Якушик Петро Трохимович народився в Кортелісах у 1932 році і все своє життя провів у рідному селі.  Про події війни він знає та пам'ятає дуже багато і розповідає так, ніби вони відбувалися вчора.

— У сім'ї, крім батьків, було ще дві сестри. Хата була поблизу від центру села. Мали біля трьох гектарів хорошої  землі, яка була розкидана десь у семи місцях. З худоби мали дві корови, телицю і коня. Хліб і картопля були завжди. На зиму квасили бочку огірків і бочку капусти, а картопля, печена у печі, була дуже смачна. Найбільше сіяли жито, гречку та люпин. Як і в кожного, були жорна, ступа, а також січкорізка. Люди жили дружніше і веселіше, ніж зараз, любили співати. Населення Кортеліс у той час було більшим, ніж тепер.

Одних лише євреїв налічувалося 44 сім'ї. Найбагатший єврей Біюмінг мав свого магазина та машину, яка чесала вовну. Власником магазину-шинку, де продавали горілку і де можна було посидіти, був єврей Туляр. Євреї вірили в Бога і ходили всі до синагоги, яка знаходилась біля теперішньої автобусної зупинки.  Нашими сусідами були єврей-коваль Алтик та його мати Рохля. Алтику було десь біля тридцяти років, але він був ще не одружений. По суботах я ходив їм допомагати. Треба було розтопити грубку, а потім прийти ще раз і засунути люхту. За це вони давали мацу. Батько часто допомагав Алтику підковувати коней. Одного разу, коли вони з батьком обідали в хаті, зайшла Рохля і побачила, що її син їсть сало. Вона дуже кричала і сварилася. Влітку 1942 року до Алтика приїхали його родичі, які втекли з малоритського гетто. Про це швидко дізналися німці, які приїхали разом із поліцаями. Алтика розстріляли, а його родичів відправили назад у гетто. У Кортелісах частину євреїв спочатку знищили німці, а потім багато євреїв побили також партизани. Коли з іншими дітьми гнав корови від могилок, то побачив, як партизани ідуть цепом від Запоків'я. Спочатку вони застрілили дванадцятирічного єврея-пастушка, який був із нами. А потім побили багато євреїв у селі, не жаліючи ні жінок, ні дітей.

У вересні 1939 року, коли польські солдати відступали, то в селі зупинялася військова кухня і дітей нагодували супом. Польські жандарми та лісники повтікали з села, а їхні будинки люди порозбирали собі. Вчитися ходив уже в українську школу, а директором залишався поляк Чеслав Молік. Разом з українцями до школи ходили і єврейські діти, які вчилися дуже добре.

Коли прийшли німці, то люди вибрали старостою Андріяна Поліводу, хоча він цього і не хотів. При німцях батько возив поставку від землі в Ратне чи Заболоття, а також різали ліс -  були людям ділянки. І в селі, і по хуторах було багато оточенців, які жили переважно у багатших людей, і, навіть, у поліцаїв. Після того, як оточенці пішли в партизани, то влітку 1942 року вони вбили двох немісцевих поліцаїв. А також побили вікна і розвалили печі старості та поліцаям. З Кортеліс німці хотіли відправити молодь на роботу в Німеччину, але партизани біля лісу їх затримали. У серпні 1942 року, коли німці розстрілювали партизанські сім'ї, староста Андріян та його за-ступник Федось Корнелюк багатьох людей врятували.

Вранці 23 вересня мати побудила всіх дітей і сказала, що треба збиратися. Одяглися святково, зговорили «Отче наш», поцілували ікони і хліб. Мати взяла шматочок хліба і трохи солі за пазуху. Виганяли з хати поліцаї-українці. Мати хотіла закрити комору, а вони сказали, що та комора тобі вже не потрібна. На сход, крім кортелісців, йшли також запоківські люди. Німці приїхали в село на вантажних машинах. Як йшли по дорозі до церкви, то біля останньої хати, де раніше жили євреї, батько відсунув дошку в загорожі і сказав, щоб ховалися. Так вся сім'я — 5 чоловік – заховалася в порожньому єврейському будинку, де раніше був також магазин. Поліцаї це бачили, але нічого не сказали. Матір із сестрою накрили великим сірниковим ящиком. Мене загребли сміттям із сіна та соломи у кутку в хліві. Батько із сестрою Юлькою заховався на горищі у цьому ж хліві. Люди дуже кричали, коли їх почали заганяти у церкву та школу. Щоб заглушити крики і плач людей, німці включили двигуни своїх автомобілів. І майже відразу почали стріляти в кількох місцях. Батько з горища бачив, як людей виводили групами і біля ям стріляли в потилицю. Одна з тих ям була зовсім близько від нашої схованки. У хлів кілька разів хтось заходив — не знаю, німці чи поліцаї. Одного разу ледь на мене не наступили. Було дуже страшно. Від страху все тіло ніби заніміло.

З хліва вийшли, як закінчився розстріл і зняли оцеплення. Біля ям із розстріляними ще ходили німці, а поліцаї прикопували ями землею. Мати з білої  хустки зробила пов'язки і одягла всім, крім менших дітей. Всього білі пов'язки мали десь півсотні людей. (Німці видали білі пов'язки тим людям, яких вони залишили живими.) Ще під час розстрілу в село наїхало багато людей з підводами, яких німці направили із навколишніх сіл. Вони вивозили все добро у Ратне. Коли ми підійшли до своєї хати, то всі кращі речі там уже було забрано. Сусідські дівчата, дочки Гната Горніка, просили візника дати їм хоч що-небудь з їх власного одягу, який вже був на возі. Їхні батьки і два брати були розстріляні, а вони залишились живі, бо спали на сінові у хліві і вийшли зі своєї схованки тепер майже голі. Візник відмовлявся давати дівчатам одяг, але це побачив поліцай і наказав зняти з воза цілу скриню. Вже 23 вересня ми виїхали в Ратне разом з іншими людьми. Їхали своєю підводою і забрали також всю худобу. Худобу ще раніше поліцаї повипускали з хлівів, і вона ходила по городах. Поселилися в жидівській хаті, яку виділив староста Андріян. Поїхали в Ратне, бо казали, що в лісі будуть ловити і бити. У нас не було родичів ні в поліції, ні в партизанах. Німці залишалися в Кортелісах ще кілька днів, поки все не вивезли і не спалили всі будинки. Сім'я Титюка Вікентія жила у селі, але уціліла під час розстрілу, бо були на хуторі Дуби. Їх затримали поліцаї і сказали, що залишать живими, якщо їх син — партизан Титюк Олександр – вийде до них. Вони передали це синові, і він пішов у Ратне, де його розстріляли. Батьків і брата із сестрою та її дитиною відпустили. Одного разу в церкві мати побачила свою хустку на ратнівській міщанці. Ця хустка була матері дорога, як подарунок від кубанської козачки, коли вони були в евакуації під час Першої світової війни. Просила міщанку повернути хустку, але та відповіла, що купила її в якогось поліцая за літр самогону і нічого віддавати не буде.

У Ратному жили до весни 1943 року. А весною, коли зійшов сніг, німці роззброїли й арештували в Ратному близько сотні українських поліцаїв, яким вони вже не довіряли. Але один із них утік і покликав на допомогу власовців, які на Смольній заготовляли ліс. Поліцаї забрали свою зброю і пішли в ліс у повстанці. Спочатку збудували собі бункер в урочищі Галя, біля Кортеліс, а потім перебралися десь на Самари. Командиром у них був «Орлик» — Горнік Михайло із Кортеліс, який раніше мав свого магазина і був дуже грамотний та балакучий. Після переходу поліції в УПА близько десяти кортеліських сімей повертається до свого села. Спочатку зупинилися в лісі біля спаленого хутора Попливці, спали просто на землі. Потім побудували біля згорілої хати будочку, яка протікала з усіх боків. Виживали завдяки тому, що мали дві корови. Але одну корову потім забрали партизани. Коли забирали корову, діти почали плакати, то партизан вистрілив угору і сказав, що всіх постріляє. Корова не хотіла йти, то її забили і батько ще допомагав лупити. Партизани подобрішали і написали розписку, що радянська влада поверне корову після війни. Через багато років зустрів одного з тих партизанів на весіллі та запитав, коли вже він корову віддасть. То той чоловік, який приїхав десь із Білорусі, і весілля покинув.

Перший раз радянські війська прийшли в село у березні 1944 року. Солдати були дуже змучені і зарослі, ішли по коліна в снігу, спираючись на палиці. Парою коней везли гармату  без снарядів. Просили: «Мамаша, дайте хлеба». Хліба не було, дали молока. Нас із хати вигнали і поставили там радіо-станцію. Був великий бій десь під Мокранами, в якому загинуло багато наших солдатів. Через кілька днів повернулися німці з угорцями. Уночі, при світлі ракет, відбувся бій. У селі загинуло 18 радянських солдатів, і наші війська відступили. Під час бою люди ховалися в урочищі Галя, у хаті Дем'янюка Григорія. У Кортелісах ще кілька місяців були угорські солдати. Вони інколи забирали в людей сіно та овес коням на корм. Батька відправили в Самари будувати моста, де в нього ледве не забрали коня. Коли влітку 1944 року радянські війська остаточно ви-зволяли Кортеліси, то угорці відступили без бою. У село почали повертатись колишні партизани, і воно стало потроху  відбудовуватись.

Записав Микола Михалевич,

директор Кортеліського

історичного музею