ІСТОРІЯ СЕЛА ПОЧИНАЄТЬСЯ ІЗ ЗНАННЯ ТОГО, ДЕ ПОХОВАНІ ПРАЩУРИ

Мабуть, історія будь-якого села веде початок від знання того, де поховані наші пращури. З цим у нас сутужно. Лише відомо, що по датинській дорозі зліва (біля хати Мартина) знаходиться старе кладовище. Там десь похований наш прадід Мойсей. Слідів не залишилося. З протилежного боку, ближче до річки й на схід від старого, було ще давніше кладовище. Там вже поле, на якому вирощують в основному картоплю. Мати Мойсея Калінчика говорила синові, що у 1920 р. там останнім поховали на кордоні кладовища, у рові, козака, якого хтось і невідомо за що вбив, а звідки прийшов той козак у село, достеменно невідомо. Кладовище «На Кацькому», яке за межами села праворуч по тракту на с. Датинь, започатковане у 1933 році. На «Щагровій» (праворуч по дорозі на хутір Цюприк, де починається ліс із піщаною горою) першим поховали у 1914 р. прийдешню людину — татарина, можливо, дезертира, яких у лісі переховувалося багацько.

ДВА ВІДРА САМОГОНУ ВИРІШИЛИ, КОМУ ВІДДАТИ ЗЕМЛЮ

Історію нашого села, як мені здається, найкраще знав Федір Калінчик (після Другої світової війни працював секретарем Седлищенського райкому партії), мій троюрідний брат. За його оповіданнями, землями с. Велимче володів пан Бронетовський. Селяни були дуже бідні й не могли викупити у нього землю згідно з положеннями царської земельної реформи 1861 року через разючу невідповідність викупних платежів за землю з її дохідністю. Тому, наприклад, за 45 післяреформених років у царській Росії було понад мільярд рублів непогашеного боргу, що спричинило селянські бунти 1905 року. Потім у селі велику частину земель передали Віктору Стахорському — писарю волості с. Гірники. Там він чимось завинив і залишився без роботи. Друзі-паничі йому порадили, що в хуторі Цюприк є нічийна земля. До цього в Цюприку жили гайдуки — гуцули, й, мабуть, десь швидко виїхали, а з якої причини — ніхто не знає. Але Стахорському необхідно прийняти таку умову, за якої можна претендувати на цю землю. Треба переоформити документи й записатися не паном (дворянином), а селянином, що він і зробив. Привіз у с. Велимче два відра самогону і для підтримки — старшину на прізвище Козарь. Скликали сход. У мідну кружку наливали самогон і селяни по черзі пили. Швидко захмелілі земляки проголосували — віддати землю чужинцю. І тільки наш прадід Мойсей заперечував проти цього неподобства: «Люди, що ви робите? Це наша земля. По ній будуть ходити, на ній будуть працювати і жити наші нащадки. І щоб було зрозуміліше — прийде час, і нашим курям тут не буде місця, де бігати». Тут же на сході, щоб не заважав спокійно пити дармовий самогон (щось схоже на те, як зараз перед виборами роздають гречку), за таку непокору присудили прадіду 50 ударів лозинами нижче спини, бо такий-сякий пішов проти громади. Ті, кому випав жереб бити Мойсея, брали лозину, тримали в руках і кидали її. І тут за додаткову чарчину самогону добровільно взявся виконувати це рішення наш односельчанин, якого у розмові зі мною Федір Калінчик назвав «подлец Маргес». Розплата не змусила себе чекати. Всі учасники сходу пішли до корчми. Прадід своїм друзям виставив горілки із закускою. Добре випили. Вивели з корчми Маргеса і тією ж лозою відрахували йому 50 ударів та в ряднині потягли землею додому. Потім він подав позов до суду. Проте свідки сказали, що Мойсея й близько не було біля корчми. Ніхто його не бачив.

ПОЧАТОК ТРАГІЧНИХ ПОДІЙ МОГО РОДУ

Колись Валентина Борзовець, моя племінниця, на початку своєї кар'єри журналіста написала статтю «Три хрести — три долі». У селі біля школи жив старенький з покаліченими (відмороженими) ногами. Односельці називали його «Бабарик» (прізвище — Калінчик). З початком війни у 1941 р. він виїхав до Росії, а в селі залишилися дружина і три доньки, душі яких потім матеріалізувалися у дубові хрести, про які й написала В. Борзовець. З поміж трьох сестер виділялася красою Євдокія, до якої перед війною сватався найменший брат мого батька — Миколай. Але якісь невідомі вояки антикомуністичного спрямування прийшли з лісу в урочище «Сова» і сказали, щоб і не думав цього робити, а за непокору — смерть, бо вона дочка комуніста. Мойсей Калінчик з цього приводу зауважив: «Бабарик — перший колгоспник. Тільки й того у нього кому-ністичного. Ні оратор, ні агент, ні вояка. Просто бідний і комуніст, що бажає бути багатшим».

Життя брало своє, особливо коли в ролі консультантів, як жити далі, були його сестри. Тому дядько Миколай під час війни пішов свататися до ще однієї дівчини, яка жила біля річки Турії. Брат Володимир був дуже проти, адже за річкою біля с. Нуйно базувався партизанський загін Федорова. Озброєні люди про горілку знають більше, ніж про розташування ворогів. Витрата горілки під час війни на такий процес, як сватання, привертає до себе неабияку увагу з можливими негативними наслідками. Але сестри Текля і Настя стояли на своєму. Прийшли з горілкою. Випили. Засватали. Через військові події поки що відклали весілля. І треба було ж в селі придумати таку традицію: якщо сватання не закінчується весіллям, засватана дівчина мала компенсувати всю випиту під час сватання горілку. Партизани знали не тільки тих, у кого із самогонного апарата зараз капає горілка, а й тих, хто тільки намірився її гнати.

Прийшли партизани до майбутньої нареченої: «Де горілка?» «Віднесла женихові». Якраз партизанський загін рухався із-за р. Турія на с. Замшани й далі на захід. У цей же час у дядька Олександра померла маленька дитина. Похорони. Після поховання справляли тризну. Шість пляшок повернутого самогону виставлено на стіл. Хоругви поставлені біля хати, кадило ще жевріє після молитви. Батюшка за столом у центрі. Біля Климуків зупинилися командири, під якими гарцювали коні. Заготовлювачі продовольства і спиртного забігли в хату. «Що, випили горілку?» «Та от залишилося півпляшки. Я зараз вам найду удвічі більше — 12 пляшок», — відчувши загрозу життю, сказав мій батько. «Нам ця горілка потрібна. Вона в окрузі найкраща. Хто господар горілки?» Встав дядько Миколай. Один із партизанських заготовлювачів пересмикнув затвор автомата. Поряд пробігала маленька донька дядька Олександра — Марійка. Дядько схопив її на руки, вважаючи, що це врятує його життя. Всі почали благати, щоб його не розстрілювали. Пролунала автоматна черга. З рук смертельно пораненого в голову вислизнула вся в крові його племінниця й побігла до лісу. Прикладом автомата вояка щосили вдарив пораненого в голову, який ще якусь мить стояв незворушно і після цього впав на підлогу. Мама Прузина наздогнала донечку на вулиці. Поряд партизани радилися: у кого і щонайближче можна роздобути самогону. В хаті ридання, а мій батько голосив за братом найгучніше. І тут вона почула, як один із партизанів дає команду: «Іди вбий найбільш голосистого». «Ладимире, ховайся!» — забігла в хату і з порога ледь прошепотіла перелякана тітка. Зайшов з автоматом мародер і почав стріляти по місцях можливого переховування — під лежанку, дерев'яні ліжка, під піч, куди встиг заскочити батько.

Це був початок подальших трагічних подій, які трапилися з нашим родом.

ЩОБ ПОЛЕГШИТИ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ, «КОМАСАЦІЮ» ПРОВЕЛИ ПОЛЯКИ

У 30-ті роки, за Польщі, провели «комасацію» (переоцінку земель з варіантом зведення до єдиного знаменника, тобто формування власника з одним масивом землі). Зробили кадастр — ціну землі різних ділянок і по-новому розділили, але вже одним наділом кожному новому власникові. До цього в деяких сімей було до 2-5 наділів для обробітку і тому доводилося переїжджати від однієї ділянки до іншої або ж відмовитися від цієї затії — дня не хватало на ці переїзди. Тобто проводилося менше роботи, ніж на суцільних ділянках. Це розрахунки німецьких вчених, які показали, що збільшення відстані переїздів до 5 км призводило лише до збитковості виробництва. Радянські вчені-економісти після революції ці ідеї використовували при обґрунтуванні розвитку селянських господарств у 30-ті роки. Результат для них виявився плачевний — майже всі були розстріляні. Поляки ж провели «комасацію» для того, щоб полегшити життя українців. Поляк на прізвище Глимбовський був головним інженером-землевпорядником, який оцінював землі в селах Датинь і Велимче. На розробленій ним карті землеволодіння і землекористування червоними лініями було позначено кордони наділів землі кожного хутора за його номером. І головне — були проведені аналіз грунту та грошова оцінка землі у злотих. Наприклад, за церквою землі оцінили в 250 злотих за 1 га, а за озером — лише в 40 злотих. І люди визнали правильною його оцінку. Старостою села Велимче за часів камасації й оцінки землі був Дмитро Іванович Калінчик, який разом із головним інженером-землевпорядником брав участь у визначені кордонів хуторів на основі оцінки земель. Тоді багато сімей переселяли на хутори згідно з проведеними розрахунками оцінки землі та відповідної комасації. Сім'ї самотужки (без допомоги держави) переїжджали на хутори, що було досить важко. Відповідно до інженерних креслень Дмитро Калінчик і сімейство Півнів (Максисі) переселилися у Цюприк і жили поряд.

Недовго тривала життєва ідилія на хуторі. Вже під час війни (23 листопада      1943 р.) у хутір Цюприк прийшли бульбаші й попалили хати (у т.ч. Дмитра). Нічого не вціліло. Зимували у хліві, потіснивши корову і свиней. Весною 1944 р. прийшла радянська влада. І тоді ж сім'я Дмитра Калінчика встигла поставити маленьку хатинку. У селі організовували колгосп. Приїхало начальство і на хутір Цюприк. Взяли дрюччя, підважили солом'яний дах — і хата завалилася. Розбили піч і поїхали до господарок наступних членів колгоспу. «А навіщо розвалювали?» — запитую у Мойсея. «А хто їх знає. Доведіть план, що хату треба переносити в село, ми б це зробили і без її варварського розвалу. Якась незрозуміла влада — царська, польська, а потім найбільш жорстока совєтська ставила за мету — заважати жити». Відповідь я знайшов у іта-лійського політичного мислителя, історика і письменника Нікколо Макіавеллі, яку він дав ще 500 років тому монархам у вигляді інструкції, а саме: як управляти своїми підлеглими. «При управлінні людьми їх необхідно або пестити, або пригнічувати; мстять люди зазвичай тільки за легкі образи, сильний же гніт позбавляє їх можливості помсти; тому, якщо вже доводиться підданих пригнічувати, то робити це слід таким чином, щоб віднімати у них будь-яку можливість помсти» [Макиавелли Н. Государь. - Мн.: ООО "Попурри", 1998. (24 с.)]. Ватажки світового пролетаріату вибрали найлегший для них шлях — не тільки пригнічувати, а розпеченим залізом випалювати навіть думку в головах (або разом із головою) про супротив новій владі.

Колись Степан Онуфрійович Півень (мій троюрідний брат) звернувся до мене, коли я працював у Кабінеті Міністрів України: «Допоможи взяти землю (пай) на дружину-лікаря!» «У Цюприку є ваші родові землі», — уточняю, де може взяти землю. «Та це дуже далеко. Немає доріг, магазинів…». «Степане, а навіщо земля інтелігенції?», — запитую. «Ця влада доведе до такого (а це було в 1999 р.), що може бути голод. Приходиться брати землю, як захист від невігласів».

Після чергового раунду земельної реформи (1861 р.), перерозподілу земель та їх оцінки прадід Мойсей вирішив взяти у власність найгіршу піщану землю біля лісу, але значно більшої площі, ніж середні на-діли. З радістю для односельців цю землю він одержав. Невдовзі зробив загородки і став пояснювати землякам: «Що ви мучите корів і проганяєте їх пасти до лісу за 5 км. Ставте корів у мої загони». Общинних пасовищ як таких на той час було замало, а свої наділи землі люди використовували для потреб заготівлі кормів на зиму. Всі й погодилися. Роками тривав процес угноєння окремих ділянок землі прадіда. Він лише змінював розташування загонів. Прийшов час пожинати плоди свого задуму: висівав жито, весною по ньому висівав гречку, а потім досаджував насіння гарбузів. Скошували на жнива жито вище рослин гречки, потім збирали гречку і пізно восени — гарбузи. І чим більше випадало дощу, тим кращі врожаї збирав прадід Мойсей. А набагато родючіші землі потерпали від надлишку вологи (до початку меліоративних робіт на Волині). В один із дощових років комори прадіда були переповнені зерном, а в селі — недорід. І тут у земляків спрацювали початки соціалізму ще задовго до того, як ватажок світового пролетаріату розробив свою теорію будівництва світлого майбутнього — забрати у багатших і розподілити. Так і зробили без будь-якої теорії — приїхали місцеві ватажки із вагою, переміряли вміст комори Мойсея. Жодні аргументи не подіяли: що він взяв найгіршу землю, надто довго нарощувалася родючість… Розподілили (за нормою — залишили частку і власнику зерна) і з реготом, щасливі та з дармовим хлібом, роз'їхалися по домівках. Після цього прадід Мойсей довго хворів, енергія до боротьби за краще життя зникла. Він усвідомив, що за відсутності чітких законів, які охороняють створену важкою працею власність простої людини, господарська й розумова напружена активність приведе до горя.

ЛЮДИ ПОТЕРПАЛИ ВІД БЕЗЗЕМЕЛЛЯ І БІДНОСТІ

Так склалося, що один із синів Мойсея — Ничипір — у нового поміщика Стахорського орендував практично всю землю. Для пана так краще — від одного орендаря, який працює на великій площі землі, одержував значно вищий рівень орендної плати, ніж від сотні бідолах на дрібних клаптиках землі. Жителям сіл Замшани і Велимче не подобалося, що їм недоступна оренда землі. Мій батько, коли був маленьким, запам'ятав, що великі ватаги дядьків із цих сіл, озброєні кілками, постійно намагалися пограбувати і зруйнувати господарські будівлі орендаря Ничипора. До захисту своїх володінь Ничипір залучав своїх братів і велику рідню. Ничипір був багатим господарем із відповідно сформованим для такої особи характером. Наприклад, своїй рідні міг продати 1 ц жита за ціною 4 злотих, декому віддати задарма, тоді як комусь чужому — за 3 злотих.

З Ничипором, братом нашого діда Михайла, сталося багато потішних пригод. У селі Велимче була легендарна й дуже говірлива жінка, двоюрідна сестра мого батька, Ганна. Вона була дружиною комуніста Омеляна Черняка, а її син Федір став активним борцем проти польської влади. Коли радянська влада встановилася на Волині, був головою колгоспу в нашому селі, а з часом — головою райвиконкому Старовижівського району. За часів панської Польщі бути комуністом і жити заможно вважалося несумісним. Основна робота, де можна було одержати платню, це висаджування лісу. Поляки добре платили за цю працю, але на роботу приймали дуже мало людей. Молодь йшла у ліс на роботу з піснями, а не одержавши платні, молоді дівчата поверталися з плачем. В основному ж заробіток був такий — ціпок під руку або сокиру і далеко-далеко (за відсутності транспорту) найнятися молотити снопи жита або колоти дрова міщанам, наприклад, за 80 км від Велимча — в с. Бобли (біля Володимира-Волинського).

Ганна вже старенькою приходила до нас у гості й розповідала про своє життя-буття. Сім'я комуніста жила бідно. Мали тільки 2 га землі і семеро дітей. В Америку їхали на заробітки сотні односельців. Ті, що залишалися (а таких більшість), потерпали від безземелля і відповідно — бідності. Ганна йшла до найбагатшого дядька — Ничипора й випрошувала у нього харчі. Домотканий мішок, як зараз дамська сумочка з крокодилової шкіри у жінок — народних депутатів, був у наборі її обов'язкових речей. Ничипір довго проводив виховну роботу з племінницею, давав поради, як комуністам стати багатими, потім завантажував мішок картоплею й буряками, а були випадки — і м'ясними продуктами та салом. Така монотонність у дядьковому вихованні їй дещо набридла, і Ганна вирішила зайняти активнішу позицію в перемовинах «дай-не дам». Одного разу прийшла до Ничипора і він просить поділитися новинами: «Що, Ганно, чула нового у селі? Що люди гомонять?» «Так от, — вела мову Ганна, — була на сільському сході». «І що там цікавого було?». «Багато цікавого. Головне сказали, що у багатих будуть забирати, а бідним давати». Після деякої паузи – філософські міркування: «Ну що ж, Ганно, я тобі скажу. Чекай, поки у мене заберуть, а тобі дадуть». З порожнім мішком Ганна почалапала додому без надії, що сім'я в наступні дні не буде голодною. І головний вердикт Ганни в розмові з моїм батьком: «Ладимире, більше ніколи не лякала свого дядька. Ніколи!» На цій мажорній ноті Ганна надовго замовкала, чекаючи, що скаже батько, а, не дочекавшись, продовжувала: «Все ж, я тобі скажу Ладимире, у нас самий-самий кращий рід. Немає ні дурних, ні злодіїв, ні сліпих, ні косооких, ні скупих… І навіть дядько Ничипір не був скупим».

На цьому пригоди матеріального характеру в Ганни не скінчилися. Під час Другої світової війни загинув її чоловік-комуніст Омелян. Багато братів Омеляна і їхніх синів воювали на боці Радянської влади. І тут ця влада після закінчення військових перегонів вирішила матеріально допомогти найактивнішим борцям за її встановлення, а це в першу чергу — роздати безоплатно сіль. Із далеких боліт (за широкою канавою біля с. Дошне) Ганна босоніж прийшла до контори, захопивши з собою мішок більших розмірів. Міркувала вона так: «Їй, як дружині та матері борців за Радянську владу, належить найбільша норма солі, яка до цього була у великому дефіциті». Тому в довжелезну чергу не стала і зразу ж підійшла до столу, де спеціальний працівник звіряв списки і вголос давав команду, скільки й кому відміряти. «Синочку, а ну, подивися, скільки там Ганні припадає кілограмів солі? Достатньо цього мішка?», — спитала Ганна й передала його вагарям. «Немає в списку», — почула відповідь. «Синочку, ти ще раз подивися. Як це так, Ганні немає? Такого бути не може!» — бадьорилася Ганна. Відповідь така сама: «Немає». «Ну що я, люди, можу сказати, — не задумуючись, підвела підсумок несправедливості в допомозі сім'ям борців за нову владу Ганна – Совєти — п…дєти». Таку коротку та ємну оцінку новій владі, яка змінила польську, дала жінка, велика сім'я якої активно боролася за її встановлення на Волині. І, як потім виявилося через 40 років, така Радянська влада канула в небуття за оцінкою мудрої селянки.

ЗОЛОТО — ВЕЛИКА СПРАВА

Серед нашої рідні були дуже активні персонажі: воювали, партизанили, керували, працювали і т.д. Але не всі були лише патріотами. До таких активних належав Іван Ничипорович Калінчик — двоюрідний брат батька Володимира. Перед ним завжди повставало основне завдання: що-небудь здобути для господарства. Батьків брат Олександр закінчив службу в польському війську, повернувся додому в повній військовій викладці, а найдорожче на ньому — шинель зеленого кольору. Івану сподобалася новенька і красива шинель: «Віддай». Дядько довго чинив опір: «Мені польська влада за добру службу дала шинель». Однак Іван пообіцяв, що все одно буде її власником. Увечері, рівно через два дні, Іван привів друзів і з попередньою вимогою. «Правда, мене не били, — вів дядько Олександр, — дуже швидко віддав та ще на прощання здмухнув з неї пил».

Іван із військових баталій, де він був партизаном у загоні Федорова, вийшов багатим чоловіком. Золото було — експропріював у грабіжників. Мойсею Дмитровичу, моєму троюрідному братові, він про це розповідав, коли після війни навідувався в село погостювати. У Ковелі батько із сином служили в поліції і мали свій заробіток: вбивали євреїв і забирали їхні пожитки. Партизани чекали, поки награбують побільше. Потім підстерегли, розстріляли поліцаїв-грабіжників і вивезли дві підводи награбованого, в основному — золотих прикрас. Виявилося, що не все вивезли. Зосьці, дружині сина поліцая, також дещо залишилося, що було краще сховано. Іван доклав зусиль, щоб стати коханцем Зоськи. В одну з ночей, коли бандерівці зненацька почали стріляти, Іванові довелося швидко тікати від коханки. При цьому він встиг прихопити із схованки три жмені золотих прикрас. Показував Мойсею Дмитровичу, наприклад, кишеньковий золотий годинник на золотому ланцюжку та футляр з такого ж дорогоцінного металу.

Із Бершаді, де Іван жив і працював на спиртзаводі, обласне КДБ викликало його у Вінницю. Офіцер розпитував про те, про се. Потім різко перейшов до вимоги: «Віддай золото, а то не вийдеш звідси». «Немає. Хлопці, я не такий боягуз, як ви думаєте. Мене судили Совєти, поляки. Я і вас не злякався. Я золото протринькав, пропив, продав давним-давно. Це по-перше. По-друге, я не такий дурень, щоб віддавати золото». Із с. Замшани мужичок на прізвище Михалевич після Другої світової війни в Ковелі скуповував золото у злодіїв, грабіжників, експропріаторів різних мастей. Продав йому золото й Іван у Ковелі на базарі. Але Іван уже знав, що Михалевич, коли лежав у лікарні в Ковелі, у безвихідний і критичний для нього момент життя вискочив у вікно й розбився об асфальт. Розмову закінчили.

«Золото — велика справа», — далі розказував Іван Мойсею про свої пригоди. Після Другою світової війни його призначили у      с. Видраниця головою сільської ради. Цікаво, що про цей факт згадують автори історико-краєзнавчого нарису «Ратніщина» В.Т. Денисюк та І.О. Денисюк: «У с. Видраниця за цей час (1945—1946 рр.) змінилося чотири голови, зокрема, один убитий повстанцями, інший пропав безвісти, ще одного заарештували і судили, іншого просто звільнили з посади». Приходили з району різні депеші з рознарядками: виконувати ті або інші роботи для нової, радянської, влади. Довели план і селу Видраниця — терміново державі заготовити і вивезти стільки-то кубів лісу. У селі чоловіків обмаль. Не всі ще повернулися з війни, хтось ще перебував у бандерівських загонах, багатьох вивезли до Сибіру… Багато носіїв робочих рук переховувалися, щоб уникнути безоплатної дармової роботи. Іван про це добре знав. І тому, в очікуванні складних розмов з чоловіками, які чинять опір, для хоробрості добряче випив самогону (можливо, дещо перебрав) і з автоматом у руках пішов збирати бригаду працівників. Біля однієї хати чує, що хтось молотить снопи жита. Зайшов у хату. Вислухав господиню, що чоловік десь пішов, дав їй команду: «Нехай чоловік швидко з'явиться на ясні очі або йду його шукати». Не дочекався. Вийшов на подвір'я, зорієнтувався, де може переховуватися нероба, і з автомата дав чергу по копиці соломи. Звідти вискочив поранений у ногу господар, що переховувався від роботи. Судив Івана військовий трибунал. Попередньо судді (жінці) віддала золото його дружина Ольга. На третій день відпустили. Прийняв рішення — виїхати подалі з рідного краю й невдовзі опинився з дружиною і сином Костею в місті Бершаді Вінницької області.

«І ЩО ЦЕ ЗА ВЛАДА, ЯКА ОДНИХ ВИГАНЯЛА З ДОМУ, ІНШИХ ЗАСЕЛЯЛА?»

Нормальними і всім зрозумілими є такі суспільні відносини в державі, коли людина може прийняти рішення, що докорінно змінить її долю. У наших земляків кожен наступний день — безвихідь. У роки лихоліття, коли нова влада боролася з бандерівським рухом, місцевому населенню були прописані такі правила поведінки, виконання яких означало смерть відразу або, в кращому разі, — через годину. Якщо в оселю приходили бандерівці й обідали там, господар мав негайно бігти в район і повідомляти про це НКВД. Але в цих органах також були інформатори, які бандерівцям доповідали про таких заповзятих виконавців нових правил життя Совєтів. Вердикт — смерть йому і його сім'ї. З іншого боку, коли бандерівець потрапляв у застінки НКВД, він писав ретельний звіт: де і в кого за останній тиждень обідав або ночував. Власники таких осель автоматично ставали бандерівцями, а їхні прізвища формували план відправки до Сибіру. Третього варіанту, як вижити, заробити гроші, врятувати своїх дітей від голоду, холоду і смерті, не було. За рахунок такої невідворотної від біди ситуації списки пасивних (які до визвольного руху не мали стосунку) бандерівців поповнювалися, а потреба у вагонах-товарняках зростала. Дармова сила для ГУЛАГУ! Звільнювалися домівки, особливо у центрі села. Їх потім роздавали комуністам або ж використовували як господарські чи освітні приміщення. Називалася колись, наприклад, у 1957 р. школа «багушівською» (2 класи), розміщена в хаті Багушика (по вуличному), сім'ю якого відправлено до Сибіру. В «лясківщині», за школою, була будівля на 2 класи. В одному ми закінчили 2-а клас у 1958 р. А навчала нас, особливо ретельно каліграфії, майбутній заслужений учитель України Медяна Валентина Федорівна. На центральній вулиці с. Велимче хата Костюків була Савичівська (дядька Катерини — дружини Мойсея Калінчика), у Нестора Савлука — Левонюківська, у Коренів та інших «щасливчиків» — від бідолах, життєвий шлях яких зробив карколомний поворот до ненависного і страхітливого Сибіру.

«Цікаво, — запитую у Мойсея Калінчика, — чи приїздив хто-небудь до свого краю, до своєї вже нерідної їм домівки?» Виявляється, що приїжджали зі всього світу доньки, сини, онуки і навіть правнуки тих, у кого забрали хати та самих відправили до Си-біру. «Була і наша рідня — Савичівські діти й внуки», — розказував Мойсей. Приходили, мовчки дивилися на свої хати, в яких їм не судилося народитися і/або жити. «І що це за влада, яка одних виганяла з дому, а інших заселяла?» — бідкався Мойсей. І зараз в чужих краях живуть онуки тих, хто тут народився, радів життю і будував плани на майбутнє в оточенні своїх земляків.

Згадую розмови батька з братом Олександром, коли був ще юнаком, що хтось із наших земляків після жовтневої революції 1917 р. поїхав до Америки (прізвище не пам'ятаю), а потім на початку 1939 р. повернувся до свого села худий і замучений. Заробив деяку суму доларів, працюючи в сталеливарних цехах США. Купив 30 десятин землі, поставив хату, одружився… Аж тут прийшла Радянська влада, і його, як новоспеченого капіталіста, вислали до Сибіру. Дорогою, у вагоні для перевезення худоби, захворів, і викинули його з потяга десь у районі Уральських гір.

Микола КАЛІНЧИК
(Далі буде)

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>