ІСТОРІЯ СЕЛА ПОЧИНАЄТЬСЯ ІЗ ЗНАННЯ ТОГО, ДЕ ПОХОВАНІ ПРАЩУРИ

Мабуть, історія будь-якого села веде початок від знання того, де поховані наші пращури. З цим у нас сутужно. Лише відомо, що по датинській дорозі зліва (біля хати Мартина) знаходиться старе кладовище. Там десь похований наш прадід Мойсей. Слідів не залишилося. З протилежного боку, ближче до річки й на схід від старого, було ще давніше кладовище. Там вже поле, на якому вирощують в основному картоплю. Мати Мойсея Калінчика говорила синові, що у 1920 р. там останнім поховали на кордоні кладовища, у рові, козака, якого хтось і невідомо за що вбив, а звідки прийшов той козак у село, достеменно невідомо. Кладовище «На Кацькому», яке за межами села праворуч по тракту на с. Датинь, започатковане у 1933 році. На «Щагровій» (праворуч по дорозі на хутір Цюприк, де починається ліс із піщаною горою) першим поховали у 1914 р. прийдешню людину — татарина, можливо, дезертира, яких у лісі переховувалося багацько.

ДВА ВІДРА САМОГОНУ ВИРІШИЛИ, КОМУ ВІДДАТИ ЗЕМЛЮ

Історію нашого села, як мені здається, найкраще знав Федір Калінчик (після Другої світової війни працював секретарем Седлищенського райкому партії), мій троюрідний брат. За його оповіданнями, землями с. Велимче володів пан Бронетовський. Селяни були дуже бідні й не могли викупити у нього землю згідно з положеннями царської земельної реформи 1861 року через разючу невідповідність викупних платежів за землю з її дохідністю. Тому, наприклад, за 45 післяреформених років у царській Росії було понад мільярд рублів непогашеного боргу, що спричинило селянські бунти 1905 року. Потім у селі велику частину земель передали Віктору Стахорському — писарю волості с. Гірники. Там він чимось завинив і залишився без роботи. Друзі-паничі йому порадили, що в хуторі Цюприк є нічийна земля. До цього в Цюприку жили гайдуки — гуцули, й, мабуть, десь швидко виїхали, а з якої причини — ніхто не знає. Але Стахорському необхідно прийняти таку умову, за якої можна претендувати на цю землю. Треба переоформити документи й записатися не паном (дворянином), а селянином, що він і зробив. Привіз у с. Велимче два відра самогону і для підтримки — старшину на прізвище Козарь. Скликали сход. У мідну кружку наливали самогон і селяни по черзі пили. Швидко захмелілі земляки проголосували — віддати землю чужинцю. І тільки наш прадід Мойсей заперечував проти цього неподобства: «Люди, що ви робите? Це наша земля. По ній будуть ходити, на ній будуть працювати і жити наші нащадки. І щоб було зрозуміліше — прийде час, і нашим курям тут не буде місця, де бігати». Тут же на сході, щоб не заважав спокійно пити дармовий самогон (щось схоже на те, як зараз перед виборами роздають гречку), за таку непокору присудили прадіду 50 ударів лозинами нижче спини, бо такий-сякий пішов проти громади. Ті, кому випав жереб бити Мойсея, брали лозину, тримали в руках і кидали її. І тут за додаткову чарчину самогону добровільно взявся виконувати це рішення наш односельчанин, якого у розмові зі мною Федір Калінчик назвав «подлец Маргес». Розплата не змусила себе чекати. Всі учасники сходу пішли до корчми. Прадід своїм друзям виставив горілки із закускою. Добре випили. Вивели з корчми Маргеса і тією ж лозою відрахували йому 50 ударів та в ряднині потягли землею додому. Потім він подав позов до суду. Проте свідки сказали, що Мойсея й близько не було біля корчми. Ніхто його не бачив.

ПОЧАТОК ТРАГІЧНИХ ПОДІЙ МОГО РОДУ

Колись Валентина Борзовець, моя племінниця, на початку своєї кар'єри журналіста написала статтю «Три хрести — три долі». У селі біля школи жив старенький з покаліченими (відмороженими) ногами. Односельці називали його «Бабарик» (прізвище — Калінчик). З початком війни у 1941 р. він виїхав до Росії, а в селі залишилися дружина і три доньки, душі яких потім матеріалізувалися у дубові хрести, про які й написала В. Борзовець. З поміж трьох сестер виділялася красою Євдокія, до якої перед війною сватався найменший брат мого батька — Миколай. Але якісь невідомі вояки антикомуністичного спрямування прийшли з лісу в урочище «Сова» і сказали, щоб і не думав цього робити, а за непокору — смерть, бо вона дочка комуніста. Мойсей Калінчик з цього приводу зауважив: «Бабарик — перший колгоспник. Тільки й того у нього кому-ністичного. Ні оратор, ні агент, ні вояка. Просто бідний і комуніст, що бажає бути багатшим».

Життя брало своє, особливо коли в ролі консультантів, як жити далі, були його сестри. Тому дядько Миколай під час війни пішов свататися до ще однієї дівчини, яка жила біля річки Турії. Брат Володимир був дуже проти, адже за річкою біля с. Нуйно базувався партизанський загін Федорова. Озброєні люди про горілку знають більше, ніж про розташування ворогів. Витрата горілки під час війни на такий процес, як сватання, привертає до себе неабияку увагу з можливими негативними наслідками. Але сестри Текля і Настя стояли на своєму. Прийшли з горілкою. Випили. Засватали. Через військові події поки що відклали весілля. І треба було ж в селі придумати таку традицію: якщо сватання не закінчується весіллям, засватана дівчина мала компенсувати всю випиту під час сватання горілку. Партизани знали не тільки тих, у кого із самогонного апарата зараз капає горілка, а й тих, хто тільки намірився її гнати.

Прийшли партизани до майбутньої нареченої: «Де горілка?» «Віднесла женихові». Якраз партизанський загін рухався із-за р. Турія на с. Замшани й далі на захід. У цей же час у дядька Олександра померла маленька дитина. Похорони. Після поховання справляли тризну. Шість пляшок повернутого самогону виставлено на стіл. Хоругви поставлені біля хати, кадило ще жевріє після молитви. Батюшка за столом у центрі. Біля Климуків зупинилися командири, під якими гарцювали коні. Заготовлювачі продовольства і спиртного забігли в хату. «Що, випили горілку?» «Та от залишилося півпляшки. Я зараз вам найду удвічі більше — 12 пляшок», — відчувши загрозу життю, сказав мій батько. «Нам ця горілка потрібна. Вона в окрузі найкраща. Хто господар горілки?» Встав дядько Миколай. Один із партизанських заготовлювачів пересмикнув затвор автомата. Поряд пробігала маленька донька дядька Олександра — Марійка. Дядько схопив її на руки, вважаючи, що це врятує його життя. Всі почали благати, щоб його не розстрілювали. Пролунала автоматна черга. З рук смертельно пораненого в голову вислизнула вся в крові його племінниця й побігла до лісу. Прикладом автомата вояка щосили вдарив пораненого в голову, який ще якусь мить стояв незворушно і після цього впав на підлогу. Мама Прузина наздогнала донечку на вулиці. Поряд партизани радилися: у кого і щонайближче можна роздобути самогону. В хаті ридання, а мій батько голосив за братом найгучніше. І тут вона почула, як один із партизанів дає команду: «Іди вбий найбільш голосистого». «Ладимире, ховайся!» — забігла в хату і з порога ледь прошепотіла перелякана тітка. Зайшов з автоматом мародер і почав стріляти по місцях можливого переховування — під лежанку, дерев'яні ліжка, під піч, куди встиг заскочити батько.

Це був початок подальших трагічних подій, які трапилися з нашим родом.

ЩОБ ПОЛЕГШИТИ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ, «КОМАСАЦІЮ» ПРОВЕЛИ ПОЛЯКИ

У 30-ті роки, за Польщі, провели «комасацію» (переоцінку земель з варіантом зведення до єдиного знаменника, тобто формування власника з одним масивом землі). Зробили кадастр — ціну землі різних ділянок і по-новому розділили, але вже одним наділом кожному новому власникові. До цього в деяких сімей було до 2-5 наділів для обробітку і тому доводилося переїжджати від однієї ділянки до іншої або ж відмовитися від цієї затії — дня не хватало на ці переїзди. Тобто проводилося менше роботи, ніж на суцільних ділянках. Це розрахунки німецьких вчених, які показали, що збільшення відстані переїздів до 5 км призводило лише до збитковості виробництва. Радянські вчені-економісти після революції ці ідеї використовували при обґрунтуванні розвитку селянських господарств у 30-ті роки. Результат для них виявився плачевний — майже всі були розстріляні. Поляки ж провели «комасацію» для того, щоб полегшити життя українців. Поляк на прізвище Глимбовський був головним інженером-землевпорядником, який оцінював землі в селах Датинь і Велимче. На розробленій ним карті землеволодіння і землекористування червоними лініями було позначено кордони наділів землі кожного хутора за його номером. І головне — були проведені аналіз грунту та грошова оцінка землі у злотих. Наприклад, за церквою землі оцінили в 250 злотих за 1 га, а за озером — лише в 40 злотих. І люди визнали правильною його оцінку. Старостою села Велимче за часів камасації й оцінки землі був Дмитро Іванович Калінчик, який разом із головним інженером-землевпорядником брав участь у визначені кордонів хуторів на основі оцінки земель. Тоді багато сімей переселяли на хутори згідно з проведеними розрахунками оцінки землі та відповідної комасації. Сім'ї самотужки (без допомоги держави) переїжджали на хутори, що було досить важко. Відповідно до інженерних креслень Дмитро Калінчик і сімейство Півнів (Максисі) переселилися у Цюприк і жили поряд.

Недовго тривала життєва ідилія на хуторі. Вже під час війни (23 листопада      1943 р.) у хутір Цюприк прийшли бульбаші й попалили хати (у т.ч. Дмитра). Нічого не вціліло. Зимували у хліві, потіснивши корову і свиней. Весною 1944 р. прийшла радянська влада. І тоді ж сім'я Дмитра Калінчика встигла поставити маленьку хатинку. У селі організовували колгосп. Приїхало начальство і на хутір Цюприк. Взяли дрюччя, підважили солом'яний дах — і хата завалилася. Розбили піч і поїхали до господарок наступних членів колгоспу. «А навіщо розвалювали?» — запитую у Мойсея. «А хто їх знає. Доведіть план, що хату треба переносити в село, ми б це зробили і без її варварського розвалу. Якась незрозуміла влада — царська, польська, а потім найбільш жорстока совєтська ставила за мету — заважати жити». Відповідь я знайшов у іта-лійського політичного мислителя, історика і письменника Нікколо Макіавеллі, яку він дав ще 500 років тому монархам у вигляді інструкції, а саме: як управляти своїми підлеглими. «При управлінні людьми їх необхідно або пестити, або пригнічувати; мстять люди зазвичай тільки за легкі образи, сильний же гніт позбавляє їх можливості помсти; тому, якщо вже доводиться підданих пригнічувати, то робити це слід таким чином, щоб віднімати у них будь-яку можливість помсти» [Макиавелли Н. Государь. - Мн.: ООО "Попурри", 1998. (24 с.)]. Ватажки світового пролетаріату вибрали найлегший для них шлях — не тільки пригнічувати, а розпеченим залізом випалювати навіть думку в головах (або разом із головою) про супротив новій владі.

Колись Степан Онуфрійович Півень (мій троюрідний брат) звернувся до мене, коли я працював у Кабінеті Міністрів України: «Допоможи взяти землю (пай) на дружину-лікаря!» «У Цюприку є ваші родові землі», — уточняю, де може взяти землю. «Та це дуже далеко. Немає доріг, магазинів…». «Степане, а навіщо земля інтелігенції?», — запитую. «Ця влада доведе до такого (а це було в 1999 р.), що може бути голод. Приходиться брати землю, як захист від невігласів».

Після чергового раунду земельної реформи (1861 р.), перерозподілу земель та їх оцінки прадід Мойсей вирішив взяти у власність найгіршу піщану землю біля лісу, але значно більшої площі, ніж середні на-діли. З радістю для односельців цю землю він одержав. Невдовзі зробив загородки і став пояснювати землякам: «Що ви мучите корів і проганяєте їх пасти до лісу за 5 км. Ставте корів у мої загони». Общинних пасовищ як таких на той час було замало, а свої наділи землі люди використовували для потреб заготівлі кормів на зиму. Всі й погодилися. Роками тривав процес угноєння окремих ділянок землі прадіда. Він лише змінював розташування загонів. Прийшов час пожинати плоди свого задуму: висівав жито, весною по ньому висівав гречку, а потім досаджував насіння гарбузів. Скошували на жнива жито вище рослин гречки, потім збирали гречку і пізно восени — гарбузи. І чим більше випадало дощу, тим кращі врожаї збирав прадід Мойсей. А набагато родючіші землі потерпали від надлишку вологи (до початку меліоративних робіт на Волині). В один із дощових років комори прадіда були переповнені зерном, а в селі — недорід. І тут у земляків спрацювали початки соціалізму ще задовго до того, як ватажок світового пролетаріату розробив свою теорію будівництва світлого майбутнього — забрати у багатших і розподілити. Так і зробили без будь-якої теорії — приїхали місцеві ватажки із вагою, переміряли вміст комори Мойсея. Жодні аргументи не подіяли: що він взяв найгіршу землю, надто довго нарощувалася родючість… Розподілили (за нормою — залишили частку і власнику зерна) і з реготом, щасливі та з дармовим хлібом, роз'їхалися по домівках. Після цього прадід Мойсей довго хворів, енергія до боротьби за краще життя зникла. Він усвідомив, що за відсутності чітких законів, які охороняють створену важкою працею власність простої людини, господарська й розумова напружена активність приведе до горя.

ЛЮДИ ПОТЕРПАЛИ ВІД БЕЗЗЕМЕЛЛЯ І БІДНОСТІ

Так склалося, що один із синів Мойсея — Ничипір — у нового поміщика Стахорського орендував практично всю землю. Для пана так краще — від одного орендаря, який працює на великій площі землі, одержував значно вищий рівень орендної плати, ніж від сотні бідолах на дрібних клаптиках землі. Жителям сіл Замшани і Велимче не подобалося, що їм недоступна оренда землі. Мій батько, коли був маленьким, запам'ятав, що великі ватаги дядьків із цих сіл, озброєні кілками, постійно намагалися пограбувати і зруйнувати господарські будівлі орендаря Ничипора. До захисту своїх володінь Ничипір залучав своїх братів і велику рідню. Ничипір був багатим господарем із відповідно сформованим для такої особи характером. Наприклад, своїй рідні міг продати 1 ц жита за ціною 4 злотих, декому віддати задарма, тоді як комусь чужому — за 3 злотих.

З Ничипором, братом нашого діда Михайла, сталося багато потішних пригод. У селі Велимче була легендарна й дуже говірлива жінка, двоюрідна сестра мого батька, Ганна. Вона була дружиною комуніста Омеляна Черняка, а її син Федір став активним борцем проти польської влади. Коли радянська влада встановилася на Волині, був головою колгоспу в нашому селі, а з часом — головою райвиконкому Старовижівського району. За часів панської Польщі бути комуністом і жити заможно вважалося несумісним. Основна робота, де можна було одержати платню, це висаджування лісу. Поляки добре платили за цю працю, але на роботу приймали дуже мало людей. Молодь йшла у ліс на роботу з піснями, а не одержавши платні, молоді дівчата поверталися з плачем. В основному ж заробіток був такий — ціпок під руку або сокиру і далеко-далеко (за відсутності транспорту) найнятися молотити снопи жита або колоти дрова міщанам, наприклад, за 80 км від Велимча — в с. Бобли (біля Володимира-Волинського).

Ганна вже старенькою приходила до нас у гості й розповідала про своє життя-буття. Сім'я комуніста жила бідно. Мали тільки 2 га землі і семеро дітей. В Америку їхали на заробітки сотні односельців. Ті, що залишалися (а таких більшість), потерпали від безземелля і відповідно — бідності. Ганна йшла до найбагатшого дядька — Ничипора й випрошувала у нього харчі. Домотканий мішок, як зараз дамська сумочка з крокодилової шкіри у жінок — народних депутатів, був у наборі її обов'язкових речей. Ничипір довго проводив виховну роботу з племінницею, давав поради, як комуністам стати багатими, потім завантажував мішок картоплею й буряками, а були випадки — і м'ясними продуктами та салом. Така монотонність у дядьковому вихованні їй дещо набридла, і Ганна вирішила зайняти активнішу позицію в перемовинах «дай-не дам». Одного разу прийшла до Ничипора і він просить поділитися новинами: «Що, Ганно, чула нового у селі? Що люди гомонять?» «Так от, — вела мову Ганна, — була на сільському сході». «І що там цікавого було?». «Багато цікавого. Головне сказали, що у багатих будуть забирати, а бідним давати». Після деякої паузи – філософські міркування: «Ну що ж, Ганно, я тобі скажу. Чекай, поки у мене заберуть, а тобі дадуть». З порожнім мішком Ганна почалапала додому без надії, що сім'я в наступні дні не буде голодною. І головний вердикт Ганни в розмові з моїм батьком: «Ладимире, більше ніколи не лякала свого дядька. Ніколи!» На цій мажорній ноті Ганна надовго замовкала, чекаючи, що скаже батько, а, не дочекавшись, продовжувала: «Все ж, я тобі скажу Ладимире, у нас самий-самий кращий рід. Немає ні дурних, ні злодіїв, ні сліпих, ні косооких, ні скупих… І навіть дядько Ничипір не був скупим».

На цьому пригоди матеріального характеру в Ганни не скінчилися. Під час Другої світової війни загинув її чоловік-комуніст Омелян. Багато братів Омеляна і їхніх синів воювали на боці Радянської влади. І тут ця влада після закінчення військових перегонів вирішила матеріально допомогти найактивнішим борцям за її встановлення, а це в першу чергу — роздати безоплатно сіль. Із далеких боліт (за широкою канавою біля с. Дошне) Ганна босоніж прийшла до контори, захопивши з собою мішок більших розмірів. Міркувала вона так: «Їй, як дружині та матері борців за Радянську владу, належить найбільша норма солі, яка до цього була у великому дефіциті». Тому в довжелезну чергу не стала і зразу ж підійшла до столу, де спеціальний працівник звіряв списки і вголос давав команду, скільки й кому відміряти. «Синочку, а ну, подивися, скільки там Ганні припадає кілограмів солі? Достатньо цього мішка?», — спитала Ганна й передала його вагарям. «Немає в списку», — почула відповідь. «Синочку, ти ще раз подивися. Як це так, Ганні немає? Такого бути не може!» — бадьорилася Ганна. Відповідь така сама: «Немає». «Ну що я, люди, можу сказати, — не задумуючись, підвела підсумок несправедливості в допомозі сім'ям борців за нову владу Ганна – Совєти — п…дєти». Таку коротку та ємну оцінку новій владі, яка змінила польську, дала жінка, велика сім'я якої активно боролася за її встановлення на Волині. І, як потім виявилося через 40 років, така Радянська влада канула в небуття за оцінкою мудрої селянки.

ЗОЛОТО — ВЕЛИКА СПРАВА

Серед нашої рідні були дуже активні персонажі: воювали, партизанили, керували, працювали і т.д. Але не всі були лише патріотами. До таких активних належав Іван Ничипорович Калінчик — двоюрідний брат батька Володимира. Перед ним завжди повставало основне завдання: що-небудь здобути для господарства. Батьків брат Олександр закінчив службу в польському війську, повернувся додому в повній військовій викладці, а найдорожче на ньому — шинель зеленого кольору. Івану сподобалася новенька і красива шинель: «Віддай». Дядько довго чинив опір: «Мені польська влада за добру службу дала шинель». Однак Іван пообіцяв, що все одно буде її власником. Увечері, рівно через два дні, Іван привів друзів і з попередньою вимогою. «Правда, мене не били, — вів дядько Олександр, — дуже швидко віддав та ще на прощання здмухнув з неї пил».

Іван із військових баталій, де він був партизаном у загоні Федорова, вийшов багатим чоловіком. Золото було — експропріював у грабіжників. Мойсею Дмитровичу, моєму троюрідному братові, він про це розповідав, коли після війни навідувався в село погостювати. У Ковелі батько із сином служили в поліції і мали свій заробіток: вбивали євреїв і забирали їхні пожитки. Партизани чекали, поки награбують побільше. Потім підстерегли, розстріляли поліцаїв-грабіжників і вивезли дві підводи награбованого, в основному — золотих прикрас. Виявилося, що не все вивезли. Зосьці, дружині сина поліцая, також дещо залишилося, що було краще сховано. Іван доклав зусиль, щоб стати коханцем Зоськи. В одну з ночей, коли бандерівці зненацька почали стріляти, Іванові довелося швидко тікати від коханки. При цьому він встиг прихопити із схованки три жмені золотих прикрас. Показував Мойсею Дмитровичу, наприклад, кишеньковий золотий годинник на золотому ланцюжку та футляр з такого ж дорогоцінного металу.

Із Бершаді, де Іван жив і працював на спиртзаводі, обласне КДБ викликало його у Вінницю. Офіцер розпитував про те, про се. Потім різко перейшов до вимоги: «Віддай золото, а то не вийдеш звідси». «Немає. Хлопці, я не такий боягуз, як ви думаєте. Мене судили Совєти, поляки. Я і вас не злякався. Я золото протринькав, пропив, продав давним-давно. Це по-перше. По-друге, я не такий дурень, щоб віддавати золото». Із с. Замшани мужичок на прізвище Михалевич після Другої світової війни в Ковелі скуповував золото у злодіїв, грабіжників, експропріаторів різних мастей. Продав йому золото й Іван у Ковелі на базарі. Але Іван уже знав, що Михалевич, коли лежав у лікарні в Ковелі, у безвихідний і критичний для нього момент життя вискочив у вікно й розбився об асфальт. Розмову закінчили.

«Золото — велика справа», — далі розказував Іван Мойсею про свої пригоди. Після Другою світової війни його призначили у      с. Видраниця головою сільської ради. Цікаво, що про цей факт згадують автори історико-краєзнавчого нарису «Ратніщина» В.Т. Денисюк та І.О. Денисюк: «У с. Видраниця за цей час (1945—1946 рр.) змінилося чотири голови, зокрема, один убитий повстанцями, інший пропав безвісти, ще одного заарештували і судили, іншого просто звільнили з посади». Приходили з району різні депеші з рознарядками: виконувати ті або інші роботи для нової, радянської, влади. Довели план і селу Видраниця — терміново державі заготовити і вивезти стільки-то кубів лісу. У селі чоловіків обмаль. Не всі ще повернулися з війни, хтось ще перебував у бандерівських загонах, багатьох вивезли до Сибіру… Багато носіїв робочих рук переховувалися, щоб уникнути безоплатної дармової роботи. Іван про це добре знав. І тому, в очікуванні складних розмов з чоловіками, які чинять опір, для хоробрості добряче випив самогону (можливо, дещо перебрав) і з автоматом у руках пішов збирати бригаду працівників. Біля однієї хати чує, що хтось молотить снопи жита. Зайшов у хату. Вислухав господиню, що чоловік десь пішов, дав їй команду: «Нехай чоловік швидко з'явиться на ясні очі або йду його шукати». Не дочекався. Вийшов на подвір'я, зорієнтувався, де може переховуватися нероба, і з автомата дав чергу по копиці соломи. Звідти вискочив поранений у ногу господар, що переховувався від роботи. Судив Івана військовий трибунал. Попередньо судді (жінці) віддала золото його дружина Ольга. На третій день відпустили. Прийняв рішення — виїхати подалі з рідного краю й невдовзі опинився з дружиною і сином Костею в місті Бершаді Вінницької області.

«І ЩО ЦЕ ЗА ВЛАДА, ЯКА ОДНИХ ВИГАНЯЛА З ДОМУ, ІНШИХ ЗАСЕЛЯЛА?»

Нормальними і всім зрозумілими є такі суспільні відносини в державі, коли людина може прийняти рішення, що докорінно змінить її долю. У наших земляків кожен наступний день — безвихідь. У роки лихоліття, коли нова влада боролася з бандерівським рухом, місцевому населенню були прописані такі правила поведінки, виконання яких означало смерть відразу або, в кращому разі, — через годину. Якщо в оселю приходили бандерівці й обідали там, господар мав негайно бігти в район і повідомляти про це НКВД. Але в цих органах також були інформатори, які бандерівцям доповідали про таких заповзятих виконавців нових правил життя Совєтів. Вердикт — смерть йому і його сім'ї. З іншого боку, коли бандерівець потрапляв у застінки НКВД, він писав ретельний звіт: де і в кого за останній тиждень обідав або ночував. Власники таких осель автоматично ставали бандерівцями, а їхні прізвища формували план відправки до Сибіру. Третього варіанту, як вижити, заробити гроші, врятувати своїх дітей від голоду, холоду і смерті, не було. За рахунок такої невідворотної від біди ситуації списки пасивних (які до визвольного руху не мали стосунку) бандерівців поповнювалися, а потреба у вагонах-товарняках зростала. Дармова сила для ГУЛАГУ! Звільнювалися домівки, особливо у центрі села. Їх потім роздавали комуністам або ж використовували як господарські чи освітні приміщення. Називалася колись, наприклад, у 1957 р. школа «багушівською» (2 класи), розміщена в хаті Багушика (по вуличному), сім'ю якого відправлено до Сибіру. В «лясківщині», за школою, була будівля на 2 класи. В одному ми закінчили 2-а клас у 1958 р. А навчала нас, особливо ретельно каліграфії, майбутній заслужений учитель України Медяна Валентина Федорівна. На центральній вулиці с. Велимче хата Костюків була Савичівська (дядька Катерини — дружини Мойсея Калінчика), у Нестора Савлука — Левонюківська, у Коренів та інших «щасливчиків» — від бідолах, життєвий шлях яких зробив карколомний поворот до ненависного і страхітливого Сибіру.

«Цікаво, — запитую у Мойсея Калінчика, — чи приїздив хто-небудь до свого краю, до своєї вже нерідної їм домівки?» Виявляється, що приїжджали зі всього світу доньки, сини, онуки і навіть правнуки тих, у кого забрали хати та самих відправили до Си-біру. «Була і наша рідня — Савичівські діти й внуки», — розказував Мойсей. Приходили, мовчки дивилися на свої хати, в яких їм не судилося народитися і/або жити. «І що це за влада, яка одних виганяла з дому, а інших заселяла?» — бідкався Мойсей. І зараз в чужих краях живуть онуки тих, хто тут народився, радів життю і будував плани на майбутнє в оточенні своїх земляків.

Згадую розмови батька з братом Олександром, коли був ще юнаком, що хтось із наших земляків після жовтневої революції 1917 р. поїхав до Америки (прізвище не пам'ятаю), а потім на початку 1939 р. повернувся до свого села худий і замучений. Заробив деяку суму доларів, працюючи в сталеливарних цехах США. Купив 30 десятин землі, поставив хату, одружився… Аж тут прийшла Радянська влада, і його, як новоспеченого капіталіста, вислали до Сибіру. Дорогою, у вагоні для перевезення худоби, захворів, і викинули його з потяга десь у районі Уральських гір.

БАЖАННЯ ВЕЛИМЧЕНЦІВ ЖИТИ У ОБ'ЄДНАНІЙ І ВІЛЬНІЙ УКРАЇНІ — НЕПОБОРНІ

Бажання наших земляків жити в об'-єднаній і вільній Україні були непоборні. Допомагали розвитку цих почуттів і вивідувачі з Радянської (Східної) України. Тому тогочасна молодь с. Велимче активно боролася з владою панської Польщі. Окрім вивішування червоних прапорів, молодь проходила вулицями і співала революційних пісень. А коли душа поривалася до волі й кращої долі у своєму краї, то з бажання кожного якнайкраще показати свою ненависть до польської влади спів ставав неперевершеним.

Мій батько в Росії з моїм приїздом, і після смачного обіду розпочинав співати такі пісні, як «Інтернаціонал», «Марсельєзу» тощо. «Так добре співали парубки (збиралося до 50 осіб), що чути було в с. Датинь за 7 км від села», — утамував мій подив батько. Виявляється, за Польщі в селі був хор чоловіків. І співали складні пісні. Мій батько в цьому хорі співав басом такі слова: «Рубай дуба…», а такий-то «Тягни козу…» і т.д. Кожен співав якийсь набір слів, що стосувалися селянської господарської праці. Біля контори в 50-х роках минулого століття збиралися до півсотні чоловіків (роботи в колгоспі не було), і дядько Олександр розказував про цей спів, а окремі виконавці кидалися до нього битися. Усім було смішно. Особливо не подобалося співакові Семену, який співав «Тягни козу…». «Я не співав такого!» — кричав. Його брат Методій заперечував: «Брацю, не кричи, бо співав». З приходом до села головою колгоспу Холода ці збори закінчилися. Були викинуті лавки з боків містка перед входом до контори. Матвій (Кацан) хотів пригостити нового голову колгоспу своїм тютюном-самосадом, але, як потім додавав дядько Олександр, Холод висипав тютюн до канави, а мішечок — затоптав у землю. Матвій не міг заспокоїтися і весь час казав: «Зараз прийде цей Ліксьондер, я його відлупцюю». Такими були забави безробітних селян біля контори, які чекали будь-якої роботи (а може, їм вже й подобалося бути такими).

Забавлялися наші земляки і на заробітках в інших областях України. Ось такий випадок. Одержувач листа зачитував його, щоб усі чули, що робиться в селі, поки вони на заробітках. Один читає і від себе додає по тексту: «Іван Ліксьондра ходить до Катерини. Ой, і ти тут, Василю. Я б це пропустив» (Василь заїкався, особливо коли хвилювався). «Чи-чи-чи-тай! Чи-чи-читай. Я так і знав!!!» — далі Василь нічого не міг сказати. Від хвилювання тільки відкривав рота, а заїкання з'їдало звуки.

Була й інша сторона медалі в боротьбі за визволення від влади Польщі. Польська влада фінансово підтримувала сільських інформаторів. У село періодично навідувалися жандарми і згідно зі своєю поінформованістю найбільш активних парубків клали на дощатий настил, били батогом і промовляли: «Czy wiesz, co to gospodarstwo, knur rozmazany…» («чи ти знаєш, що таке колгосп, кабан замазаний…») і закінчували матерними словами польською мовою.

На різних сходах місцеві оратори розпо-відали про світле майбутнє, яке настане, коли позбудуться експлуатації з боку Польщі. Прийшла у 1939 році така довгождана радянська влада. На черговому сході Марина Каць (дружина Кореня) за трибуною виступала й розхвалювала нову совітську владу, пояснювала її переваги: «Я комсомолка. За Радянської влади будете одружуватися по любові, на красивих, таких, як я. І не потрібен буде посаг та примус виходити заміж за нелюба». У реальному житті виявилося, що членство в комсомолі й жіноча краса недостатні аргументи для щасливого життя. Так само у 1939 році безвинних людей за те, що бажали і попередньо тягнулися до кращого життя — мали по парі коней і волів, — висилали до Сибіру. За статистикою у 1939—1941 рр. із Західної України до Сибіру було відправлено близько 800 тис. осіб, або близько 10 % населення краю. На лаві старійшини (була така каста дуже поважних людей на селі) сиділи й міркували: «Так… Мало нас били поляки, ох, і мало. Це ж треба було так боротися з попередньою владою, сидіти по тюрмах, щоб прийшла на нашу землю така бездумна, безсовісна і безжалісна гидота».

 

…Влада обласного рівня постійно нагадувала колишнім борцям за Радянську владу, що вона про них піклується і дбає. На початку 50-х років минулого століття викликали колишніх фронтовиків, й нашого батька Володимира з братом Олександром, до Луцька в облвійськкомат, щоб сказати добре слово. Перед шеренгою колишніх фронтовиків усієї області старенький сивий полковник наприкінці свого виступу сказав: «За то, что хорошо воевали, Родина-мать вас не забыла в мирное время». «Ой, не забула, не забула, — з шеренги відізвався батьків брат Олександр. — Я з братом і побратимами Берлін брав, а Кидуба прийшов і нам за це хати спалив. А якби діти не повтікали, то й дітей повбивали і в огонь кинули». «Разойдись! Ваша фамилия? Зайдите ко мне», — попросив полковник. «Садитесь и рассказывайте, кто и что это такое Кидуба». Дядько повідав, що Кидуба – то «стрибок» на ім'я Матвій із с. Замшани. Його у 1942 р. забрали до Німеччини на роботу. Повернувся і зразу ж записався у винищувальні («истребительные» в російському звучанні, а на Волині — «стрибки») загони. Прийшов у с. Велимче в урочище «Сова», де жили наші батьки. Поки ми воювали, він вимагав у наших жінок горілку. Звідки ж візьметься горілка? Хліба немає. От що таке Кидуба — прийшли з війни, а мене з братом чекали згарища на місцях наших домівок". Полковник довго сидів і мовчав. Нарешті сказав: "Ну що ж, Калінчик, Вашому горю не можу допомогти. Немає як і чим. Можу тільки «посовєтовать». «О, совєт, то вся, зате велика допомога. На більше не розраховуємо», — підхопив розмову дядько. «Я Вам посовітую: більше нікому про таке не кажіть, — вів далі полковник, — бо той Кидуба нап'ється, прийде до вас і всіх повбиває. Бо він уособлює владу».

ЛЮБОВ ДО СВОЄЇ КРАЇНИ ПЕРЕДАЄТЬСЯ ЗНАННЯМ ІСТОРІЇ

Раніше, за царату, адміністративний поділ територій був іншим, ніж тепер. В Україні налічувалося 6 губерній (нині 25 областей). Щодо нашої території, то Ковельський повіт (район) охоплював території, які тепер входять до багатьох сусідніх із Ратнівським районів. Але були волості — маленькі райони в повіті. Найвище повітове начальство призначалося з росіян. Щороку обов'язково в кожне село приїздив представник повітової влади. На місцях вирішував проблеми села, сплати податків та давав вказівки місцевій владі, особливо щодо того, щоб частину населення вивезти в менш заселені південні та східні райони України. Наше с. Велимче було одним з найвіддаленіших у повіті від його столиці — Ковеля. В цьому крилася найбільша біда для моїх односельців. Якщо представника повіту фурмани змінювалися — перевозили від одного села до іншого, то із с. Велимче необхідно було одному фурманові везти його на спеціальній бричці 50 км до Ковеля. Дороги були з вибоїнами, тому після кожної тряски брички кучер міг одержати (й одержував) батогом по спині. А на шляху в 50 км таких вибоїн багацько. На сході вирішували питання, кому бути об'єктом для побиття. «Повезе той-то», — вигукував мій прадід, попередньо зібравши команду крикунів. Такі обставини на якомусь етапі в чеканні нової жертви під час транспортування поважного гостя до Ковеля не сподобалися більшості селян, особливо тим, хто вже мав практику такого невдалого для кучера транспортування. «Мойсей повезе!» — гучніше закричали односельці.

Запряг трійку коней в громадську бричку на ресорах, взяв корм (овес) для коней і батіг у руки. «Но!» — і бричка покотилася трактом на Ковель. Через 7 км с. Датинь. «Тпру-у-у!!!». Коні зупинилися біля корчми. Прадід взяв торбу, наповнену вівсом, почепив на шиї коням. Чиновнику це дуже не сподобалося. «Я не давав команди зупинятися!» «Коні повинні відпочити, поїсти вівса, а кучер випити кварту горілки», — пояснив прадід і, не звертаючи уваги на погрозливі подальші командні окрики, пішов до корчми. Замовив горілки та баранини для закуски. Панич довго сидів у бричці. Зліз, також зайшов до корчми і мовчки сів біля Мойсея. Прадід налив горілки собі й чиновнику. Мовчки випили. Закусили й поїхали. Через 5 км завиднілося с Мильці. Знову мовчки до корчми, і так до самого Ковеля. На останньому перегоні між селами сиділи, обнявшись, і співали. У Ковелі повітовий начальник вирішив спитати: «Як звати тебе, такого сміливого?». «Мойсей». «Святе ім'я твоє». На цьому закінчив чиновник коротку розмову за увесь час поїздки, витяг з гаманця 5 рублів і дав їх фурманові.

На околиці села чекали односельці: коли ж це з'явиться після довгої дороги побитий паничем Мойсей? Дуже кортіло пересвідчитися, що і Мойсей одержав свою порцію гніву від повітового начальника. Прадід після доброї дози оковитої був у гарному настрої і мугикав якусь пісню собі під ніс. На подив своїх земляків, що приїхав не битий паничем за час такої довгої й небезпечної для фурманів дороги, прадід видав монолог, який наша рідня передає з вуст у вуста наступному поколінню: «Це дурнів б'ють і боягузів!». У своєму житті в часи скрути я згадував свого прадіда і казав собі: «Невже я боягуз? Що подумав би мій прадід, якщо зроблю так або по-іншому? Чи схвалив би мої дії і мій вибір?». У таких роздумах формувався характер, налаштовування до дії, до праці для досягнення поставленої мети. У цілому ж зрозумів, що любов до своєї країни — України передається знанням історії, в першу чергу — свого роду.

ЯК ДЯДЬКО З ГОЛОВОЮ КОЛГОСПУ ПОДРУЖИВСЯ

Влада, яка жорстокими заходами змінювала господарських устрій на селі, конфісковувала землі, знищувала домівки селян, дуже не подобалася дядькові Олександру. А ще більше не подобалося те, що треба працювати в колгоспі, але ніякого грошового заохочення за працю не одержувати. Тому всі думки дядько зосереджував на тому, як максимально пристосуватися до цього середовища й не працювати або ж трудові зусилля звести до мінімуму.

І це йому здебільшого вдавалося зробити. Якимось чином він в основному начальству розказував різні байки і з ними ж прикладався до чарчини, особливо коли приїздили районні керівники різного рівня. Але прибув новий голова колгоспу. Такого колгоспного неробу він послав пасти корів. Літо в той рік було дощове. Усім пастухам видали куфайки, плащі, чоботи, а дядькові — нічого. Одного разу дорогою до місця свого заслання — ферми — дядько зустрів зна-йомих керівників з районного управління сільського господарства. Привіталися. Дядько зразу ж прийняв рішення вирішити всі питання свого спорядження пастуха: «Дозвольте звернутися до голови колгоспу», — й одержав на це згоду від начальника районного управління. Тоді до голови: «Скажіть мені, поважний голово, всі пастухи одержали куфайки, чоботи, плащі, а я нічого. Чому?». «Ну, що я можу тобі сказати. Люди говорять, вибачте за слово, що ви хреновий пастух». «І ви людям повірили?» — запитав дядько. «А як же. Я людям вірю», — почув від голови колгоспу. «А от люди говорять, що, вибачте за слово, хріновий Ви голова». — І на високий ноті завершив — «Але я людям не вірю!» Регіт був неймовірний. Дядько одержав весь козацький (себто, пастуший) набір — куфайку, чоботи, плаща. З головою колгоспу після цього випадку подружився і невдовзі одержав нову посаду — працівника на птахофермі.

ТОЙ САМИЙ ПАН, ТІЛЬКИ ІНШИЙ ЖУПАН…

Часто замислююся над долею свого дядька Олександра і його нащадків. Мав дуже гострий розум. Але його більше використовував для публіки й зовсім мало для блага своєї сім'ї. Сильний, з могутньою статурою в молоді роки, він тікав з дому, щоб не працювати. Залишалися два брати працювати в господарці. Друзі — сини лісників Машковського і Красковського з урочища «Сомбит» (по дорозі лісом між урочищем «Сова» і хутором Цюприк). Часто дома були відсутні по півроку. Бродили по всій Європі. Поверталися побиті, замурзані, в порваному одязі. Але бачили світ. Дядько зрозумів, що можна не працювати й бути багатим або ж у крайньому разі не голодним. Один із варіантів — вигідно одружитися. Одружився за Польщі з великим посагом — 3 гектари землі. Критерій красоти нареченої при одруженні був на останньому місці. Із приходом радянської влади та через деяку провину своєї другої половини вкинув її в дерев'яний квадратної форми колодязь з журавлем, дерев'яне відро, наповнене водою, переважувало противагу журавля й тиснуло на голову, тулуб раз за разом пірнав, але кольорова спідниця-бурка, що розляглася на всю водну поверхню криниці, знову виштовхувала свою господиню до такого бажаного ковтка повітря. Почувши зойки свого племінника Івана, мій батько зупинив цю виховну екзекуцію. «Я одружився на землі із дружиною в додачу. Совєтська влада землю забрала. Нехай забирає комплект до землі — мою дружину», — бурмотів дядько.

У 1939 р., коли Радянський Союз і Німеччина поділили Європу й Західна Україна з Буковиною вже були приєднані до Східної України, до лісника Машковського прийшли із хутора Цюприк грабіжники — слуги Півнів, і в першу чергу почали вимагати: «Віддай зброю!» Польською мовою почули достойну відповідь: «Геть звідси! А то пристрелю, як собак. Нехай до мене порядні люди прийдуть і скажуть віддати. Я віддам». Минув час. Встановилася нова влада. До свого краю приїжджає в гості Машковський і заходить до нашої баби Дарії (дівоче прізвище — Кужіль), як найближчих сусідів із попередніх років. «Ой! А де ж Ви, паночку, взялися?» — радісно зустріла вона запитанням поважного гостя часів панської Польщі. «Бабцю, це той самий пан, тільки інший жупан», — пожартував той. «Працюю зараз помічником лісника в лісовому заказнику „Смольний“, що за Ратном», — задовольнив інтерес баби Дарки колишній сусід.

Потім, вже після Другої світової війни, Машковський неодноразово із Польщі давав запити до земляків, щоб зробили йому офіційний виклик. Дуже хотів приїхати до нашого села, де він був молодим та ще й лісником. І хоч Польща також будувала со-ціалізм, але радянська влада таких зустрічей не вітала. Так само зверталася до нашого дядька Олександра одна полька, яка розшукувала місце поховання свого батька. Її батько у нашому селі свого часу працював лісником, а вона за Польщі в наших краях була лікарем. Події в ті страшні часи розвивалися наступним чином.

З лісу до хутора Цюприк вийшов якийсь чоловік і зупинився біля господарки Дмитра Калінчика. «А де Ви взялися і що робите?» — запитала дружина Дмитра. Розповів про свою біду: «У мене медсестра донька. Забрали її бульбівці, і я її розшукую». Розказав Дмитро, що бульбівці (командир «Кос») ще недавно стояли в лісі за господаркою Миколи Філюка. Пішов. І там знайшов свою смерть. Як звільнилася з полону його донька, мабуть, нікому невідомо, окрім неї самої. Де була його могила, я добре знав, коли був юнаком — південніше місця, де стояла в той час хата Філюка, наліво в лісі (не більше 50 метрів). Швидше це не могила, а невеличка ділянка землі, яка вже добряче просіла. Чи залишилися зараз якісь сліди від цього поховання після проведення меліоративних робіт і масового корчування дерев, які знаходилися на території хутора Цюприк?

ЛЮДСЬКІ ДОЛІ НЕПЕРЕДБАЧУВАНІ
В Івана Ничипоровича Калінчика був брат Костянтин (Костюк — так звали в селі). Мав пристрасть — з хутора Цюприк ходив до с. Велимче за горілкою. Хтось на його шляху в 7 км до корчми зробив кілька пострілів (партизани, бульбівці…?). Його німці й арештували як одного із підозрюваних у перестрілці. На підводі відвезли у с. Заболоття в комендатуру. Жителі хутора Цюприк подали петицію — чолобитну з переліком позитивних характеристик: добрий, спокійний і не бандит з великої дороги. У комендатурі підписали документ на звільнення заарештованого. Але його земляк, Наход Давид (Гресь — по-вуличному), який був бандерівцем, забрав його з полону, дійшов з ним до першого хліва й роз-стріляв. За панської Польщі Давид був добрим кравцем. На все село Велимче тільки в трьох кравців були швейні машинки. Із початком війни він перейшов на натуральний обмін і поміняв машинку на гвинтівку, щоб «не шити одежу й одягати людей, а роздягати їх». Так набагато легше і швидше розбагатіти. На початку війни був лісником у німецької влади. Під кінець війни став думати, як переметнутися до загону партизанів. Звернувся до одного партизана-земляка. Той дав пораду: «Вбий командира загону бульбівців, у якому ти служиш і який розташований неподалік від хутора Цюприк». Сказано-зроблено. Зідрав шкіряну куртку з убитого і прийшов до партизана. «Це добре, що ти убив командира бульбівців. Але це не мій партизанський загін. Мій далеченько». Давид опинився між двох вогнів. Сховався вдома на печі. При-йшли бандерівці, стягли з печі, відвели у ліс і прив'язали до сосни. Мучити його допомагали полчища комарів.
Долі людські непередбачувані як для тих, хто брав участь у цій борні, так і їх нащадків, які залишилися живими. Миколай, — син Костянтина Калінчика, — одружився на Тетяні — дочці Давида Находа, який убив його батька. Цьому передували жахливі події. Його матір (по-вуличному — Вихтосиха), брати й сестри не схвалювали такого одруження. Тетяні він сповістив, що не буде на ній одружуватися. За що одразу і поплатився — небезпечною німецькою бритвою перерізала Тетяна йому горлянку, коли йшли вдвох стежкою через колгоспне жито поблизу його дому. На щастя, сонну артерію бритва не зачепила. Так і називали його в селі — «недорізаний». Народилася донька, і він прийняв рішення все ж одружитися з Тетяною, щоб через рік розлучитися.
НА ЗАРОБІТКАХ У США, БРАЗИЛІЇ, КАНАДІ…
Багато наших односельців були на заробітках у США, Бразилії, Канаді. Багато залишилося там, але більшість з них повернулася на рідну землю. І в тій «Гамериці» не так просто було заробити гроші, а ще важче — довезти додому й використати з користю для домогосподарства. У нашій рідні одним із таких був онук Мойсея — Дмитро. Цікава історія його життя. У 1908 р. поїхав на заробітки до США. У першу чергу прощався із родичами, а потім із най-ближчими сусідами. Зайшов в одну із хат. Прощання, сльози, ридання. У люльці лежала дівчинка, яка почала їм вторити й гірко плакати. Щоб розрядити якось ситу-ацію, він пожартував: «Бережіть маленьку. Коли повернуся із Америки, одружуся з нею». Так і трапилося, коли повернувся із США на війну, а потім із Польщі у 1923 р., де опинився не з власної волі. Радянська влада тривалий час не дозволяла йому ви-їхати до панської Польщі, до якої у 1920 р. відійшло наше село. У 1914 р. його відправили із США на захист «Отечества» згідно з підписаними законами між США і Росією. Дали три дні на збори. Хтось із заробітчан залишив гроші в банках США, а деякі перевели їх у Державний російський банк Санкт-Петербурга. Я звернувся з листом до Президента Росії Б.Єльцина про експро-пріацію багатств капіталістів царської Росії. На запитання: «Де гроші, які забрали в ро-сійському банку у селянина Дмитра Калінчика?», одержав відповідь від Адміністрації Президента: «Вопрос не по адресу».
Після одруження Дмитро 5 років був старостою в нашому селі. Тоді начальство не сиділо по кабінетах, а постійно на конкретній місцевості вирішувало нагальні проблеми. Староста не засиджувався вдома, наприклад, організовував сплав лісу по р. Турії до Двінська. Щоб давати раду трьом малолітнім синам, звільнився з цієї посади. Прожив 94 роки.
У Дмитра був менший брат — Андрій, який також був у США і привіз до села після важкої праці всього 40 центів (копійок). На-йняв сліпця, щоб грав на лірі, й віддав йому зароблені гроші. Ще один заробітчанин із села — Григорій Калінчик (Зинечок — по-вуличному), заробив дуже багато доларів. На митниці євреї сказали, що долари в панській Польщі недійсні й поміняли їх на «керенки» (десь залежалися у них гроші часів Тимчасового уряду в Санкт-Петербурзі у 1917 р. на чолі з Керенським — однокласником В. Леніна). Коли помер, його труну оббили цими керенками та ще накидали в яму. «Вельми гарні були ці гроші, — говорив Мойсей Калінчик, — такого червонуватого кольору». Найбільше із Гамерики привіз доларів наш односелець (Скат — по-вуличному). Мені важко повірити, але, як стверджували мої родичі — Калінчики – півбочки. У США був вантажником — навантажував вагонетки на вузькоколійці. Норма за зміну — 18 вагонеток. На столі неподалік стояла горілка й закуска. Так колись поміщики царської Росії на краю поля ставили горілку — найбільш сильні селяни ставали першими з косами і щосили скошували жито. Поки слабші ще косили, вони вже на межі поля були п'яні. У США їхній бос (начальник) за гарну працю підхвалював роботяг: підходив, плескав по плечу й кожного українською мовою хвалив: «Молодець». Ці гроші за нової совєтської влади не принесли щастя його синові — Івану. Бідним колгоспником прожив своє життя. І не тільки він, а й багато синів, батьки яких повернулися із заробітків з Америки.

У БАНДЕРІВЦЯХ — МЕНШЕ ДОБИ, А ЗА ДЕЗЕРТИРСТВО ЧЕКАЛА СМЕРТЬ…

У мого батька було ще дві сестри. Одна (тітка Настя) в Замшанах вийшла заміж за Павла Головню. У 1939 р. він потрапив у полон до німців, коли служив у польській армії. Потім шість років працював у Німеччині на фермі, а додому повернувся у 1946 році. Він мені виразно запам'ятався, коли після смерті Й. Сталіна почали відпускати до Німеччини німецьких полонених, які працювали на відновленні промисловості та міст України. Я, 5-річним хлопчиком, у 1953 р., коли йшов з батьком і Павлом Головнею, побачив величезну колону людей, яких вели автоматники. Колона рухалася в           с. Замшани, як мені пам'ятається, по шосе з Бреста на Ковель. Мій батько сказав: «Бідні небораки». Раптом Павло якоюсь незрозумілою мені мовою (тоді я й не знав, що є якась інша мова) щось став зі злістю кричати до одного з полонених. Довго йшов поряд з колоною. Автоматники йому не заважали. Батько також ішов поряд із Павлом і говорив: «Відчепися від нього. Подивися, який він нещасний. Вони не зі своєї волі йшли воювати». Після цього шокового для мене стану я вперше від батька почув про війну, про німців, про страх на війні й можливу смерть. Світ став дибки.

Друга сестра батька — Текля, була дружиною Данила Геча. На початку 1944 р. у нього «прорізався» український патріотизм і він пішов воювати проти німців і «совєтів» у загоні бандерівців. Його прийняли, повечеряли і сховалися у схрон. Уночі йшов дощ й у схроні на ньому не залишилося жодної сухої нитки. Не дочекавшись ранку, дядько Данило вирішив зникнути зі служби додому на теплу піч під бік дружини. Залишив гвинтівку у схроні й бігом додому. Так що він був бандерівцем менше доби, але створив безліч проблем для всіх, причетних родинними відносинами до його сім'ї. Невдовзі одержав перші погрози: коли в бандерівців буде вільний від боїв час, вони прийдуть мститися дезертиру. Результат помсти відомий — смерть йому і його сім'ї. Уся рідня стала радитись, як уникнути найгіршої помсти. Найперше, в цій сім'ї не було дітей. Зійшлися на тому, що необхідно комусь у сім'ю дати маленьку дитину, тоді бандерівці пожаліють їх. Вирішили, що мої батьки повинні віддати найстаршу доньку. Довго вмовляли брати і сестри, дядьки і тітки, двоюрідні і троюрідні брати і сестри… Батько все ж здався — віддали дочку Настусю. Бандерівці не прийшли, бо їх і їхні схрони невдовзі було знищено. Загроза для життя минула. Батько з мамою пішли за своєю донькою, але результат їхнього походу був невтішний. На подвір'ї, побачивши гостей, Данило і тітка Текля зайняли активну оборону — озброєні вилами (такими ж великими, як тепер в однопартійців Олега Ляшка) стали в каре з повільним рухом на непрошених гостей. Так і повернулися ні з чим і ні з ким. «Тату, а через суд не можна було забрати нашу сестру?» — запитували ми, четверо її сестер і брат. «Суд — це сором перед односельцями», — підбив підсумок батько під нашими запитами. Дві найстарші наші сестри протягом одного місяця 1963 р. вийшли заміж. Коли збиралася найстарша, уже заміжня (за чоло-віком — Видрич), йти у гості, її запитували нові сусіди: «Насте, куди йдеш?» «До тіточки» — чули у відповідь. Так нашу найстаршу сестру з допомогою її сусідів почали називати по вуличному «Тіточкою».

ПОДАРОВАНІ БРОНЗОВІ ХОРУГВИ ДЛЯ ЦЕРКВИ І ГОНОР ПРАДІДА

Коли помер один із синів прадіда Мойсея, в селі не виявилося батюшки. Десь поїхав із матушкою. На щастя, в даній проблемі батюшка повертався із с. Замшани і його побачив прадід. Зупинив коней, за-пряжених у бричку. «Помер мій син. Коли Вас чекати?», — запитав Мойсей. «Коли за-платиш 5 злотих», — пояснив батюшка. Прадід продовжив: «Так. Щоб заробити 5 злотих, треба не один тиждень попрацювати в механічних майстернях Ковеля». «Но!» — і натягнув уздечку батюшка. Прадід взяв за уздечку коней, розвернув бричку на 180 градусів і дав команду: «Їдьте, батюшко, звідки приїхали. Ми зараз громадою нового батюшку виберемо. Даю один злотий і декілька хвилин часу на роздуми». «Добре, — зразу ж почув відповідь, — чекайте. Приїду, як тільки відвезу матушку».

Мойсей задовго до смерті говорив: «Коли помру, сади зацвітуть». «А якщо зимою?» — запитували його. «Однаково зацвітуть», — стояв на своєму прадід. Помер 5 травня. До цього в церкві, коли приходив молитися, розрахувався за службу, яка буде по його смерті. Віддав гроші і сказав батюшці: «Почуєте, отче, що помер Мойсей, приходьте й проведіть службу».

Наймолодший син Мойсея — Петро — також був в Америці. На зароблені гроші купив для церкви дві бронзові хоругви, з трьома ручками. Тільки три особи її можуть нести (за іншою інформацією нашої рідні, ці хоругви купив не син, а сам Мойсей. І, можливо, на гроші, які заробив Петро). У 1944 р., коли чоловіків із села забирали на війну, він давав настанову: «Нічого з убієнних не беріть, бо то мародерством називається». Перед громадою весь час повторював: «Державну казну не шкодуйте, бо як попадете в її лапи, вона вас не пошкодує».

Такий жест — подарунок для церкви хоругов його сином — возвеличував прадіда Мойсея серед односельців. Але у нього не завжди складалися доброзичливі відносини з представниками царської влади й церкви, тому його велич одного разу сильно підупала. Восени, в період весіль, до церкви приїхало вінчатися аж 16 пар молодят. І серед них син Мойсея з майбутньою дружиною. Обурення через край охопило його, коли побачив, що над головою невістки прадіда  тримають найгірший вінець. «Як?!!! Моїй невістці дістався такий вінець!!! Неподобство!!!» — заволав Мойсей до батюшки, розвернувся і вийшов із церкви. У ті часи рівень добробуту батюшки залежав від доходів його пастви. На великі (й не тільки) релігійні свята батюшка на конях, запряжених у віз, приїздив до кожного домогосподарства, і залежно від пори року необхідно було господарям щось дарувати — сіно для коней, картоплю, ковбаси і т.д. Господині до цього приїзду готувались, адже одночасно батюшка освячував оселю і виганяв з неї поганий дух. Мойсей чув, як готуються до цих відвідин його невістки, прикинувся, що дрімає, і ближче до себе притягнув палицю. Після перших слів з освячення домівки батюшка швидко рухався по хаті й дійшов до ліжка, де лежав господар. Про екзекуцію не буду писати. Підсумок — прадід Мойсей 9 діб відсидів у ковельській тюрмі, де працював на громадських роботах.

Боротьба з будь-яким неподобством у селі закінчувалася для прадіда Мойсея 9-добовим покаранням. Не подобалося йому, що одні й ті самі продавці глиняних глечиків кричали вулицею й таким чином запрошували потенційних покупців до свого товару. Обідній сон для нього — це святе. Він двічі попередив, що відпустить собак, якщо його ще хоч раз розбудять в обідній час. Цей випадок невдовзі трапився. Собаки напали на коней, які з підводою, навантаженою глиняними виробами, пустилися вскач. Довелося компенсувати вартість всього битого й небитого, що втратило на возі товарний вигляд. Продавці ж одержали більш серйозне для них застереження від прадіда, й на вулиці в обідній час запанувала тиша.

З БРАЗИЛІЇ ТА КАНАДИ «МАМИНА ВИШНЯ» ДЛЯ РІДНІ

Кужелі (рідня баби Дарки — мами нашого батька) по-вуличному називалися «Гумесі». Статок у них був різний, як і доля. Під час Столипінської реформи багато з рідні баби Дарки виїхало до Сибіру (близько 40 осіб). Але дорогою біля Житомира захворіли на тиф. Нічого про них і їхню долю невідомо. Один брат баби Дарки, Хома Дмитрович Кужіль, у 1914 р. виїхав до Бразилії. Я зробив запит до газети «Вісті з України» ще на початку 1992 р. Як відповідь — два його сини (один жив у Бразилії, інший — в Канаді) замовили пісню «Мамина вишня» для Калінчиків і Кужелів, яку по телевізії слухали мої троюрідні сестра Настя і брат Володя Кужелі. Бігучий рядок на екрані телевізора сповіщав про їхню адресу проживання. На моє прохання дати адресу їхній батько — Іван Кужіль, який проживав у с. Велимче по Датинській дорозі, мені відмовив. Я саме співпрацював з розробниками програми соціально-економічного розвитку України під керівництвом Мороза О.О. і Боженара В.А. Вважав, що якимось чином зможу задіяти свою рідню до реалізації деяких бізнесових проектів на покинутій їхнім батьком батьківщині. Логіка міркувань моїх родичів зрозуміла: «Можливо, розшукую родичів за кордоном, щоб одержати звідти багатство — долари, як до цього наші земляки одержували. Наприклад, два брати Гайдучики — від третього брата, який поїхав у США». Але, як говорив Федір Калінчик, коли підтримував у посольстві надходження цих переказів та допомагав домогтися менших податкових поборів у Москві, що надсилали гроші ті, у кого не склалося життя й вони залишилися «бобилями» — неодруженими. Збирався надіслати долари Наход (чи Півень), — я не запам'ятав з розмов Федора. Але один із них захворів, а інший доглядав за ним. Усі заощадження були витрачені на лікування. Федір Дмитрович Калінчик уже в зрілому віці допомагав односельцям і жителям прилеглих сіл «добиватися» у Москві «багатства», яке надходило від заробітчан-бідолах з Америки. Так його ледве не судили: «Чого не платить податку за юридичну діяльність?»

Один із Кужелів за панської Польщі був хворобливим і бідним. Старший брат купив для нього швейну машинку. Виявився неабияким кравцем. З дружиною зразу стали багатими. Брат прийшов і забрав машинку, щоб не зазнався. Але сам попав у скруту: із жандармами пив-гуляв. Поки хтось із них з невідомих причин не підпалив хату. Зібралася рідня, швидко відбудувала хату і на верхівці стріхи поставили ялинку. Йде вся рідня на заключний акорд — гуляння з цього приводу. «А чого ти не йдеш? Не гнівайся на брата, що колись забрав машинку». «Я не гніваюся. Я один раз нагнівався, коли залишився без швейної машинки, і достатньо». Наш батько був тоді 10-річним хлопчиком і чув цю відповідь. Для себе на все життя прийняв рішення: «Гніватися на когось за погані вчинки треба лише раз. І не ятрити собі постійно душу і серце».

БЕЗ ЖОДНОГО ПОСТРІЛУ, ДРЮЧКАМИ Й СОКИРАМИ ВБИЛИ БІЛЬШЕ ПІВСОТНІ ПОЛЯКІВ У ДОШНОМУ

У 1943 р., 28 серпня, у с. Дошне бандерівці по-звірячому вбили більше, ніж 50 поляків без жодного пострілу. Вбивали дрючками й сокирами. Спалили й польську каплицю. Серед убієнних була рідня матері мого діда Прокопа Федоровича Михалевича — Євдокії Ігнатівни (дівоче прізвище Косинська). Залишилися лише всі члени однієї з найбідніших сімей Косинських, хата яких на той час після тривалих дощів опинилася на острові серед боліт. Бандерівцям не захотілося йти болотом до цього бідняка (їх син — Іван Косинський, 1949 року народження, з дружиною і сином проживає в Росії — Котельниковському районі Волго-градської області, в землі якого поховані мої батьки і де живе велика рідня двох моїх сестер). І ще залишилася живою з двох сімей усіх убитих Косинських лише Франциска Косинська (після одруження — Брацлавська) з дворічною донькою Мирославою, які, як говорив мені Іван Косинський, проживають у м. Зелена Гура (Польща).

Що ж ті поляки могли завадити вільній Україні, яку такою ще треба було зробити — завоювати у борні з таким страховиськом, як радянська влада, яка вже на той час ламала хребет Гітлеру? Трудилися. Копали білу глину, готували смачні «вареники» й возили по селах продавати. Завезли із Європи добрі пилки, людям розпилювали колоди (драчували — по-велимченськи). З Польщі завезли саджанці яблунь, слив, груш… Після війни сорти плодів і ягід поширилися по всіх селах, які оточували          с. Дошне. І потім у селах хвалилися: «У мене не просто слива або груша, а дошенка!». Єдиний недолік з погляду земляків — жінки-польки в с. Дошне ходили у вузьких спідницях. Чоловіки — майстри на всі руки. Оце і всього (всіх якостей), що можна назвати ворожим. Невже за це убивати?

З Мойсеєм Калінчиком ми довго міркували про жахи воєнного лихоліття. Чому ж люди, які жили поряд, щодня бачили один одного і, що найважливіше — ділилися куснем хліба, ставали такими жорстокими? І чому бандерівці скаженіло відводили душу на своїх — карали тих, кого нова влада призначала керувати колгоспом, сільрадою, жінок і дітей партизанів, людей інших національностей (в першу чергу — поляків) — більше, ніж німців, проти яких воювали партизани. Адже відмова від посади в радянській установі чесній людині могла принести (і приносила) більше горя, ніж тим, хто воював із цією владою. Логічної відповіді не знайшли.

СТАЛІН ПОМЕР І НЕДОЇМКА ПОМЕРЛА

Після війни ми опинилися в сусідньому селі Замшани. Батько не здавав молоко державі, як і його брат Олександр у          с. Велимче. Начальник райзаготконтори Литвиненко був товаришем дядька ще з часів панської Польщі. Що їх об'єднувало — невідомо. Зате відомо, що в обліку платників податку на районному рівні він «загубив» двох братів. Розізнали про це жителі с. Замшани, які здавали молоко, що от приїхав із Велимча такий хитрун, який все молоко своїм дітям залишає, про що доповіли начальству. Прийшло сільське начальство. Нарахували за два роки 700 кг молока недоїмки. Наказали — за 3 дні розрахуватися з державою. Батько швиденько до брата. Що робити? — вічне питання людства. Сіли на вантажну машину, які тоді нечасто проїздили по брест-литовському шосе — і до Ковеля, де проживав товариш дядька — Литвиненко. «Мені немає часу займатися цією справою. Їду до Москви вчитися в партійній школі». І до Олександра: «Зайдеш із братом в Замшанах до голови сільради і скажеш так: корови не заберете. Сталін помер, і недоїмка з ним померла». Приїхали в Замшани. Триденний термін сплив, і начальство готувалося йти виконувати своє рішення: забрати корову. «А куди це ви зібралися?» — запитав дядько. Почув, що збираються йти до брата забрати корову. «Навіть не думайте забирати. Сталін помер, і недоїмка померла». Чиновники вирішили почекати після таких сміливих слів батькового брата. А через кілька днів вийшов указ, що всі недоїмки перед державою скасовуються.

НА ДОРОЗІ БАГАТО РОЗДОРІЖ І ПЕРЕХРЕСТЬ…

Після Другої світової війни дядько Олександр деякий час працював сторожем у лісі. Він займав три ділянки — на одну не йшов, і одержував три зарплати. А ліс крадуть чи ні — неважливо. Дядько знав, що лісу багато. А якщо вкрадуть, то цього не видно, що хтось поцупить одну-дві сосни. Не так, як тепер, Карпати (та й ліс Волині) вирізають підряд величезні площі. Ліс крадуть чи не крадуть — вистачить й державі. Потім він перейшов на кращу роботу — працював у розсаднику. Лісник Бойко приїжджає до робітників розсадника – плідника. Покликав дядька Олександра, як знавця: де, хто, коли і якої якості гонить оковиту, і вирядив його за самогоном. Дядько весь день ходив у селі, гуляв, гомонів, випив у друзів і наприкінці робочого дня повернувся на роботу. «Я тобі прогул запишу!» — шаленів тверезий і сердитий лісник. «Ні, товаришу, лісничий, не запишете! Запишете, як і всім. Хто мене послав за самогоном? Поки я його знайшов, і день закінчився. Я ж ваше розпорядження виконував».

Одного разу зібралося все начальство у с. Замшани біля маленької крамниці, що біля шосе (на її місці тепер побудували великий магазин). Лісничий завжди в центрі уваги, адже він на той час розпоряджався найбільшими багатствами Ратнівщини — лісом. Він палицею біля шосе на піску щось креслить і промовляє: «До комунізму дорога широка, пряма і довга». Дядько босою ж ногою малюнок загріб і каже: «Ні, товаришу лісничий. До комунізму дорога широка, довга, крива і заплутана». Всі зіваки засміялися. «Правильно! Довго нам до цього комунізму босоніж прийдеться теліпати». Цікаво, але ще дві з половиною тисячі років тому великий і неперевершений грецький філософ Платон в одному із своїх трактатів про життя душі заперечував іншому філософові, який говорив, що «дорога в пекло проста». Платон заперечував, що дорога навіть до пекла «уявляється йому і не простою, і не єдиною: адже тоді не було б потреби у провідниках, тому що ніхто не міг би збитися зі шляху, будь вона єдиною, ця дорога. Ні, схоже, що на ній багато роздоріж і перехресть». Так, якби дорога була прямою, тоді, дійсно, не потрібні були б керманичі, які чомусь нас вели все-таки навпростець до комунізму. Тобто, за прямої дороги до мети не потрібні були б нам комуністичні керманичі. Як говорив один філософ: «Дороги, які нікуди не ведуть, заводять найдалі». У нашому випадку прямі дороги привели до розпаду Радянського Союзу.

Після таких заперечень лісник почав дядьку Олександрові нараховувати менших розмірів заробіток за колективну працю: 200-250 крб., а іншим — 300-400 крб. (після грошової реформи 1961 р. ця сума зменшилася у 10 разів). Дядько знову поспішив доповісти своєму товаришеві Литвиненку та розповів йому про «справедливість» у лісних хащах. Товариш написав записку й сказав: «Передай своєму лісникові й почекай, поки він її прочитає». Повернувся дядько в с. Замшани на вантажівці. Зліз біля магазину. Там збиралися любителі оковитої або навіть і денатурату. Малим я запам'ятав, коли з батьком проходили повз цей магазин, як жартували з цього приводу односельці: «Пийте, хлопці, денатуру, бо „Московська“ дере шкуру». Дядько побачив лісника, передав записку й чекає. Той уважно прочитав і каже: «Ех, Калінчик, Калінчик! Невже ти не міг прийти до мене і все вирішити?!». Дядько відповів: «Ні, товаришу лісничий, тепер Ви до мене будете ходити». Було це в суботу. А в понеділок приїхала ревізія. Знайшли гріхи в лісних володіннях і лісника відправили на 5 років у в'язницю, а об'їждчика (з с. Видраниця) — на 3 роки.

…Після Другої світової війни мій батько Володимир тривалий час працював у лісництві — протягом 1946—1954 років. З першим із лісничих у батька були довірливі відносини. Лісник, як і всі жителі Ратнівщини, був бідним. Він довірився батькові й сказав, що треба ще одного напарника, щоб потихеньку продавати ліс на базарі м. Ковеля. Батько запропонував брата Олександра. Завантажували сосновим кругляком машину лісгоспу, потім дядько з водієм хрестилися й відправлялися в нелегку, а ще більше — небезпечну дорогу до Ковеля. Дядько Олександр своєму братові — моєму батькові Володимиру — говорив, коли він поривався поїхати з ними, щоб допомогти продавати ліс у Ковелі: «Удвох не можна нам їхати. Якщо нас двох заарештують, то хто сім'ї буде рятувати від голоду?»

«ГОЛОВА КОЛГОСПУ І МІЛІЦІОНЕР ТОБІ НЕ ДРУЗІ…»

На початку 50-х років минулого століття посланець із району приніс депешу: терміново у Ратно викликають братів Олександра і Володимира. Дісталися вони до міста, де радо зустрів обох їхній командир батареї 1921 гаубичного полку 191-ї гаубичної артилерійської бригади 31-ї артилерійської дивізії прориву Резерву Головного Командування. Батько колись називав мені його прізвище — старший лейтенант Глібко Іван Іванович, командир 3-ї батареї. В їдальні на братів чекав накритий стіл: такого достатку вони ще не бачили в своєму житті. Випили. Згадали важкі воєнні часи. Стали прощатися. На дорогу командир поклав їм у лантухи горілку, ковбаси, сири, консерви… На спробу заперечувати відповів, що він головний ревізор Волинської області. Підкорилися. Порадувалися за командира. На додачу одержали адресу проживання у м. Луцьку, а командир сказав: «Заходьте, брати, до мене в будь-який час, коли будете у Луцьку».

Оказія трапилися дуже швидко. В обласному центрі проводили сільськогосподарську виставку, на яку були запрошені, окрім голови колгоспу Бірюка, дільничного міліціонера, ще й представники селянства — дядько Олександр, Матвій (Кацан — по вуличному) та ще декілька трудівників. Під кінець виставкового дня виявилося, що немає де ночувати. Маючи такого покровителя, як головний ревізор, дядько запропонував поїхати до нього й спитати, чи не допоможе у цій справі. Постукали у двері. Відчинила донька. Адресою не помилилися. Вийшов і комбат. «О, добре, товаришу, що зайшов. Які проблеми?» — запитав, побачивши цілу ватагу людей. Зайшли до квартири. Матвій (Кацан) зразу ж виставив на стіл самогону, ковбасу домашню… Комбат: «Це все прибрати. Друзі мого фронтового друга — мої друзі. Ви у мене у гостях. Я пригощаю». Випили. Почали розмовляти про минуле. Залишивши всіх за столом, комбат із дядьком вийшли в іншу кімнату. Дядька розпирає гордість, що у нього такі друзі — голова колгоспу, дільничний міліціонер… Похвалитися не встиг, як першим спитав комбат: «Це твої друзі?» «Так!» — задоволено відповів дядько. «Що? Тобі друзі: дільничний, голова колгоспу?.. Які вони тобі друзі?!!» Показує на Матвія (Кацана): «Оце твій товариш! З такими, як оцей рудий, в будь-який час заходь у гості. А з такими друзями, як голова колгоспу і дільничний міліціонер, не показуйся. Вони не твої друзі. Остерігайся їх».

ПРОГРАВ ВЕЛИКІ ГРОШІ, ЗАЛИШИВСЯ ЛИШЕ ВЕЛИКИЙ РОДОВИЙ ГОНОР

Нашої мами батька — Прокопа Михалевича, називали у с. Замшани «Хвалькун». Дуже любив після чарчини похвалятися про свої досягнення як червонодеревника та грати на скрипці. У діда Прокопа батько — Федір Михалевич, а пра-прадід наш, батько Федора, — Хома. Федір мав потужного вітряка — 25 пудів камінь. Для нас ця інформація нічого не означає. Для тих часів — це показник продуктивності вітряка. У вітряків черв'ячні шестерні передають силу вітру на розкручування верхнього рухомого каменю. Було прийнято вдягати на таких курних роботах і використовувати найгіршу одежу, що і стало причиною того, що рука прапрадіда Хоми попала під шестерню. Помічник зупинив вітряка і прокрутив крила назад. Лікарень тоді не було, і Хома через два тижні помер. До цього у прадіда Федора рано померла дружина (Косинська) і вдова, пра-прабабуся (дружина Хоми) висловила протест. Їй важко було готувати обіди для Федора і його синів: Прокопа та Архипа. Було прийнято рішення виділити землю й одружити старшого — Прокопа. У той час Ясинський запропонував одружитися на його онучці — Дідицькій (Дзедзицькій) Євгенії. Перед цим її дід, Ясинський Теодор (в архівах моя рідня знайшла згадку про рід Ясинських ще з 1654 р.) — батько Аделі (мами Євгенії), у карти програв великі гроші, й залишився у нього лише великий родовий гонор. Дружина (наша баба Євгенія) народила йому 12 дітей, а вижило лише шість: Павло 1920 р. н. (жив у с. Сереховичі, мав три доньки й сина), наша мама Марія 1922 р. н. (п'ятеро дітей), Микола (проживав у с. Червоне Кегичівського р-ну Харківської області, двоє дітей), Трохим (м. Калінінград, Росія, одна донька), Надя (проживала у Казахстані, м. Іртишськ, тепер живе в Німеччині, шестеро дітей), Андрон (м. Новоросійськ, переїхав до м. Геленджик, двоє дітей).

«… НОРМИ НЕ НАГРАВ»

У період невизначеності, або ж ще остаточно не встановленої сильної влади в минулому столітті, наших неписьменних односельців доля кидала в обійми будь-яких подій. Після Другої світової війни опинилися на різних і часто протилежних барикадах. Були й такі, що грабували. Важко назвати грабіжниками тих, хто, щоб вижити, крав у колгоспі, який тільки-но організовувався. Нерідко грабіжники за-зіхалися на «багатства» своїх сусідів. Не будемо уточнювати й конкретизувати. Але в умовах неймовірної бідності, яка стала наслідком приватизації власності селян колгоспами, потрапили до Сибіру валити ліс два брати — Іван і Михайло (по вуличному — Хрущики). Їх батько був хрещеним нашого батька Володимира. Минуло декілька років і один із братів повернувся із Сибіру. А тут і хрещений батько нагодився біля нашої домівки. Мого батька розпирало від цікавості: «Чого це один його син повернувся, а іншого ще немає?» Відповідь була такою: «Так, оце син повернувся. Він перевиконав план по вирубуванню лісу». «А другий?» — запитав батько. «Другий, синочку, ще залишився. Він ліс не валив. Влаштувався у клубі грати на баяні. Так що на баяні він ще норми на награв. Йому до перевиконання плану далекувато».

Що краще у варіантах пристосування до суворої реальності як за часів «совєтів», так і зараз? Мабуть, щоб ніколи не повернулися часи безправ'я для простої роботящої людини. Тоді у справедливій державі без злодіїв і хапуг трудолюбивий народ обов'язково стане багатим і щасливим.

«БІЙСЯ СУСІДА. ТВОЯ СІМ'Я БУЛА ОСТАННЬОЮ У СПИСКУ…»

В урочищі «Сова», поблизу лісу, де пролягала дорога на с. Замшани через хутір Цюприк, навпроти батьківської хати, жила сім'я Климуків. Від такого сусідства сім'ям батька й брата Олександра було непереливки. Сини голови сімейства були в бандерівцях, син Прокіп — головою села за німецької окупаційної влади, в той час, як уся рідня воювала або в Червоній армії, або в партизанах. В одну з оказій поліцаї районного штабу завітали до хати Олександра Калінчика з рознарядкою на знищення всієї сім'ї. До цього у с. Датинь було вже розст-ріляно дві сім'ї. Дядька з дружиною і дітьми вже поставили до стінки прямо в хаті. На щастя, до хати увійшов останній із поліцаїв, який затримався на дворі, та гукнув поліцаям: «Відставити! Вийдіть всі геть звідси! Ти впізнав мене, Олександре?» — звернувся до дядька. «Ні, паночку, вперше бачу», — бурмотів переляканий та спантеличений дядько. «Ну, як не впізнав? Наші ліжка були поряд, коли ми служили в польському війську». Виявилося, що це Зварич, однополчанин дядька. На той час був помічником коменданта в с. Заболоття. Обнялися й заплакали. Дядько запряг коня й повіз поліцаїв і однополчанина до Ратного. Дали відпочити коневі в хуторі Цюприк, де підпарубчаки Степан Півень (мій троюрідний брат) із Мойсеєм Калінчиком бачили цю процесію транспортування поліцаїв після виконання ними виїзних завдань на прилеглій місцевості. І виявляється, неодноразово бачили й знали помічника коменданта Зварича. На прощання на зворотній дорозі з Ратного дядькові Зварич сказав: «Ну що, однополчанине? Скажу тобі одне. Бійся свого сусіда Климука. Це за його рознарядкою ми сьогодні проводили розстріли. Твоя сім'я була останньою у списку».

Тих, хто із сімейства Климуків у це лихоліття залишився живим, вислали до Сибіру. Старий Климук, повернувшись із заслання, щоранку заходив погомоніти до Дмитра Калінчика (двоюрідного брата нашого батька з дядьком), який у 1923 р. повернувся із Польщі. До цього працював у США у м. Бостон і у 1914 р. згідно з підписаними угодами між Росією і США приїхав на захист «Отєчества» і встиг взяти участь у так званому «Брусилівському прориві». Невдовзі Климук помер. Ким би не був цей Климук у важкі роки військових перегонів, односельці, незважаючи на комуністичну пропаганду про шкідливість бандерівського руху, дружньо вийшли провести його в останній путь. Серед учасників процесії був також наш дядько Олександр. Федір Дмитрович Калінчик (після війни працював секретарем Седлищенського райкому партії, потому — секретарем парторганізації в           с. Велимче) помітив свого родича в траурній процесії і запитав: «Ви ж усім сімейством з братом такі закляті вороги з Климуками, але проводжаєш аж до могилок на Щагрову» (цвинтар у лісі). "То я, голубчику, йшов до кінця, — відповів дядько Олександр, — щоб переконатися, що його закопають. І на свої очі переконався — закопали. Думаю, далі будемо жити спокійно.

НЕ ЦУРАЙМОСЬ СВОГО РОДУ

З історії нашого роду Калінчиків відомо тільки, що нашим прапрадідом був чоловік на ім'я Михайло. Прадід Мойсей мав 5 синів: Йосипа, Ничипора, Михайла (наш дід), Івана, Петра. Мав і двох дочок. По вуличному їх називали Мойсеїха (була замужем за Дарчиком) і Маркіяниха (вийшла заміж за однофамільця, який під час війни був бандерівцем). Син Дарчика — Адам — жив у тому ж селі біля церкви, а інший син Степан — на півночі Росії (в м. Інта). В останнього також склалася доля, що пов'язана з бандерівцями. Молодим його забрали як рекрута до бандерівців, дали рушницю й однозначне завдання: стріляєш у членів сім'ї Москалюк Ганни Василівни або ж стаєш на інший бік барикади. Через декілька тижнів усі вояки арештовані НКВД і загоном «стрибків». Судили їх у клубі с. Велимче, який на даний вже відслужив свій вік. Мар'я (Чорна) закликала до самосуду, але наш дядько Олександр прохав прокурора, щоб був порядок у суді й активістку вивели із зали. Вирок — виселення в м. Інту на вічне поселення. Спробу повернутися додому і побудувати дім (заклав навіть бетонний фундамент і завіз цегли з місцевого заводу) не підтримали місцеві комуністи. Його син Микола (наш троюрідний брат) у шкільному віці проживав у с. Велимче в бабусі (у Мойсеїхи), у 1966 р. закінчив 11 класів та повернувся до батьків в м. Інта. Одружився на доньці найактивнішого комуніста, що у свій час не дозволяв зводити будинок його батькові, й проживав у м. Інта.

Про нашого прадіда Мойсея Михайловича в сімействах його нащадків ходять легенди. Хранителями цих легенд були його онуки — сини Дмитра Івановича (Федір, Федот, Мойсей) та діти Михайла Мойсейовича (наш батько Володимир, його брат Олександр та сестра Текля). Тільки і пам'яті про прадіда залишилося в цих легендах. З тіткою Теклею маленьким (3-4 клас) я ходив по датинській дорозі біля дому Івана Кужеля (двоюрідного брата нашого батька, його братів і сестер) розшукувати могилу прадіда Мойсея. Тоді там густо росла вільха, і я не пам'ятаю, чи знайшла її тітка. Мабуть, що чим бідніші люди, тим у них коротша пам'ять про свій рід, а тим більше — місце поховання своїх предків. Згнивали дерев'яні хрести, і з пам'яті населення стиралося навіть місце, де було кладовище. Але ж, наприклад, основна частина населення Китаю й Індії є бідною, проте свій рід пам'ятають як мінімум до десятого коліна. Ось чому ці нації є величні у світі, невпинно прогресують (невдовзі економіка Китаю потіснить на друге місце економіку США) у своєму економічному і духовному розвитку, у них ніхто не цурається свого роду.

Тепер у селі навіть померлим 50-70 років тому замінюють хрести на величні пам'ятники. Йдучи кладовищем, згадуєш до дрібниць давно забуті моменти життя цих людей, їх висловлювання або трудові діяння.

Наші родові землі розташовувалися в центрі села, поблизу роздоріжжя доріг — на с. Датинь і до озера Вінок. Центральна садиба знаходилася ліворуч по дорозі на с. Датинь. І зараз проживають на цих землях наші родичі — Калінчики (одна з доньок Федора і Мойсей Дмитрович). З початком реформування за часів царату наш дід Михайло переселився в урочище «Сова». Там народилися всі діти нашого діда Михайла і його синів — Олександра і Володимира (нашого батька).

За царської Росії по торговельному тракту, що перетинав наше село, проганяли тварин до м'ясокомбінату м. Ковеля. Раніше центральна дорога до м. Брест проходила саме через наше село. Це потім її «вирівняли» і вона перемістилася з м. Ковель на с. Буцинь, Замшани і т. д. У документах погоничів жандарм виявив якісь помилки і зупинив гурт худоби в центрі села. Тоді ще люди один від одного не відмежовувалися ні високими, ні низькими тинами, а тим більше 3-5 метровими, як зараз відгороджуються слуги народу. Жителі сіл знають, що це таке – відсутність тину і зупинка великого гурту тварин на неширокій дорозі. Старенький прадід Мойсей, як завжди, посеред дня дрімав на лежанці, а поряд стояла напоготові тростина («кольба» по-велимченськи). Проживання на той час під одним дахом усіх синів з дружинами наводить мене на думку, що 150-200 років тому хату будували по периметру квадрата, а вільне місце у центрі мало господарську функцію — тут, наприклад, молотили зерно тощо. Такі будівлі є і в Національному музеї народної архітектури і побуту України (с. Пирогове під Києвом). Отже, невістки вагалися між прийняттям одного з двох рішень: розбудити свекра й, можливо, одержати «кольбою» за недотримання спокою і тиші в домогосподарстві, або ж одержати потім — коли тварини завдадуть більшої й непоправної шкоди городині. Обрали перший варіант і розбудили. Заспаний Мойсей довго пояснював жандарму, що документи необхідно перевіряти в кінці села, де є общинні вигони. А тому, щоб жандарм краще втямив, прадід вкинув його у глибоку яму. Тільки кашкет з кокардою залишилися на поверхні багнюки. Ось яка була трясовина на роздоріжжі, що веде на с. Датинь і до сільського озера. Цю яму ми ще бачили школярами. Прадід добре знав закони (він був суддею у волості, що розташовувалася у с. Датинь) — жандарм був «без бляхи» на грудях, як пояснював мені в дитинстві батько. Тобто жандарм був у формі, але не ніс служби. Тільки це врятувало прадіда від багатьох років в'язниці. Посидів він 9 діб за хуліганство у Ковелі в буцегарні.

З часом, коли підріс, став розуміти, що в США, наприклад, поліціянта «без бляхи на грудях» кличуть дядьком Семом або ж ковбоєм. До шерифа з «бляхою» на постріл гармати не підходять — за необережне поводження можна одержати тривалий термін ув'язнення або ж позбутися життя. Тому я був дуже здивований, коли в наш час біля народного депутата України Степана Хмари в підземному переході у м. Києві під час проведення заходу «Україна без Кучми» також дядько в цивільному одязі називав себе полковником, а народного депутата після зіткнення з ним заарештували. У цивільному одязі може бути провокатор, донощик або просто якийсь дядько. Це так розподіляє цивільних навіть закон у Африці. Так було в царській Росії 150 років тому, а можливо, з моменту її зародження.

Як «промова» на жалобу по Сталіну поля вкоротила

Смерть ватажка світового пролетаріату Й. Сталіна викликала жалобу в населення у всіх куточках тодішнього Радянського Союзу. Не оминула вона і с. Велимче. Для проведення офіційної частини жалоби у селі не доставало хвацьких ораторів. Ви-ступили голови колгоспу і сільської ради, а від народу висунули виступати дружину Петра (одного з багатьох синів нашого прадіда Мойсея) — Олену (на вулиці називали «Овечка»), яка була дуже говірка. Нашвидкуруч змайстрували високу, щоб всі бачили (а не тільки чули), трибуну. Як розказувала потім тітка Олена нашому батькові, свій виступ вона вирішила поділити. Перша частина — шапка виступу — про гарну весняну погоду і довкілля, а друга — про неждану смерть керманича народу. Для більшої жалісливості вона вирішила промову виголосити здебільшого у віршованій формі: «Сьогодні день радіонський помер Йосип Вісаріонський! Сонечко щедро світить. Пташечки прилітають з вирію. Природа радіє з приходом весни…». До другої частини свого виступу з висловленням великої журби за ватажком світового пролетаріату Олена не встигла дійти — за обідрану куфайку її сильно смикнув хтось із представників місцевої влади, і вона з цієї високої трибуни шльопнулася в калюжу. Подальші події розвивалися стрімко: до оселі її дочки Насті, яка була розташована біля широкої канави по сусідству з Гайдучиками, під'їхав трактор і плугом розділив город — 10 метрів від хати з південного боку і широка канава — з північного. Завдячуючи великій родині, сім'я не померла з голоду. І тільки з 1956 р. після чергового політичного перевороту чи потепління родина одержала втрачену частину городу.

Щільність населення – до певної норми

Колись у селі жили великими родами на одному господарському дворі. Старший роду — батько синів. Він приймав усі рішення щодо господарювання в садибі. Як за-значають дослідники селянського устрою, приймання рішень найстаршим у родині не спонукало до господарських роздумів його синів. Був також запроваджений певний порядок поведінки невісток. Наш прадід встановлював для себе тиху годину — лягав посеред дня спати, і все навколо мало завмерти.

Серед п'ятьох невісток одна, проходячи через кімнату, де спав господар, пос-тійно стукала чунями об підлогу або ж могла когось покликати. Мойсею таке неподобство вкрай набридло, до того ж вона була дуже прудка, тому він не встигав її «виховувати» «кольбою». Отже, вирішив провести ґрунтовну виховну роботу з невістками за присутності їхніх чоловіків — його синів. Вишикував їх у шеренгу й пояснив усім, хто він є: «Я, Мойсей Калінчик! Я світ обійшов! Я у Шепетівці був!!!» Зробив тривалу паузу, розвернувся й пішов продовжувати свій перерваний неподобством сон. З того часу навіть п'ята за рахунком невістка поводила себе тихо. Це ж кінець світу — Шепетівка! Господи, де тільки свекра не носило, аж до Шепетівки дійшов!

А пояснювалося все дуже просто. Урядовці Ковельського повіту слідкували, щоб щільність населення у підлеглих селах не перевищувала певної норми. Приїздило повітове начальство, збирало сход і оголошувало, що необхідно на стільки-то жителів скоротити населення села, інакше може бути голодомор й особливо після неврожаю. Відсилали ходоків в напрямку м. Житомир, але основну частину — на Шепетівку, Старокостянтинів, Проскурів (нині — Хмельницький). Наш прадід доходив до м. Шепетівка. На місцях вирішували проблему переїзду, підписували з місцевою владою відповідні документи: скільки можуть прийняти людей, якого віку тощо. З поверненням ходоків знову збирався сход і в першу чергу вислуховували: хто, що і де бачив найбільш цікаве й неймовірне. У с. Замшани один розпо-відає, що він таке бачив, таке бачив… Одним словом, ніхто не повірить. «Розказуй», — гукають односельці. «Дивлюся, їде дядько. Одне колесо спереду, друге — ззаду. Крутить ногами і тримається за дві залізяки руками і швидко летить», — жваво оповідав ходок. «І що, збоку не було хоч по одному колесу?» — запитують односельці. «Ні, не було». «І що, спереду дишла не було»? «Ні, не було»!. «Брехун! Щоб дишла не було і людина їхала? Та такого бути не може!» — вже кричали односельці. Так і почали звати колишнього ходока і його дітей «брехунами». І вже за Польщі по шосе («чосі» по — замшанськи) їхали на «роверах» польські велосипедисти. «О! Батько мій таке саме колись бачив», — кричав син-брехун батька брехуна. «Все одно брехуни. Такого тоді не могло бути».

Подібне нам колись розповідав співро-бітник Інституту аграрної економіки, який до інституту працював в Кіровоградському обкомі партії, а ще до цього — воював на Ленін-градському фронті. Після того, як німці зрозуміли, що Ленінград не захопити, було окопне протистояння. Було дуже тяжко: в окопах води по коліна, воші, сморід, хвороби. Деякі солдати з відчаю прив'язували до палиці білу ганчірку і здавалися в полон. У спину їм ніхто не стріляв. Загороджувальні загони також, бо вони були далеко в тилу (в болоті не мали окопів). Один із воїнів відділення оповідача вирішив здатися німцям у полон. Ніхто його не зупинив — дивилися з байдужістю. Через деякий час побачили, що до них хтось іде з білим прапорцем. Невже німець? Прямує до місця розташування окопу відділення. Ближче розгле-діли: на шию закинутий кружечок ковбаси, а в руці великий пакунок. Повернувся невдаха з добровільного полону, але з трофеєм. Окрім ковбаси, дали сала, хліба і сулію шнапсу. «Розповідати?» «Потім. Розділимо, вип'ємо і тоді давай», — гукають навкруг. Розділили харч на необхідну кількість шматочків. Кинули жеребок, кому що дістанеться. Випили. Дійшла черга розповідати добровільному невдасі-полоненому. Спочатку слухали мовчки, а потім, не зговорюючись, постійно охкали. «Прийшов. В окопах чистенько. Лозою заплетені стінки окопу. В землянці офіцери ходять у капцях. Стінки і підлога плиткою вимощені». Далі продовжити не дали. «Брехун», — кричали однополчани. І його подальша розповідь потонула в обурених вигуках.

МЕЛІОРАЦІЯ – У ДЕКІЛЬКА ЕТАПІВ

Це тепер, після декількох етапів меліорації (за царської Росії, за Польщі й остання — у 60-х роках минулого століття), територія с. Велимче і прилеглі землі вже не під водою. Ще за пам'яті наших батьків у 20-і роки минулого століття навіть по селу в окремі роки плавали на човнах («крипах»). Зразу під лісом, за горою, праворуч по дорозі до хутора Цюприк було велике озеро, яке після перших етапів меліорації зникло. Великі й широкі канави копали наші земляки під керівництвом польських інженерів від лісу і до річки Турія, і за це одержували зарплатню злотими. Зійшла вода, і на місці колишніх боліт було видно землі, придатні для господарського обробітку. Землю поляки мали намір продавати, але з політичних міркувань вирішили роздавати населенню безкоштовно. Така втішна новина спонукала старійшин села запропонувати полякам продовжувати проведення меліоративних робіт — копати додаткові канави навіть без зарплатні. За історичними даними, у 20-30-х роках Польща на території Волинської області осушила понад 100 тис. га землі. Цю розмову чули юнаки, і мій батько також, що крутилися поряд або брали участь у цих роботах. На перших канікулах я, студент сільськогосподарського інституту, розказував батькові про грандіозні плани меліорації земель на Поліссі, включаючи нашу Волинську область і наше село. «Тату! Можна повертатися назад у рідне село з цієї Росії і заживемо щасливо серед своїх земляків та родичів». Відповідь мене вразила: «Нашим старійшинам поляки сказали, що осушувати землі вже не слід. Зникне вода, риба, дикі тварини, можуть бути засухи, руйнівні паводки тощо. Синку, щось не того тебе навчають в інституті». Господи! Скільки ж було програм щодо осушення, зрошення земель водами Дунаю з відповідною розбудовою систем каналів і взагалі повернення течій річок у зворотному напрямку тощо. Скільки нагород було одержано! Скільки коштів витрачено? За часів СРСР Міністерство меліорації щороку витрачало до 12 млрд. крб. бюджетних коштів. Чи призвела тотальна меліорація наших земель до щасливого життя селян? Чи вижили б, якби не було заробітків у чужих краях? У якому стані залишиться природне середовище нашим нащадкам?

Безземельні, виїжджаючи в америку, цілували землю і прощалися з усім селом

Старший син Йосипа Мойсейовича — Федір, 1910 р. н., служив у польському війську і саме йому мала переходити у спадок батьківська земля. У цей час молодший син більше став до вподоби батькові, а тому бідолаха старший син став безземельним і після закінчення змушений був у 1930 р. виїхати до Бразилії. За спогадами Калінчика Федора Дмитровича, Федір заходив до хати кожного родича, сідав, клав голову на стіл, закривав долонями очі, тихо плакав, а всі домочадці починали голосити. Незабаром виходив на вулицю. І так робив, поки не завітав до домівок усіх родичів. Одягнений Федір був у тепле напівпальто, черевики, чорні штани. Такою була обов'язкова стандартна форма, у якій майбутнього емігранта випускали в «Гамерику», як тоді говорили у селі. Такі умови щодо уніфікації одягу іммігрантів були прописані урядами країн американського континенту.

Проводжали Федора і ще багатьох наших земляків (Півнів, Находів і т.д.) усім селом. Плач стояв неймовірний. Жінки, як було раніше заведено, «вичитали» (голосили), що проймало душу до остан- нього нерва. Бранці на чужину цілували землю і прощалися із своїм рідним краєм навіки. Іншого не могло бути — діставалися до портів дуже багато часу й довго пливли кораблями. Повернутися до до-мівки було практично неможливо через фінансові труднощі і неймовірно тривалий час ризикованої подорожі.

Батько в Росії на восьмому десятку свого життя темними ночами, які характерні для степової зони, довго розмовляв зі мною під час моєї щорічної відпустки. Приходив до мене в спальню. Я просинався. «Тату, чого не спиш?», — запитував. «Стогін мене будить». «Який стогін?», — перепитував. «Сниться, синочку, стогін, що був під час відправлення у 1930 р. наших земляків в Америку».

Вбивць різних мастей у лісі було багато...

Долі людські складаються по-різному, залежно від багатьох обставин, які у скрутні часи не залежать від людей. Важкою була доля й населення Волині, де піщані землі були неродючими. Ще карколомніші долі людські бувають під час війни, коли окремі носії зброї уявляють себе майже всевишніми. Так склалася доля для роду моєї тітки — Поліни Заєць. Тітка Поля — дружина нашого дядька Михалевича Миколи Прокоповича (брат нашої матерії Марії) та її молодша сестра Христя народилися в с. Замшани. Батько: Заєць Степан Васильович, мати — Лукерія. Брати Степана — Іван, Микола, Панас (недовго був головою колгоспу у      с. Велимче після Другої світової війни), Григорій; сестри — Марія, Олена, Пелагея.

Під час Другої світової війни батько був убитий невідомо ким. Двох дядьків (один був головою сільради у с. Датинь) вбили бандерівці. Для двох сестер і їх матері Лукерії в с. Замшани доля була непередбачуваною. Партизани, в тому числі Коля (називали «Маслючок»), обміняли їхнього коня на коня чорного з білою ногою. Дід Василь (свекор Лукерії) нишком забрав коня із клуні й відвів до сусіда, попросив, щоб кінь побув у нього до вечора. По слідах Лукерія після дощу вийшла до сусіда, а коня вже немає. З'ясувавши все, пішла до свекра Василя: «Ти нащо коня забрав у сиріт?» Взяла відро з помиями й облила з голови до ніг. Розлючений свекор крикнув навздогін своїй невістці: «Хіба раніше помру, ніж тебе знищу».

Як під час Першої, так і Другої світових воєн (як і нині на Донбасі або в будь-якій країні, де проходить війна) вбивць різних мастей у лісі було багато, і ціна їх послуг була невисокою. В одну з ночей постукали у двері. Довго не відчиняли. Безпомічні мати Лукерія і двоє маленьких діток, що притулилися до неї, стояли серед хати. Прибульці через вікно відкрили вогонь з кулемета і поранили Лукерію. З переляку всі сховалися за лежанкою. Прибулі витягли маму звідти й застрілили. «Хто ще є живий»? Вилізли з-під лежанки дві маленькі сестрички 7-ми і 10-ти років. Пістолет під ніс: «Знаєте нас чи ні»? «Ні, не знаємо». Дітям вдалося врятуватися. Прибігли до одного з дядьків Зайців і полізли на піч. Сильно морозило. Ніяк не могли зігрітися й тремтіли від страху.

«А впізнали кого-небудь»? «Так, — відпо-віла тітка Поля, — одного впізнала, але зрозуміла, що говорити не можна — розстріляють». Як такими мудрими ставали маленькі діти? Невже на генетичному рівні щось підказало мовчати? Потім дізназналися, що це партизани. Назвала тітка мені ім'я і прізвище основного вбивці їхньої матері. Але я його також не «впізнаю». Мойсей Калінчик, мій троюрідний брат, розказував, що наші доморощені історики в своїх друкованих працях плутають і партизанів називають бандерівцями й навпаки з переліком прізвищ. Залишимо конкретизацію таких жахливих подій архівним даним.

Тоді ж на вулиці партизани поранили Гриця Петрика, який невдовзі помер. У цей же час одній із жінок (невпевнено згадала тітка Поля, що це Ганна) не діставало для замішування тіста борошна, і вона вийшла з хати, щоб позичити його у сусідів. Партизани прямували до її сестри — бандерівки. Але не довго розбиралися, хто є хто, і розстріляли Ганну, в якої чоловік на той час перебував у Червоній армії, і на додачу трьох її діточок. На кладовищі викопали яму і всіх там поховали.

Тітка Поля вийшла заміж за нашого дядька Миколу Михалевича, і подружжя влітку 1953 р. виїхало у Харківську область. Я був тоді чотирирічним хлопчиком і пам'ятаю, як перенесли їхній невеличкий скарб у вантажівку, що стояла на шосе в с. Замшани, всі дуже плакали. Працювали вони у радгоспі «Кегичівський» Кегичівського району Харківської області (тітка була депутатом райради, мала багато державних нагород), побудували на центральній садибі с. Червоне на новій вулиці хату, на якій також оселилося багато жителів с. Замшани і Датинь. Мого однокласника Капітули Івана (із с. Датинь), як ми з'ясували з ним під час зустрічі через 45 років після закінчення школи, тут проживає його тітка, а її чоловік на прізвище Будник товаришував з нашим дядьком. Їхня донька Катерина, наша двоюрідна сестра, працювала в райкомі комсомолу, а потім — секретарем приймальної директора радгоспу. Син Павло був футболістом — грав за харківський «Металіст» (вища ліга) разом із молодим В. Безсоновим. Але на якомусь етапі команда зненацька вилетіла із вищої ліги і молодих футболістів розібрали інші команди, а всі інші влаштувалися, хто як зміг. Павло став тренувати футбольну команду другої ліги кегичівського цукрового заводу, а зараз працює в районній адміністрації — відповідає за спорт.

У роки навчання в Харківському сільськогосподарському інституті я часто приїздив у гості до родини дядька і часто був третейським суддею у вирішенні всіляких житейських справ. Якось дядько став мене просити, щоб я взяв участь у вирішенні питання щодо придбання рушниці. «Так у Вас же була рушниця». «Уже немає», — зітхнув дядько. Сіли за стіл з медовухою. Українці, як завжди, повертаються подумки до свого рідного краю. Тітка Поля опо-віла про своє важке дитинство і згадала, що до неї раніше залицявся старший брат чоловіка — Трохим, але доля повернулася іншим боком, і вона стала дружиною меншого його брата — Миколи. І тут я втрутився: «Тітко, а чого це дядько без рушниці? Він обіцяє, що буде дуже слухняним чоловіком, коли буде власником рушниці». І тут я почув цілу історію про мисливців, реальними учасниками якої були наш дядько Микола і його товариш з райцентру. Зима. Тихо-тихо і морозно. Дядько з товаришем пішли на полювання. Аж тут прибігає дружина товариша. «Мій не взяв з собою патронташ». Перевірила на всяк випадок і тітка Поля. Патронташ на місці. Взяли їх із собою — не дай, Боже, їхнім чоловікам трапиться лютий звір, а патронів катма. Одночасно в них прокинулися якості Шерлока Холмса. Сліди вели понад посадками до лісу, але в останню мить різкий поворот наліво. У кінці поля виднілася вулиця їхнього села і в одній із хат курився дим у піднебесся. Навпростець через кучугури снігу новоспечені слідопити прискорили крок і зирк-нули у вікна. Розпарені теплом мисливці з голими торсами сиділи за столом, де на видному місці виднілася сулія із самогоном, а дві рум'яні молодиці подавали на стіл різні смачні страви. Рушниці стояли в куточку біля дверей і відпочивали від попередніх гучних часів. Не змовляючись, тітки жваво взялися до справи: одночасно полетіли шибки з вікон, і густа тепла пара з перегаром самогону дмухнула їм в обличчя. «Тітко Полю, так мій дядько міг простудитися». «Не встиг, — відповіла тітка, — дуже швидко обидва одяглися і з рушницями з переляку побігли в ліс полювати на іншого, не заборонено нами, звіря». «Тітко, а патрони?» Забули, що без них? «Дядьку, обіцяйте дружині, що ніколи більше не забудете патронташ. А полювати будете у визначений час і у місці, вказаному дружиною, й тільки на офіційно дозволену дичину. Тітко, дядько вже не зможе подолати такий довгий шлях: полями, лісами, а потім ще й кружляти біля хат, де дим з димаря найбільш густий і запашний. Та і нюх став поганим. Тим більше, що у нас у країні величезний дефіцит на віконне скло. Взимку чужі молодиці так не будуть ризикувати, щоб залишитися без шибок. От, навесні, коли починається полювання на дичину, перевіряйте, чи не свійську качку випадково дядько принесе додому. Тоді вже втрата рушниці – на віки вічні». Тітка Поля була мудрою жінкою. За столом ми довго сміялися, розмовляли, а на другий день дядько Микола був уже озброєний, та у збудованій ним з дуба великій бесідці було довге тренування на швидкість прицілювання по уявній здобичі — бджолах, які повзали по величезній, зробленій ним знову ж таки з дуба (згадав технологію його батька Прокопа, мого діда, що колись виготовляв їх для всього села Замшани), бочці з медом.
ЛАНТУХ З ЖИТОМ – ПОПОЛАМ
Тітка Ярина (сестра нашої бабусі Євгенії Дідіцької, а правильніше — Дзедзицької) у 1947 р., коли був голод, пішла із с. Замшани, швидко залишила позаду хутір Цюприк, перетнула ліс і відразу потрапила в урочище «Сова» у с. Велимче. Наш батько вислухав її біду — з голоду почали пухнути її діти. Порівняно з іншими наша сім'я не мала таких проблем з харчами. Батько працював у лісництві, де за працю розраховувалися зерном, макаронами і навіть цукром. У коморі про запас стояв лантух із житом. Батько глянув на маму й очима показав дорогу до комори, а навздогін наказав розділити мішок з житом наполовину. Мати все мовчки зробила. Невдовзі тітка Ярина знову постала у нас на порозі. Батько: «Розділи залишок в мішку ще пополам». Мати мовчки пішла в комору і довго не поверталася до світлиці. Не дочекавшись, батько зайшов у комору. Мати сиділа на невеличкому лантусі із житом і тихо плакала. «Ладімире, а у нас теж є діти». «Рідненька! Ми не пропадемо. Витри сльози. Поділи пополам і віддай своїй рідній тітці, щоб вона навіть і не подумала, що тобі важко відірвати від серця цю допомогу». Пройшли роки. Батько з мамою приїжджали у гості до рідного краю з далекої Росії — перехрестя сальських і калмицьких степів Ростовської, Волгоградської областей і Калмицької ССР. Найбільша, найрідніша родина для наших батьків і нас — їхніх дітей — була тітка Ярина (сестра нашої баби Євгенії) і вся її велика сім'я.
Начальству шиї «набивали», не вміючи
Після війни чекіст-підполковник приїхав з обласного центру — Луцька розслідувати невідомі причини розстрілу під час окупації 18 осіб на землях с. Велимче. Викликали всіх по черзі його жителів, щоб внесли в цю справу якусь ясність. Слідство було тривалим. На той час приїхала із районного центру (Старої Вижівки) культбригада. І щоб була змичка міста з селом, у по-літичних і виховних цілях керівництво колгоспу надало артистам інформацію про життя-буття села, у першу чергу, про тих, хто не докладає великих зусиль до виробітку норми трудоднів. Дядька Олександра начальство побоювалося через можливість потрапити на його гострий язик із різними подальшими фантазіями й «она ученням» минулих подій. Тому йому «до-вірили» очолити цей список ледарів із найменшою кількістю трудоднів (до 1966 р. за ці трудодні в західній частині Волині нічого не платили). Нехай зі сцени все село чує, що Олександр Калінчик такий-сякий, нероба, а якщо й працює, то без ентузіазму. Без останнього соціалізму не побудуємо. І, як говорив Мойсей Дмитрович, дядько працював у колгоспі, як усі — погано. Не було мотиву. Задарма ніхто не хоче працювати.
Дядько якраз повернувся в село із косовиці на хуторі Цюприк. А це аж 7 кілометрів. Накрапав дощ. Голодний, босий, у порваній куфайці, також вирішив прийти на концерт. Слухав далі концерт чи ні — невідомо, але коли почув, що він нероба, вирішив розібратися: «Хто подав до списку?». Голова з парторгом сказали своє категоричне: «Ні, вони не подавали». І тут чекіст вирішив виховати нашого дядька Олександра й провести бесіду: «То добре, що критикують. Після цього недоліки виправляють. І починають так працювати, що необхідно зупиняти». У відповідь почув монолог: «Я знаю, що то не погано, коли критикують справедливо. Але чого зі сцени не критикують голову колгоспу, парторга? У них більше недоліків, ніж у мене». «А Ви знаєте, — вів далі чекіст, — коли їх викликають на бюро в район, то як їх там б'ють»? «То я розкажу Вам, товаришу підполковнику, як їх б'ють. Їх у районі, тих голів колгоспів, 30 осіб. Так шиї понабивали, що їх карки втяглися в здоровенні плечі». Важко щось було зауважити з цього приводу. Чекіст почервонів. Подібне повторювалося в подальші періоди будівництва соціалізму до повного його занепаду.
Коли я працював на Хмельницькій обласній сільськогосподарській дослідній станції у 1973—1975 рр., тодішній голова Хмельницького облвиконкому О.І. Товстановський перед головами колгоспів і директорами радгоспів всієї області говорив приблизно так: «Що, шиї із здоровенними головами повтягували в плечі, щоб нікого не побачив і не впізнав? Де такий-сякий голова? Ану, покажись!» Вставав бідолаха, витягував із плечей шию, чекав запитання. «Чому не виконано плану зі здачі державі яєць?» Що міг він сказати. Обласна будівельна організація ще не добудувала в його колгоспі птахофабрику. «Та я тільки-но ще курчат завіз», — лепетав переляканий голова колгоспу. «Я тебе за яйця питаю», — на більш підвищеній ноті продовжував голова облвиконкому і т.д. Так керували країною до повного логічного завершення — розпаду і виникнення нових держав, включаючи Україну. Але в першому і другому випадку мораль однакова: начальству шиї «набивали», а як справді набивати їм шиї, щоб ефективно керували державою, результатом чого стало б забезпечення добробуту населення хоча б на рівні держав, що розвиваються, не вміли або забували за нестерпного бажання якнайшвидше розбагатіти під час «прихватизації» створених попередніми поколіннями багатств.

Михайло Горбачов, останній керманич СРСР, у одній із своїх книг описує, що селяни в м. Привольному (Ставропольський край) під час німецької окупації умовили чесну людину бути старостою (хоч він цього не хотів), як найкращий варіант вижити всім селом за існуючої ситуації. Результат — чоловіка з приходом Червоної армії відправили до Сибіру, де його слід зник. За таким самим сценарієм у с. Буцині (Старовижівський р-н Волинської області), де був збірний табір з вивезення населення до Німеччини, були розстріляні старости сіл, які не виконали наказу коменданта м. Ковеля. Жителів сіл, що були визначені старостами  згідно з планами до відправки у Німеччину, супроводжували рідні і в першу чергу дружини з дітьми. Із с. Замшани на одному з возів було аж п'ятеро дітей. Комендант Ковеля звелів старостам стати у шеренгу, а тим з них, де батьків супроводжували їхні діти, вийти вперед на 10 кроків. Пролунала команда: «Файер!» («Вогонь!»), і всі вони були швидко без будь-яких пояснень і виправдань розстріляні. «Ви що, не читали мого наказу? Я що, жартувати з вами буду»! — кричав комендант. Призначили нових старост, яким комендант в першу чергу насамперед звелів прочитати наказ і звернув увагу, що там основне: в Німеччину підлягає відправленню тільки молодь, не обтяжена сімейними обставинами, тобто у них не повинно бути дітей, а тим більше вагітних жінок.

Наш батько Володимир також був ви-значений старостою с. Велимче для відправки до Німеччини. На щастя старости, батькова дружина Марія — наша мати, що була на 5-6-му місяці вагітності, вирішила його супроводжувати до с. Буцинь. Батько ніс на руках дочку Настусю, а мати йшла поряд, що стало причиною їх запізнення до визначеного часу. Назустріч їм щодуху біг переляканий староста с. Велимче і швидше благав, ніж кричав, щоб вони ховалися. На цей час старости, що не виконали наказ коменданта, були вже розстріляні. Староста вцілів, бо батько спізнився та був єдиним із села, хто у нього не відкупився, і єдиним, хто мав сім'ю.

Зовсім по-іншому зламали долю двоюрідного брата нашого батька — Півня Мирона, який вже після війни відмовився бути секретарем сільської ради. Це було небезпечно не тільки для нього, а й для всієї великої родини. За цю відмову його відправили до Сибіру, звідки він повернувся на Батьківщину у 1958 р. При цьому він там залишив могилу одного з трьох своїх синів, а взамін одержав клеймо «ворог народу». Мій однокласник Микола Півень, один із найкращих математиків школи, після закін-чення Київського автодорожнього інституту відмовився від рекомендацій залишитися в аспірантурі і продовжувати наукову діяльність. Дух пошуковця і раціоналізатора він виявляв у різних галузях своєї діяльності ще із шкільних років. Наприклад, ми з ним уважно слухали велимчанського радіотехніка, що радіо «Сєвєр», яке мовчало на стіні у дядька Олександра, не підлягає ремонту, — звукову котушку з тонюсіньким проводом можна перемотати лише в умовах якогось радіотехнічного підприємства. Півень взявся ремонтувати і мене залучив до цієї нудної роботи — перемотати тонкий провід на котушку, вставлену на сердечнику магніту. На диво, радіо знову заговорило, і перша інформація, яку всі почули, була про величезні досягнення соціалістичного ладу. Дядько Олександр тут же згадав, як він після війни мав намір залишитися в країні без будь-яких досягнень, у тому числі соціалістичних, — Угорщині, але його затії перешкодили брат і командир полку. А в цій країні він, 50-річний чоловік, продовжує ходити босоніж, дивується та міркує: це які повинні бути неймовірні со-ціалістичні досягнення в майбутньому, щоб йому випала можливість нарешті одягти хоч чоботи на порепані від важкої роботи в полі та ходіння по поліських болотах і лісах ноги.

Микола КАЛІНЧИК,

доктор економічних наук

Велимче — Київ

Відгуки (2) на «ІСТОРІЯ СЕЛА ПОЧИНАЄТЬСЯ ІЗ ЗНАННЯ ТОГО, ДЕ ПОХОВАНІ ПРАЩУРИ»

  1. Петро коментує:

    Перше поховання на «кацьку» ніяк не може бути в 1933р. Думаю що це було десь в 191-14рр.

  2. Ніна Горик коментує:

    Вкотре перечитую матеріал. Яку велику справу Ви зробили! Дякую, що помістили в Інтернеті. Цікаво і повчально. А головне, важливо для знання нашої історії загалом.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>