча». Цю землю колись закупив один чоловік із роду Сахарчуків – Федір Тимо-фійович. Він після закінчення Першої світової війни виїхав в Америку на заробітки, а через десять років повернувся з Канади і закупив ці землі. Інша частина була розташована в урочищі «Ферми», бо ця земля призначалася польському фермеру. Потім нею розпоряджалися священики – до передачі Сахарчукам. Як саме відбувалася передача і купівля землі – невідомо.

Далі кривава дорога повела фашистів на хутори Оксені і Запіддя. Хутір Запіддя був ближче, тому, мабуть, було чути постріли і люди встигли заховатися, але все їхнє добро забрали, а хати попалили. Але коли фашисти відвозили награбоване, потрапили у партизанську засідку, тож все було врятовано і повернуто людям. Хутір умовно ділили на дві частини – Дальше і Ближче Запіддя. На першому проживали майже всі на прізвище Горнік: Микита Тимофійович Горнік, Яків Тимофійович Горнік, Максим Тимофійович Горнік– брати, був тоді живий ще й їхній батько Тимофій Горнік.

Мешкали на хуторі також Федір Васильович Трофімук із сім’єю, Василь Трофімук з синами Іваном і Степаном, Йосип Микитович Горнік з дружиною Анастасією Іллівною та синами Федором, Марком і Миколою. Дивом їм вдалося врятуватися. На Дальшому Запідді мешкало дві сім’ї – Никон Карпук з дружиною Василиною Іллівною та семеро їхніх дітей. Два сини Михайло та Яків, і п’ять дочок – Поля, Іра, Оля, Параска, ім’я ще однієї невідоме. Параска проживала у Кортелісах, решта – на півдні, у Херсонській області, Голопристанському районі, селі Чулаківка. Вони опинилися там, бо батьки у 50-х роках виїхали туди на проживання. Пізніше Яків переїхав у Миколаїв. Також на Дальшому Запідді проживала Степанида Дордюк з дітьми. Щодо Федора Васильовича Трофімука, то 8 листопада 1943 року він почувався впевнено. Його син Григорій дружив із «зеленими хлопами», а від партизанів він ходив чим подалі. Про його участь знали не тільки односельчани, але й служба безпеки. «Ручняком» його звали всі. Всі облави на хлопців виконувались тільки під його керів-ництвом і за його наказом. Так сталось і  цього разу, коли застукали Григорія в хаті. Вбили його, вбили і батька та ще одного учасника банди на прізвисько «Воробей». А решта сім’ї – Ганна Йосипівна Горнік (дівоче Талашук), дружина та троє синів відбували покарання у поселенні на Далекому Сході, у Хабаровському краї, Ільченському районі. Відправили їх туди 9 травня 1950 року. Разом із ними вивезли ще 8 сімей.

Далі був хутір Оксені, де проживало дві сім’ї (брати Максим і Оксентій). У сім’ї Оксентія Поліводи був син, невістка, двоє дітей, а в його брата Максима Поліводи син Терентій, невістка, внуки Марія, Параска, Палажка. Назва хутора, напевно, пішла від імені господаря Оксентія – Оксені. Кажуть, що одна з цих жінок врятувалася і передала про страшну трагедію на хутір Рябино. Але ніхто тоді не думав про жахливий кінець. На хуторі Рябино саме гуляли весіл-ля, яке, на превеликий жаль, стало кривавим. Можливо, і залишилися б живими, якби дослухалися до слів, переданих із знищених хуторів, але, мабуть, така була доля.

Жіночка, якій вдалося врятуватися, з усіх сил бігла на Рябино і побачила пастуха, який випасав корів. Це був брат господаря, у якого гуляли весілля. Ця людина донесла все, що почула від жінки, але не всі повірили, бо чоловік той був розумово відсталим. Хто повірив і втік у ліс, залишився жити, хто не дослухався – загинув того дня, а це 75 людей, які на віки вічні спочили під постаментом біля лісу. Туди ж увійшли і загиблі на хуторі Стара Нива, де майже всі жителі мали прізвище Круш: Яків Тихонович Круш та дружина Ольга, Іван Миколайович Круш та дружина Віра, Іван Миколайович Круш та дружина Єфросинія Панасівна, Феодосій Круш та дружина Оксана Дмитрівна, діти Варвара та Надія, Йосип Дмитрович Пашук та дружина Марина Тихонівна і двоє синів – Микола та Михайло, Максим Пашук, дружина Марія Яківна та діти Григорій, Кирило і Євдокія, Степан Санько із братом. На хуторі Рябино мешкали Степан Іванович Мосюк (батько), Іван Степанович Мосюк (син), Нестор Полівода з сім’єю (три дочки і три сини), Марко Домашук з дружиною Палажкою і дітьми, була сім’я Кирила та Антоніни з дітьми та братом Пилипом. Жила Євгенія Круш з дітьми Дарією, Антоніною та сином Мойсеєм. Панас Домашук із сім’єю. Павлючики жили трохи далі, тому німці туди не дійшли і їх не знищили.

Поєднати свої долі 8 листопада 1943 року вирішили Федір Дордюк, хутірський хлопець, який проживав на той час у сестри Палажки, та Варвара Леонтіївна Полівода, яка до цього вже була заміжня. Вона мала дві доньки. Старшу ніби звали Варварою, а ім’я меншої так і не вдалося з’ясувати. Першого чоловіка Варвари звали Іваном, але він помер ще до початку війни. Проживали вони до цього на хуторі Хлєбово зараз Височненської сільської ради, а тоді він входив у Кортеліську сільську раду. Після смерті першого чоловіка залишилася їй хатина і двоє дітей. Разом з нею проживала сестра Дарія та мати Євдокія. Всі вони загинули на «Рябинському весіллі».

Там же загинули предки моєї дружини – розстріляли її діда Івана Яковича Ковальчука, двох його синів Архипа та Михайла і доньку Ганну. Першому з них було лише 13. Він пас корів, коли прийшли карателі. Понівечене тіло дитини вкинули в копицю соломи і підпалили.

Ось що мені розповів Борис Опанасович Домашук, 1936 року народження:

— Я дуже добре пам’ятаю той страшний для всіх нас час і те весілля, бо воно було в мого дядька Марка. Він одружував «шурина» тітчиного брата Федора на Варварі Московці. Дядько Марко, коли почув, що суне «чорна хмара», довго не роздумував і забрав декого з гостей. А жінка його не послухала. Ще й гостей впрошувала, щоб «дурня» не слухали. Переконувала, що два дні тому мала розмову з кумом, а він сказав: «Робіть своє весілля і нікого не слухайте». А кумом був наш староста Андріян Полівода. Отож тітка та її діти, а також дві дочки Варвари (нареченої) і гості, що послухали тітку, всі загинули. Вижити вдалося тільки родині Павлючиків (вони жили ще глибше в лісі і фашисти, напевно, й не знали, що там ще господарство є).

Спогади ще одного жителя хутора Рябино Прокопа Несторовича Поліводи, 1933 року народження:

— Я жив недалеко від тієї садиби, де було весілля. Як і годилося, гостей господарі зуст-ріли з хлібом-сіллю, але фашистам було не до того. На таке запрошення вони відповіли автоматним вогнем. Всіх загнали у хлів і підпалили його, з хати, мабуть, ще хотіли щось винести, але потім і її підпалили. Мені 9-річному вдалося заховатися під ясла, де стояли воли, і продерти гноївку та вилізти, хай і в диму, а тоді швидко заховався у лісі. Але там потрапив на кулеметника, який сидів у засаді. Та він чомусь не вистрілив. Ноги мене вже не слухалися, але повернув убік і, дочекавшись ночі, заховався в лісових заростях. Так і залишився живий.

Поділилася спогадами і Варвара Зайко, 1917 року народження:

— Це наш родич мав іти в прийми. До весілля готувалися, хоча яке там було тоді весілля – посидіти, трохи погомоніти, наплакатися. Зібралися ми на хуторі Рябино, то кілометрів п’ять від Кортеліс. Людей трохи було. Аж то стали казати: «Німці йдуть». «Тікай, — гукає мені мати, — бо застрелять в гармонію»! А німці уже до хати заганяють братиху мою і маму. Я тоді давай втікати. А то осінь була, а ті німці по мені з автомата луплять, поперед мене тільки іскри сиплються. Відбігла трохи, обдивилася себе, крові немає, і стала до лісу підкрадатися. Бачу, хтось лежить, ховається. Ні, то не німець, то свій – брат двоюрідний. Як відбігли ми з ним, то як почали бити з автоматів, а потім і палити, дим стіною стояв. Ой, Боже, хто був в хаті, всіх побили, а потім спалили. Казали потім, що староста наш Андріян Полівода «туману напустив в очі», — казав, бити не будуть, а для фріців і наші діти були партизанами. Стану говорити, а сльози сиплються. Одна мені розрада – син та його діточок троє. Не приведи, Господи, щоб їм таке довелось пережити!

Другий чоловік Варвари Федір Дордюк після розгрому Рябино пішов добровольцем на фронт, але незабаром загинув. Варка знову стала вдовою. Вона покинула Рябино і повернулася в Хлєбово, але, як підтверджують всі дані, ненадовго, бо приглянувся їй ще один рабинський парубійко, в якого жінка і діти загинули того зловісного дня. Це був Сидір Несторович Полівода, але й з ним не судилося Варварі щастя. Сидір на той час був у «стрибках», припускали, що його партизани залишили для зв’язку. Таку ж роль виконували й інші хуторяни – Степан Іванович Мосюк та Іван Степанович Мосюк – батько з сином – та інші. Сидір Несторович був людиною цінною і перевіреною часом.

Варвара була дуже вродлива, от тільки долю мала нещасну. Вони закохалися одне в одного. Як потім пригадувала жінка, це було, ніби в сні.

Незабаром Сидору доручили супроводжувати одного з «лісових» до пункту призначення відповідних органів для перевірки. Кажуть, що за невідомих причин до місця призначення Сидір «лісового» не довів, а виконав самосуд в лісовому урочищі «Бір». За це «лісові хлопи» із ним поквиталися. Вони вистежили, коли Сидір прийшов до своєї хатини, і нагрянули в гості. На вулицю з ними Сидір відмовився йти, тож убили просто в хаті, але членів сім’ї не зачепили, хоч і було у нього ще два молодших брати, сестра і дружина Варвара. Уже після цього Варвара Леонтіївна назавжди покидає Рябино і повертається у рідне Височне.

Та в 1947 році Варвара Леонтіївна, або, як її ще називали, Варвара «Московка», приглянулася ще одному батькові трьох дітей. Його жінка загинула ще в 1942 році, коли поверталася через ліс із поля, де жала жито. Від чиїх рук – невідомо. Дітей, які залишилися без матері, взялася виховувати разом з Олексієм Вавросійовичем Варвара «Московка» («Московкою» її називали, бо коріння її було з Петербурга, дехто її називав Варварою «Петербуркою»). Це дід, а можливо, й прадід привіз із собою красуню з Петербурга, де 25 років відбував службу у царській армії.

Діти Олексія, яких виховувала Варвара, теж роз’їхались по світу. Старший Іван, який проживав у Криму, вже відійшов у Вічність, померла і його дружина Поліна та навіть один із синів Олександр. А виростили вони п’ятеро дітей. Дві дочки Катя і Ніна проживають у Києві, сини Іван і Василь – у с. Журавка Кіровського району в Криму.

Щодо Олексія Вавросійовича, четвертого чоловіка Варвари, то він помер у 1980 році, на 77 році життя, похований у          с. Журавки Кіровського району в Криму. А Варвара Леонтіївна знову лишилась сама. Дітей, окрім двох доньок від першого шлюбу, у неї більше не було. Тож все, що мала, передала на старості у спадщину наймолодшій дочці найстаршого сина Олексія Вавросійовича Івана Ніні. Зараз вона живе в Києві, а на той час жила у Євпаторії. Мачуху свою Варвару вона й доглядала до самої смерті. Померла «Московка» у 1998 році. Поховали її у тій же Євпаторії, де жила тоді Ніна.

Усіх цих людей я знав ще з 1948 року, коли почав ходити до школи (її відкрили в 1946 році на хуторі Хомут). Туди ходили діти з наближених хуторів – Косиці, Тепенець, Дорошове, Соснівка, Сніжки, Гусаки, а також частина хутора Запоківне. З другої половини цього хутора діти ходили до школи в Корте-ліси, яка була в центрі села.

Повертаючись до історії життя Варвари «Московки», я її добре знав, бо ходив майже через їхнє подвір’я до школи і навіть сидів за однією партою з їхнім наймолодшим сином Степаном. Перетиналися наші шляхи і потім, коли 17-річний Степан залишився доглядати стареньку бабусю, а його батько з Варварою і дітьми виїхали в Крим. Але ніколи я не думав, що доведеться у спогадах повернутися до дитинства Степана. Майже весь хутір у 1959 році провели в армію. Потім повернувся старший брат Іван, який прослужив 5 років і ще два за контрактом (санінструктором). Повернувся додому у званні старшини, потім до нього це прізвисько й пристало. Швидко він одружився, тож і доглядав бабусю разом зі своєю сім’єю.

Середній Василь навчався у педучилищі в місті Володимирі-Волинському. Закінчив його на відмінно, потім пішов в армію. Після повернення поїхав у гості до батьків у Крим і там залишився й донині. Там, у Кіровському, він заслужив у людей велику повагу і довіру, отримав звання «Заслуженого вчителя України». Спортивній школі Василь Олексійович посвятив 46 років свого життя і у 2015 році помер. Залишилися в нього дружина і дві дочки. Одна з них проживає в Норвегії, інша – в Кіровському.

Останнім місцем проживання наймолодшого сина Олексія Степана стало місто Карши в Узбекистані.

Далі кривава дорога повела фашистів на хутір Довгасово, часто його називали Довге Село, бо кілька хат, розкиданих обабіч дороги на відстані 100-200 м одна від одної, дійсно  здавалися довгим селом. Майже всі на цьому хуторі вціліли, окрім однієї бабусі Оксені з родини Талашуків. Мала бабця трьох синів і трьох дочок. Всі вони разом із батьком повтікали, а вона вирішила, що її, стареньку, ніхто не чіпатиме, але не так сталося. Її вбили.

Іван ПИШУК

с. Кортеліси