Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам. Мт. 7.7.

Стаття ця присвячена митрополиту Петру Ратенському, волинянину з містечка Ратне, яке в середньовіччя було центром однойменного князівства, волості та ключем до Полісся на водному шляху «із варяг у греки». Славилось не лише як центр ремесел і торгівлі, а й своїми храмами, монастирями. Саме з Ратенською обителлю на північно-західній Волині, а не з річкою Рать у південно-західній її частині, слід пов'язувати житіє митрополита Петра Ратенського. Автор на основі глибокого аналізу доступних йому історичних джерел додає нові штрихи до духовного життєпису митрополита Петра Ратенського.

Поштовхом для написання статті та доповнення новими штрихами до духовного портрету митрополита Петра Ратенського став недостойний випадок «наставників», синів колишніх партократів і кегебістів духовного навчального закладу, які показали своє повне анальфабетство перед моїм студентом з Ратнівщини, темою курсової роботи якого було житіє свого земляка. Ці ж «наставники» висміяли студента і заперечили наявність в історії церкви особи митрополита Петра Ратенського, назвавши постать митрополита Петра Ратенського «міфом» Володимира Рожка.

Автор статті в своїх працях «Православні монастирі Волині і Полісся». — Луцьк, 2000. — 692 с., «Нарис історії Української Православної церкви на Волині». — Луцьк, 2001. — 670 с., «Українські православні святі історичної Волині ІХ-ХХ ст.». — Луцьк, 2003. — 223 с. широко висвітлив історичну постать митрополита Петра Ратенського, а його оцінка цієї духовної особи, яка своє коріння виводить з Волинської землі, була схвально зустрінута не лише науковцями, митцями на історичній Волині, в Україні — Левком Войтовичем, Теодозією Бриж, всесвітньовідомим українським мистецтвознавцем, професором, доктором Дмитром Степовиком, а й науковими представниками і церковними діячами УПЦ і УГКЦ у Західній українській діаспорі. А отим злочинним «наставникам»- анальфабетам хочу сказати трохи перефразованими словами з поезії відомого українського поета Дмитра Павличка: «… а вам скретеніли онучи, відважую ляпас брилою цього тому, доки ваші думки, як гаддя покручене, будуть вповзати до нашого дому?!»

Святий Петро, ігумен Ратенського монастиря, архімандрит, митрополит Київський та Галицький, Московський (близько 1270-20.12.1326) походить з містечка Ратно на Волинському Поліссі. Син нашої землі, ігумен, архімандрит, визначний ієрарх церкви, іконописець, скульптор, переписувач книг, автор власних богословських праць викликав наукове зацікавлення у багатьох волинських, московських дослідників, останні у дусі «руського мира» подавали і подають його житіє, а на них посилаються окремі священики-богослови Української Православної церкви на Заході, тому наше дослідження є також на часі. [13,с. 55-57].

Містечко Ратно на річці Прип'яті і поруч її витоків, було з ХІІ ст. центром однойменного князівства, волості, належить до найдавніших градів північно-західної Волині, розташоване на водному шляху «із варяг у греки». [19,с. 292-294]. У його назві заховане головне тогочасне призначення граду над Прип'яттю — місце постою чисельної раті, військової залоги [16,с. 352], в руках якої зберігався ключ до брами на водному шляху через Прип'ять і Дніпро до золотоверхого Києва, до Чорного моря. [12,с. 338]. Якщо ж брати у вужчому призначенні цієї брами, то через допливи (притоки) Прип'яті: Турія, Стохід, Стир, Горинь з Случем, Ствиги з Львом власне пов'язане було глибоке Полісся з літописними містами південної Волині: Володимиром, Луцьком, Крем'янцем, Даниловим, Пересопницею, Степанем, Дорогобужом і т.д. [4,с. 5].

Достеменно відомо, що там, де наші князі-християни засновували міста, вибудовували фортеці для захисту себе і підданих від ворожих інвазій, то, щоб зберегти чистоту своїх душ від скверни вибудовували і засновували храми, монастирі. Будівництво храмів у містечку Ратно над Прип'яттю бере свої витоки з Х ст. часів хрещення України-Руси рівноапостольним князем Київським Володимиром, а продовжили його удільні Ратненські князі Ольгердовичі, які були власниками містечка і цілого Кобринського і Ратенського князівства до 1377—1394 рр. [6,с. 137].

Відомий Волинський князь Володимир Василькович (†10.12.1288), був великим будівничим міст, замків, храмів, монастирів, про нього літописець писав "... про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов'ю приймаючи, монастирі много він спорудив. [9, с. 445].

Улюбленими місцями князя Володимира Васильковича були засноване ним місто Кам'янець за Берестям, Любомль (де він і представився Богові в світлу п'ятницю), Райгородок на Прип'яті, що поруч Ратно. За літописними джерелами в місті Кам'янці побудував він церкву Благовіщення Господнього, в Любомлі Св. Георгія Побідоносця [9,с. 447], а в Райгородку заснував монастир Вознесіння Господнього. [12,с. 345-346]. Пізніше в першій половині ХV ст. (1444 р.) відновлений князем Олександром Сангушком. [18,с. 23-24]. Місце святої обителі відмічене великим масивним дубовим хрестом, поставленим на монастирищі 1911 року, в церкві зберігалися у 30-х рр. ХХ ст. скам'яніла чаша на водосвяття випалена з піску, дерев'яні запрестольні хрести і інше. [18,с. 23-24].

Отож монастир Вознесіння Господнього в Райгородку, нині село Яревище над Прип'яттю, заснований ще в перші роки князювання Володимира Васильковича (1269—1288) [6,с. 220], тобто в час народження Петра Ратенського. Процвітала ця свята обитель аж до упокоєння в Бозі її засновника і фундатора, до якої він, князь Володимир Василькович, приїжджав відбувати великий піст кожного року, а незадовго до своєї кончини прибув він, як записав літописець в зими 1288 року, з Кам'янця до городка Раю:

– Після цього ж поїхав він із Кам'янця до городка Раю, — читаємо в «Літописі руському». І коли перебував він тут, то став мовити княгині своїй: «Хочу я послати по брата свого до Мстислава, щоби з ним я ряд учинив про землю, і про городи, і про тебе, княгине моя мила, Ольго, і про сю дитину, про Ізяславу, що я любив її, як дочку свою рідну. Бог бо не дав мені своїх родити за мої гріхи, але ся мені була як од своєї княгині народжена, бо я взяв єсмь її од матері її в пелюшках і вигодував». [12,с. 438].

По смерті князя Володимира Васильковича земля і гради його перейшли до брата його князя Луцького Мстислава. Чи князь Мстислав також піклувався Вознесінським монастирем в Райгородку залишається для нас невідомим.

За іншими джерелами, ще одна свята обитель Божа була в самому містечку Ратно у Новому Двірці. Цей монастир, як і в Райгородку, був заснований також князем Володимиром Васильковичем і в ньому також на початках спасався Петро Ратенський. [11,с. 18-25]. Саме тут в Новому Дворі святитель Петро Ратенський намалював на початках ХІV ст. ікону Божої Матері Новодвірської, яка пережила всі криваві буревії, що пронеслись над нашою землею і знаходилась до 1917 року в монастирі Преображення Господнього в Новгород-Сіверську. [15,с. 76-77].

Нині постає питання, чи була потреба 13- річному Петру із містечка Ратно вирушати у невідому обитель на річці Рать у південно-західній Волині, чи йти на спасення у поблизький монастир поруч його батьків, рідних? І саме історичні джерела свідчать про друге.

— Святитель Петро, — писав Помпей Батюшков, — народився в межах давньої Волині. Коли він достиг семирічного віку, батько його по імені Федор, віддав сина в школу. Коли виповнилося 13 років, благочестивий юнак постригся в одному з недалеких монастирів і показав тут приклади чернечого послушництва, смирення і благочестя…[2, с. 55]. Ми ж дотримуємося думки, що розпочав благочестивий юнак своє послушництво в Новодвірському, а продовжив у Райгородецькому монастирі.

Про волинське походження Петра Ратенського і його духовного титула Ратенський від містечка, а не річки Рать писав видатний дослідник, богослов, професор Санкт-Петербурзької духовної семінарії і академії [8,с. 19-20], народжений у родині священика міста Корця Новоград-Волинського повіту Платон Крашевич. [17, с. 541].Владика Никанор Абрамович, митрополит УАПЦ на еміграції, в своїх дослідженнях «Місце народження св. Петра Ратенського, митрополита Київського» та «Опис Яревищського монастиря на Волині», посилаючись на доступні їх вискокопреосвященству джерела стверджував, що місцем народження св. Петра Ратенського було містечко Ратно, а спасався преподобний у Яревищському монастирі. [1].

Церковно-історичній науці добре відомо, що в середньовіччя світські і церковні титули походили від назви міст, містечок (князь Олександр Чорторийський, митрополит Дмитрій Ростовський і т.д.), а не від назв річок, гір і т.д. Так московська історіографія церкви внесла багато і свідомо плутанини і перекручень на свій лад в нашу історію, так московські, а за ними і промосковські дослідники занижували вік, як і назву Почаївського монастиря, пов'язували її з річечкою Почайною в давньому Києві, насправді ж назва Почаїв походить від слів Поча Діва (тобто Пречиста Діва почала творити чудесні з'явлення) [10, с. 1155-1162]. Тому немає жодних сумнівів, що Ратенський походить від містечка Ратно — місця народження святителя, а не від річки Рать. В історіографії історії церкви ми ніде не зустрічали митрополитів, архієпископів, єпископів, архімандритів, ігуменів,  як і світських титулів, а назви монастирів (Почаївський, Корецький, Дубнівський і т.д. походили від назви міст, містечок), а не Дніпрових, Бугових, Прип'ятських, Горинських, Стирових, Ратенських (річка Рать) і інші.

Тому не маємо жодних сумнівів, що місцем послушництва 13 річний юнак Петро вибрав саме місцеві Ратнівські монастирі — Новодвірський, Яревищський. Пізніше чернець Петро вже в сані ігумена з'явився  у Спаському монастирі на річці Рать в Галичині, яка на той час являла з Волинню єдине Галицько-Волинське князівство і довгий час було назвою єдиної Української держави. [7, с. 271].

З 1250 року починаючи, митрополичий престол в Києві за митрополита Кирила ІІ (1250—1281) залишається без блюстителя, а тогочасний митрополит покидає золотоверхий і переїжджає до Суздаля на північ у тогочасну Московщину, де й помирає, але тіло його було перевезене до Києва, де й поховали. [3, с. 84]. Причина — фактор безпеки на півночі, Київ же піддавався нападам і руйнації ординців.

Наступник Кирила ІІ Максим, митрополит Київський (1283—1305), пішов його шляхом. 1285 року виїхав до Суздаля, а через 4 роки туди перевів весь крилос з Києва, хоч перенесення в такій спосіб престолу не було визнано офіційно Константинопольським патріархатом, але у золотоверхому митрополичий престол не був обсаджений. А коли помер митрополит Максим 1305 року, то князь Галицько-Волинський Юрій І Львович (1301—1308), внук короля Данила, який, за словами літописця, «був думен и хоробор на рати, не мало показав мужество своє во многих ратех», «винахідник машин для здобуття фортець». Перебуваючи «поміж польським ковадлом і татарським молотом», цей князь зумів зібрати землі Даниловичів, приєднати Люблінську землю, частину Закарпаття, претендував на литовський та польський престоли. У 1269 році, по смерті брата Шварна, він зайняв Холмське князівство і, хоч невдало, претендував на литовський престол… Землі королівства Данила Романовича були ним знову об'єднані і внук короля Данила, який в честь свого сина Льва заснував місто Львів, Юрій Львович також коронувався королівською короною. [6, с. 89].

Із відсутності ієрархів по смерті митрополита Максима Київського з осідком у Володимирі на Клязьмі та того ж року помер Галицький митрополит Ніфонт, король Юрій Львович на його місце запропонував кандидатом у митрополити ігумена Петра з Ратно Константинопольському патріарху Афанасію, який рукоположив його у єпископський сан і 1305 року призначив його митрополитом в Галич. Як Галицький митрополит Петро Ратенський був в 1305—1309 рр., а як Київський і Галицький в 1308—1326 роках. Як і його попередники, переїхав на північ, спочатку в Брянськ, а тоді у Володимир на Клязьмі. Тут, у Володимирі, де вже не жили князі, а йшла війна за велике князівство між Москвою і Твер'ю, митрополит Петро зайняв сторону московського князя Івана Даниловича і переніс до Москви митрополичу кафедру, тим самим зміцнив її позиції у цій боротьбі. З життя св. Петра, написаного пізніше митрополитом Київським Киприяном (1376—1406), дізнаємось, що митрополит Петро пропонував і звернувся до князя Івана Даниловича Калити такими словами: «Коли послухаєш мене, сину, і збудуєш у своєму місті (Москві) храм Пречистої Богородиці, то сам прославишся більше других князів і сини твої і внуки, і місто це буде славне поміж усіма містами руськими, і святителі будуть жити  в ньому, а ще й мої кості будуть положені в ньому». [5, с. 104]. Вдячний митрополитові Петрові Ратенському московський князь Іван Калита побудував в місті Успенський собор, в якому 1326 року поховано св. Петра. Після своєї смерті був він канонізований як святий і чудотворець. [14, с. 56-57]. Його мощі і дотепер знаходяться в цьому соборі, а пам'ять святкують 21 грудня — упокоєння, 24 серпня — перенесення мощів в новий 1459 року Успенський собор, 5 жовтня — разом з усіма митрополитами. Слід наголосити, що під час пожежі першого Успенського собору мощі святого Петра обгоріли.

Одначе до своєї святості митрополит Петро Ратенський мав свою голгофу на Московщині. Тверські князі, невдоволені його діями, як і їх єпископ Андрій, що звернувся зі скаргою до патріарха Константинопольського Ніфонта, який замінив його всесвятість Афанасія, в якій звинувачував митрополита Петра в симонії (поставлення в сан священика за хабаря!). У 1311 році на соборі в Переяславі-Заліському в присутності патріаршого протосинклера роз-глянуто скаргу єпископа Андрія, який прибув на собор з тверськими князями Дмитром і Олександром Михайловичами. Тут митрополит Петро навів незаперечні докази своєї моральної чистоти, показав наклепництво єпископа і князів тверських, як також по-християнському простив єпископу-наклепнику, а собор розпустив. Через рік одного з учасників того собору Сарайського єпископа Ізмаїла позбавив сану.

Того ж року відмовивсь благословити військо тверського князя Дмитра, який вирушав у похід на московського Юрія Даниловича.

Митрополит Петро Ратенський був дуже тонким дипломатом. Вже в 1313 році бачимо його в Орді, де був він урочисто прийнятий ханом Узбеком, який дав ярлик (грамоту) з довгим переліком пільг для московської церкви. Головний його супротивник єпископ Андрій пішов в 1315 році у монастир.

—          За цей час, — писав історик Левко Войтович, сучасний дослідник життя митрополита Петра, — він боровся проти єресі Сетта, видав заборону служити овдовілим священикам (вони могли лишатись сповідниками або піти у відставку) — отака практика, незнана Візантійській церкві, дозволила збільшити доходи митрополичої скарбниці, так як новопоставлені священики вносили за поставлення плату і за що й звинувачували Петра 1311 року, і в чому він оправдався, довівши, що брав плату не для себе і у встановлених розмірах. Збільшення доходів дозволило митрополиту купити для церкви місто Алексин на Оці від торуських князів. [12, с. 346].

Незадовго до свого упокоєння в Бозі митрополит Петро призначив своїм душе-прикажчиком московського тисяцького Протасія Веніамінова. Вже через рік по закінченні його земних доріг 1327 року на помісному соборі у Володимирі відбулася його канонізація патріархом Константинопольським, зарахування блаженішого до лику святих… землі московської без жодної згадки про його волинське, українське походження.

Біля раки з мощами святителя Петра відбувалися чудесні зцілення, біля його мощів ставили митрополитів, пізніше пат-ріархів, вручали їм його посох — символ сану і влади. Його упокоєння в Бозі було використано для перенесення митрополичої кафедри до Москви і обґрунтовувалися претензії московської церкви «як церкви-матері», «старшинство», а Москви і москалів на «старше братство». З тих часів і беруть витоки «руского мира», які не є авторства Кирила і Путіна, вони всього-навсього плагіати того «мира».

Г.П.Федотов і інші дослідники твердили, що митрополит Петро Ратенський — «основоположник Московської держави».

На окрему увагу заслуговують мистецька і творча спадщина митрополита Петра Ратенського, який був визнаним іконописцем, архітектором, скульптором і богословом. Найбільш цінна його іконописна праця образ Богородиці, яку митрополит Макарій врятував під час пожежі в Успенському соборі.

Владика Петро Ратенський був вихований у Львові на романському мистецтві, яке в Галичину привезли німці-колоністи. У фондах Третьяковської галереї зберігається його робота, датована 1320 роком, — дерев'яна статуя Миколи Можайського. В лівій руці Миколи — вежа, символ Можайських, в правій — меч, піднятий вверх. В.М.Лазарев відшукав аналогії гробниці Генріха Льва надгроб'я архієпископів Фрідріха фон Веттіна (1192) в Магдебурзькому соборі, з роботами Петра Ратенського, а магдебуржці були першими колоністами у Львові і Галичині.

Збереглися з кінця ХІІІ — поч. ХІV ст. богословські твори ігумена, митрополита Петра Ратенського.  Це — два послання, в одному з них автор переконує християн проводити піст в строгому здержанні і молитвах, обов'язково залучатися до св. тайн — сповідь, причастя, а також покаяння і прощення. В другому Поученні ігуменам, попам і дияконам, яких навчає бути дійсними пастирями, а не надомниками з сріблолюбством, блудолюбством, чревоугодієм. [2, с. 29].

Образ митрополита Петра з Ратна знайшов своє відображення в релігійній літературі  та іконографії. Митрополит Кіпріян (1376—1406) склав «Службу» (біля 1395), «Житіє і слово похвальне Петру Митрополиту», а в історії московської церкви нашому земляку святому Петру Ратенському відведено дуже багато місця, як головному будівничому їх церкви і держави.

Найдавніше іконографічне зображення святого — велика деісусна ікона «Митрополит Петро» з Тверського отрочого монастиря роботи московського майстра першої половини ХV ст., яка зберігається в Третьяковській галереї. На ній св. Петро в білому митрополичому клобуці з шестикрилим серафимом на чолі, єпітрахіль з великим хрестом, фелон з медальйонами, всередині яких хрести. Ікона поясна, голова в півоберті, ніс тонкий і прямий. Очі глибокі і добрі, борода густа, кругла, в руках — книга. Саме такий опис ікони святителя Петра зробив Левко Войтович. [12, с. 344].

Ще одне зображення в повен ріст вишите на пелені жінки Семена Гордого Марії Тверської 1389—1390 рр. і на «малому сакхозі» митрополита Фотія. Перше зберігається в історичному музеї, друге — в Оружейній палаті в Москві. Там же, в Успенському соборі, є ікона з житієм (поч. ХV ст...), покров для раки з написом «Яко спастися граду твоєму Москві, невоєванну віки», виконана 1514 р. в Новодівичому монастирі монахинею Олександрою (в світі княгиня Уляна) — сестрою дружини брата Івана Грозного — Юрія Васильовича.

Постать святителя Петра із Ратного на Волині зацікавила нашу землячку з містечка Бережниця колишнього Луцького повіту, відому скульпторку зі Львова Теодозію Бриж, добре знайому автору цієї розвідки. Теодозія Марківна кілька разів бувала у Московських музеях, вивчала образ св. Петра в іконографічних роботах і створила власну скульптуру митрополита Петра Ратенського.

Наш земляк, волинянин, творець московської церкви і держави, як це стверджують самі москалі, залишається в них національним героєм, а серед «викладачів»-анальфабетів у духовному навчальному закладі панує повне незнання про митрополита Петра і для них святитель Петро — це міфічна вигадка Володимира Рожка. Справді, дивні діла Твої, Господи! Допоки?!

(Далі буде)

Володимир Рожко, кандидат церковно-історичних наук, історик-архівіст, дійсний член Інституту дослідів Волині у Вінніпегу, Канада,  його представник в Україні, почесний професор Східноєвропейського  національного університету

ім. Лесі Українки