спогади про минуле

Народна мудрість говорить: « Життя прожити — не поле перейти», а поле, звичайно, для кожної людини склада'ється по-різному і про пройдений тернистий шлях нагадує тільки історія. У кожного — свої надзвичайні події на уже пройденому шляху. Для моїх односельчан-кортелісців цей нелегкий шлях розпочався більш як 500 років тому. Перша писемна згадка про село належить    до 1500 року, коли воно входило до складу Рат-нівського староства. У тодішній люстрації реєстру платників податків за 1500 — 1512 р.р. детально розповідається про населення Кортеліс. У селі на той час налічувалося 25 жилих і 2 пустих дворища. За кількістю населення воно було одним з найбільших на Ратнівщині. У кожній хатині жило по декілька сімей, переважно близькі родичі. Тут же були виписані імена перших поселенців:

Урсій, Гов'єн, Гаврило Литвинович, Антон, Куцько Іванич, Іванич Зиньович, Сергій, Гринь Гнидко, Якович Лобасович, Занич Лисович, Ходен Кульбайович, Гринич, Андрій Наумович, Наум Андреїч, Линич — коваль, Гнидко, Санич Кульбайо-вич, Масьович Іванич, Сацько, Панич Манчич, Панич Яким, Панич Марко, Веремій, Матвій Литван, Малич Линчич та ін.

Не дивлячись на важкі умови життя, на користь держави сплачували податки: крім меду, молока, масла, сиру, яєць щороку повинні були здавати по яловиці і по кабанові, а ще льон, вовну, хутра. За вільну ловлю риби платили по грошу.

Наприкінці XIX ст. в Кортелісах побував М.І.Теодорович, який у книзі «Волынь в описании городов, местечек и сел» записав легенду про походження села. Ці місця, — зазаначає він, — покриті непрохідними лісами і болотами — сюди засилали на покарання. Звідси уже ніхто не міг вибратися Першим із таких поселенців був Корт, який поселився тут у лісі. Він виявився працелюбним і настирливим — побудував оселю, почав господарювати. Згодом виникло поселення, яке назвали від імені Корт і навколишніх лісів.

Життя в Кортелісах, на жаль, було завжди нелегким. Земля через свою неродючість, тому що в більшості заболочена або піщана, прибутками не радувала. Тому жили бідно, достатку не мали, проте були гордими і працьовитими, на чуже не зазіхали, але поневолювачам різних мастей не корилися. На той час Ратнівщина, як і вся територія Волині, перебувала під владою Литви, не раз цю землю топтали чужинці та переходила вона з рук в руки. У 1795 році село в складі Західної Волині відійшло до Російської держави і стало власністю казни. А в 1834 р. було передано у 12-річну оренду поміщиці Янишевській з виплатою в казну 4590 карбованців сріблом на рік. Відтоді становище селян ще погіршало, бо управитель маєтку грубо ставився до них, землі для обробітку не вистачало.

У 1849 році в селі налічувалось 157 дворів та 1267 жителів.

У 1786 році в Кортелісах побудували церкву, а в 1886 р. вона була оновлена і розширена з дзвіницею та чотирма дзвонами.

Нелегко складалася доля кортелісців в роки панування буржуазної Польщі.

Розорені, пограбовані окупантами, селяни ледве животіли. Справжнім бичем були різні хвороби, голод. Щоденно помирали люди, харчових запасів не вистачало. Архівні дані теж невтішні: із 126 новонароджених дітей у 1938 році в Кортелісах більше половини померло. Ось що писала в той час про Кортеліси одна з варшавських газет: «Хоч Кортеліси і нараховують шість тисяч мешканців, але живуть життям кам'яної доби. Немає ані лікаря, ані фельдшера, людей лікує неписьменний знахар. Мешкають люди в курних хатах, у яких живе по вісімнадцять і більше осіб» (до речі, таких хат ще залишилось до війни багато. Ще вистачало і за моєї пам'яті – Авт.) Землю орали сохою, від чого одержували низький урожай. До того ж люди були неписьменні, не вміли рахувати — ось якою була турбота буржуазного уряду про наших пращурів, про трудову людину. Але все ж таки люди жили з надією на кращу долю.

Незабаром настала осінь 1939 року, яку кортелісці, як і всі волиняни, зустріли з радістю. Західно-українські землі об'є-дналися в єдиній радянській державі. У серпні 1939 р. з ініціативи комуністів, якими керував один з братів Прокопчуків — Артем Тимофійович, був створений комітет, який відібрав землю у куркулів і церкви і передав її безземельним і малоземельним селянам. Організував допомогу сім'ям бідняків. А вже в січні 1940 року в Кортелісах відкрилась сільська Рада, головою якої був призначений Корнелюк Фадей.

Заврожаїлась нива, заглянув світлий день у селянські оселі. Почали відростати свіжі паростки нового, вільного життя — школа, хата-читальня, фельдшерсько-акушерський пункт. Потяглося серце по-ліщука до освіти, культури — майбутнє відчувалося щасливим. Але до цього ще треба було дожити... Не судилося хліборобам вижати свій засіяний лан. Їхнє мирне життя і працю перервала фашистська навала. На шостий день війни ( 28 червня 1941 року) кований гітлерівський чобіт ступив на кортеліську землю. Фашисти запровадили жорстокий окупаційний режим, встановили нову владу. Старостою призначили місцевого жителя Поліводу Адріяна. У Кортелісах розташовувалась поліцейська дільниця, комендантом якої був син дяка — Микола Зенюк — запеклий націоналіст, який доносив на односельчан своєму начальству. Та не схилили свої горді голови кортелісці перед чужинцями. Від хати до хати, від хутора до хутора покотився заклик до зброї, і, хто тільки міг її в руках держати, пішли в партизани.

Не призивали їх військомати

І не вчив ніхто їх воювати,

Вороги зробили їх солдатами,

щоб дім свій і землю захищати.

Їх домами стали ліси і гори,

Землянки — спальнею, пеньки — столом.

Були швидкими всі на збори

І несподіваний підйом.

Ці слова символізують той час і ту відповідальність, хто із зброєю в руках захищав свій народ, свою землю, свою Вітчизну. Користуючись важкопрохідною місцевістю, у селі також знаходили притулок оточенці з-під Бреста,  поранені бійці Червоної Армії. В першу чергу їм була надана медична допомога. Ось як про цей час згадує Євгеній Іванович Хитровський, уродженець міста Горького, для якого Кортеліси стали місцем перших кроків у партизанському русі.

... Була холодна осінь 1941 року. Все далі на схід відкочувався фронт. Група радянських бійців, стомлених, обірваних, знесилених, намагалась вирватися з оточення або ж організувати партизанський загін і продовжити боротьбу в тилу ворога. Глухі дороги привели бійців до Кортеліс, яке розкинулось серед великої лісової галявини. Саме тут тиф звалив з ніг Євгенія Івановича Хитровського. Його забрала у свою хату сім'я Йосипа Семеновича Козака. Солдату відвели найтеплішу кімнату. Оксана Іванівна не відходила від хворого, робила все, аби поставити бійця на ноги. Євгеній Іванович відразу відчув теплоту і чуйність селян, їх сердечність і людяність.

— Вони не просто мене лікували, — згадує ветеран, — вселяли впевненість, що все буде добре, — переконували, що ми ще повоюємо проти фашистів. Йосип Семенович був у курсі справ всіх подій того часу, був у повному розумінні слова нашою людиною, яка безмежно любить свою Батьківщину і народ.

Більше місяця жив Є.І. Хитровський в оселі Козаків, оточений турботою і любов'ю поліщуків. Пізніше він пішов у село і жив у Кирила Дордюка. На той час багато оточенців переховувалися в Кортелісах. Добрі поліщуки віддавали останній шматок хліба, ділилися всім, аби повернути бійців у стрій. А радянські воїни проводили велику роз'яснювальну роботу серед місцевого населення, добували зброю, громили поліцейські дільниці. В цю підпільну робо ту активно включився і Євгеній Іванович.

Проте місцеві запроданці, фашистські підлабузники вистежили Євгенія Хитровського і видали місцевим властям. Дізнавшись, де переховувався хворий червоноармієць, Йосипа Семеновича, його дружину і дітей фашистські головорізи по — звірячому закатували і спалили в їхньому будинку. А Євгенія Івановича заарештували. Здавалося б, життя закінчилося. Проте боєць не хотів примирливо дивитися смерті в очі. Темної весняної ночі Євгенію Івановичу вдалося вирватися. Почалося поневіряння, голодне блукання по лісах з надією натрапити на партизанів. І ось одного дня доля всміхнулася йому — випадково наткнувся на двох незнайомих людей. Згодом виявилось, що це народні месники партизанського загону імені Будьонного.

Так Євгеній Іванович знову включився у боротьбу з ненависним ворогом. До останнього дня війни мстив за злодіяння і тортури над мирним народом.

Через 45 років привела дорога пам'яті Євгенія Івановича Хитровського в село Кортеліси.

— Я чомусь думав, що нікого вже немає та можна впізнати тільки місцевість, а виходить навпаки: знайомі місця не впізнати, а ось зв'язок з людьми налагоджується, — пригадує Хитровський. Скромний, небагатослівний, Євгеній Іванович мало говорив п ро себе, хоча доля розпорядилася з ним жорстоко. Щирі, теплі слова вдячності сказав він про кортелісців, про їх палку любов до людей, до Батьківщини. У скорботній задумі стояв він біля підніжжя меморіалу. А на пагорбі, де піднялися в бронзі нескорені кортелісці, пломеніє вічний вогонь, як невгасима пам'ять про тих, хто назавжди залишився в братських могилах.

Ще одного з таких оточенців, захисника Брестської фортеці старшину Бориса Миколайовича Михайловського вилікувала сім'я Григорія Уляновича Дем'янюка. Він після лікування пішов у партизани і став командиром партизанського загону імені Ворошилова, який був сформований на базі місцевих добровольців- жителів села Кортеліси. Душею цього загону був місцевий вчитель-комуніст Яків Силович Карпук. Загін поповнювали селяни цілими  сім'ями: це брати Проколчуки — Артем, Максим, Хома, Никон, Адам і Володимир. Володимир був зв'язківцем, але поліцаї його вирахували, захопили і вивезли в Німеччину. Никону також не пощастило, загинув під час виконання бойового завдання на території Білорусії в 1942 році. До перших сміливців приєдналися брати Ліхвани, Дордюки та інші. Хоч фашисти страшно лютували, обіцяли страшну кару тим, хто надасть будь-яку допомогу партизанам, кортелісці обрали до серця інші слова: « Де б не з'явився ворог, він повинен знайти собі могилу.» 18 травня 1942 року силами партизан загону ім.Ворошилова було розгромлено поліцейську дільницю в селі Кортеліси, а 28 травня — поліцейський відділок у білоруському селі Черняни. Партизани дуже часто здійснювали напади на поліцейські пости. В кінці липня партизанський загін ім. Ворошилова поповнився партизанами з шацьких лісів під командуванням Степана Шковороди і налічував до півтори сотні. Через деякий час вони передислокувалися в ліси Білорусії. А ті, що залишились, згодом організували партизанський загін ім. Щорса. Командиром став І.І.Радько, а комісаром — Яків Силович Карпук.

Всі труднощі партизанського життя ділили разом із чоловіками і жінки. Зокрема: Горнік Ганна Семенівна та Герель Ірина Денисівна.

Народні месники вели активну боротьбу з ворогом: громили фашистські обози, гарнізони. Місцеве населення на вимогу окупантів віддавати їм продукти та живність відповідало бойкотом. Але вже влітку 1942 року на їх долю випало пережити першу лють карателів. 26 серпня по доносу Миколи Зинюка начальнику районної поліції Логвінському фашисти з поліцаями влаштували чергову облаву в Кортелісах. Оточили село, зігнали всіх людей на майдан, розташований між церквою і школою. Потім вивели стареньку матір партизана Василя Дордюка — Мотрону Данилівну, Мирона Максимовича Ліхвана з дружиною і дітьми та двох юнаків, які втекли з концтабору на території Польщі і переховувались у місцевих жителів, і на очах усіх розстріляли. Поліцаї закопали вбитих там же на місці розстрілу. Німецький офіцер попередив, що так буде з кожним, хто не коритиметься новій владі, хто підтримуватиме зв'язок з партизанами.
Але і після цього фашисти не змогли поставити поліщуків на коліна. Не маючи змоги справитись з партизанами, карателі виливали свою лють на мирне населення. Свідченням цього є багато могил на укра-їнському Поліссі, а також на сусідній багатостраждальній Білоруській землі. В оточенні плакучих берізок зеленіють пагорбки скорботи, що з'єднуються лісовими просіками, які люди називають Алеями Пам'яті. Є цілі села, що були перетворені злою волею ката на велетенські цвинтарі. Така доля спіткала лише на Волині 107 сіл. Кортеліси є побратимом білоруської Хатині, чеського Лідіце, французького Орадура.
У пам'яті села ніколи не зітреться день 23 вересня 1942 року, який ще називають «чорною середою». Фашисти вирішили остаточно покінчити з непокірними поліщуками, а Кортеліси як село назавжди стерти з географічних карт. Фашисти розстріляли 2875 жителів, з них 1620 дітей, і спалили 715 дворів. Гітлерівці ще заздалегідь придумали свій план « чорний трикутник» по знищенню села Кортеліси, а також білоруських сіл Бірки, Заболоття і Борисівка. 22 вересня 1942 року командир третього батальйону 15-го поліцейського полку майор Голлінг видає наказ: « 23 вересня 1942 року батальйон знищує розташовані в районі на північний захід від Мокран села Бірки, Заболоття і Борисівку. Рота „Нюрнберг“ знищує Кортеліси.»
Фашисти реалізували свій кривавий план. На світанку в середу 23 вересня 1942 року двома тісними кільцями карателі оточили розкидане по далеких і близьких хуторах село. « На сход! На сході» — горлали по-ліцаї. Прикладами гвинтівок виганяли з хат людей, хворих і немічних везли на підводах. Матері несли на руках немовлят. Уже до 9 години ранку були переповнені школа, церква, найближчі від них будинки. Всі ще до останньої миті вірили, що це справді сход. Вірили, поки не застрекотіли кулемети, убиваючи зразу в п'яти місцях.
Сонце ще раз окинуло своїм червоним променем село, його жителів і враз заховалося за хмари, щоб не бачити жахіття, яке творилося в центрі села.
З церкви, школи, з хат фашисти і поліцаї виводили по п'ять чоловік, вели до завчасно підготовлених могил і там розстрілювали. Вся ця пекельна операція була придумана завчасно. Кілька разів змінювалися команди карателів, охолоджувалися і знову нагрівалися кулемети. Пострілів майже не було чути, їх звук глушив гуркіт включених на повну потужність автомобільних моторів.
У дорослих стріляли, немовлят живцем кидали в ями, криниці, підлітків оглушували прикладами і напівживих засипали землею. Не здригнулася рука ката, не пробудилася совість. У нелюдів, що творили розправу, лишилося кам'яним серце.
Село, де жило тисячі людей, за один день стало величезним кладовищем. 2875 селян навічно залишились лежати в шести величезних могилах.
Звірства фашистів не закінчились одним днем, вони тривали цілих три роки. Розстрі-лювали євреїв ще в 1941 році, мордували сім'ї партизанів у 42-му, спалили село в чорну середу, добивали хутори протягом 1943—1944 років.
Фашизм всюди і скрізь, в усьому і завжди має однаковий колір обличчя — кривавий. Це переконливо і правдиво звучить в голосах людей, що вийшли з вогню, вилізли з-під землі в той пекельний час і до кінця їхнього життя в їх очах, на обличчі — нестерпна температура людського болю, гніву. В голосі — розповідь про те, що знати страшно, а забути — неможливо.
По — різному вони залишились живими. « Як і чому?» — запитати можна було тільки у них. У відповідь почути коротке слово: « Доля». Мабуть, таки доля, бо приреченим було все село. Доля зробила їх очевидцями, правдивими суддями фашизму ...
Ольга Панасівна та Іван Миколайович чудом лишилися живими. Молоде подружжя ночувало на горищі у хліві. Розбудив їх вранці страшний гамір навкруги. Виглянувши крізь щілину на вулицю, Ольга Панасівна завмерла від жаху: німці і поліцаї гнали дорогою людей: стариків, дітей, інвалідів, жінок. Заплаканою ішла сусідка Ганна з триденною дитиною на руках. На підводі непорушно лежала старенька сусідка Мартося, яка не піднімалася вже більше десяти років. Біля неї сидів добряче побитий безногий дядько, на прізвисько Курчук. Слідом ішли Панас і Федора Дордюки. Всіх їх бачила, як гнали на смерть, а от як батька і матір з п'ятирічною донькою Катею погнали, чомусь не побачила. І до останнього шкодувала, що не бачила. Все думала, що сховалась десь дівчинка, інакше пішла б за нею слідом.
Пригадує Дарія Полівода:
— Звечора забіг до хати сусід і сказав, щоб тікали в корчі, бо селом чужаки ходять. Дід не пустив проти ночі нас, тому ночували в хаті, а батько з сусідом погнали коней на пашу. Раненько мати побудила і сказала, щоб я з Ганькою сховалась десь. А вона пішла на сход. Ми забігли в чужу хату, я залізла під припічок. Сиділа, сиділа і пішла на село. А там людей багато, крик і плачі. Знайшла матір, але вона наказала тікати. Так я опинилася в чужій хаті в польки, її німці не чіпали.
Вийшов по якімсь дні батько з корчів, сказав, що поїдемо до матері в Ратно. А я ще не знала, що нікого з наших нема. Вже потім сама побачила попіл замість села. А як їхав конем моєї тітки чоловік, то колеса по обіддя в крові були. 3 наших дітей я одна лишилися...
Розповідає Федора Круш:
— Повставали ми в дев'ять ранку, вже й людей, чуємо, женуть. Зайняли поліцаї батька, сестру, двох братів, не дали навіть дітей зодягнути, а ранок холодний ще був. А я за піч заховалася, сиділа, поки всіх не зігнали. Тоді я вийшла подивитися, бачу, несуть на ношах старого діда. І ніде вже ні дитини, ні людини. Мене побачили. То я назад в хату і защіпнулася, а хата тоді тутечки саме, де й нині, стояла — недалеко від пам'ятника. Прийшли німці, лізуть у вікно, а я в друге і навтьоки. По мені стріляли, але не попали. Добігла я до садочка, підбилася під хмиз і не дихаю. Німці походили ще трохи та й пішли собі. Я ще трохи полежала, а тоді через пліт і в сусідський хлів, там жінку з дівчинкою знайшла, теж ховалися. Там ми до вечора просиділи і все бачили й чули. Як машини гули, як закопували людей — голова до голови клали. А малят виривали від матерів і в яму живими кидали. Було чути, як у могилі кипіла кров. А як ям не вистачало, то почали біля саджавки стріляти і у воду кидати — ця саджавка була, де теперки меморіал. Дочекались ночі, та в корчі до озера побігли, там дрібку людей зустріли. Вночі горіли хати, а ми тинялися лісом, голодні, холодні, не повбирані. Більш як місяць ховалися по корчах. Котрі спритніші, добилися до партизанів, то вони нам їсти носили, вдягнутися дали. Навесні, пам'ятаю, прийшла я на згарище. Чорна-чорнісінька цілина, де-не-де чурбак обгорілий стримить. А із саджавки дівчачі коси поспливали — поодгнивали у воді. Ой, було, було...

Пригадує Гасюк Хома:

— Ми в лісі були, картоплю копали, а тут вість приносять: в селі поліцаї шарять. Жінка моя, Варвара, завсігда була депутатка. А це пішла до матері під Кортеліси. Я сказав батькові, щоб забрав дітей, а сам пішов в село. По дорозі за Домановом перестріли мене — « Садісь!». Ну, і везуть. Як доїхали до Кортеліс, сонце зійшло зовсім, варта до центру постягувалася. А я сиджу в кабіні, не випускають. Машина стояла, де магазин теперки. Сиджу, коли видю, жінка моя Варвара виходить — я так і вмер. Вже нічого не бачив. Аж чую, хтось трясе за плече — шофер з золотим кільцем на руці. Вже й мене веде до ями. " Бандит? " питають у мене. " Ней, — кажу, — не бандит. Рольнік. "      "Кортеліси? Заболоття? Борисівка? ''.

« Ней, — кажу, — Доманове». Відправляють до кабіни — сиди, дивись, карайсь. До другої години били людей, як скот били. То один, то другий — зайдуть до хати, хильнуть з баклажки і знову йдуть бити. Ополудні стихло. Начепили мені якусь пов'язку на руку, я й пішов селом. Якось до своєї хати доплентався, стукнув — замкнута. Прибіг батько, він з дітьми ховався в корчах. Скількох людей кати погубили!

Анастасія Адамівна Корнелюк:

— Було мені тоді 14 років. Я добре пам'ятаю середу 23 вересня 1942 року. День вставав з тривогою, як і завжди в роки війни. Батько пішов ще вдосвіта привести із випасу коня. Коли стало розвиднятися, чуємо — якийсь неспокій в селі. Ми припали до вікон і бачимо, що женуть багато людей.

— На сход! — чути, як кричать карателі.– Відразу якось недобре на душі зробилося.  «Ідіть-но, дівчата, корів подоїть», — непокоїться мати. Ми із старшою сестрою, якій ішов сімнадцятий рік, побігли у хлів. Але чуємо ? гул такий, і вже нам не до корів було. Залізли ми з сестрою на горище і драбину за собою потягли. Аж чуємо, рипнули двері. Хтось походив по хліві і пішов. Стало чути стрілянину. Десь під вечір, коли трохи стихло, спустилися ми з горища. Побачили Давида, його брат був поліцаєм. Питаємо його, де всі, де люди. « Нема нікого, побили всіх». Він нам розказав, що є вичитані люди, яких не били: сім'ї поліцаїв, усяких прислужників. Вони ходять з нарукавними пов'язками. Ми і собі розірвали хустину, нав'язали на руки і побігли до лісу. Два тижні ховались у лісі, а потім у Доманово знайшли родичів. Ох, страшно згадувати...

— Ми жили зовсім близько від центру, — розповідає Агафія Іванівна Сахарчук.        — Того дня вранці чоловік вивів коня попасти. А я пішла доїти корову. Коли чую — якийсь гамір. Через щілину у хліві побачила, як дорогою гнали багато людей. Вилізла на горище, причаїлася. Через деякий час почула стрілянину. Продерла в стрісі дірку і дивлюсь. А там, де зараз пам'ятник, був глибокий рів. Чуємо: Паль! Паль! (до мене прийшла Федора Круш, яка втекла через вікно.) Страшно нам стало. Коли дивимось — взяли німці драбину, поклали на розстріляних людей, походили по ній, попритоптували, і знову давай кидати туди стариків, дітей і розстрілювати. Скільки це все продовжувалось — не знаю. Потім все стихло. Дощ пішов. Ми вилізли з хліва і давай у ліс іти, шукати якогось пристановища.

Агафія Іванівна не раз питала себе:          «Чому не вистачило німецької кулі для мене? Чому поскупилися єдиним патроном? Дуже важко все пережити, та, незважаючи на це все, ми пережили. Що ж тут поробиш? Такою була наша доля...»

Після розстрілу мирного населення інквізитори приступили до розграбування людського майна. Обози з награбованим добром розтягнулися на кілька кілометрів. Після пограбування село підпалили. Горіли хати, хліви, клуні повітки.

Як пригадує колишній командир взводу загону імені Котовського Брестського партизанського з'єднання І.І. Сизонець у статті « Помста за Кортеліси»: « Звістка про Кортеліську трагедію швидко облетіла північну Волинь, Брестську і Пінську області. Населення цих партизанських районів ще активніше піднялось на боротьбу з фашистськими окупантами. У вересні 1942 року наш партизанський взвод знову повернувся під Дивин і Малориту для диверсій на залізниці та шосе Ковель — Брест і Кобрин — Пінськ, а також для зв'язку з групами і загонами, які повинні були влитись у новостворюване Брестське партизанське з'єднання.

Під Дивином тоді й відбувся короткий, але запеклий бій взводу з частиною карателів, що поверталися після розправи в Кортелісах до Кобрина. Більше трьох десятків ворожих трупів тоді лягло перед нашою засідкою, решта втекла до Дивина, залишивши обоз з награбованим добром і важку зброю. Двоє гітлерівців було захоплено в полон. На допиті полонені розповіли все, що їм було відомо про підготовку і проведення розправи в Кортелісах. Виявилось також, що в каральній операції, окрім відомого 15-го поліцейського полку фашистів, брали участь жандармські і полі-цейські загони з Ратного, Малорити, Кобрина. Все було підготовлено так, щоб жодна жива душа з Кортеліс не вийшла, а саме село зникло з лиця землі.»

Нелюдська жорстокість не минулась безкарно для ворогів. Пізніше цей загін імені Котовського приєднався до 160-ої Брестської Червонопрапорної стрілецької дивізії, яка звільняла наш край, в тому числі і Кортеліси, від ненависного ворога.

Доля Кортеліс спіткала також і навколишні хутори Запоківне, Ягідкове, Тепенець, Косиці, Сніжки, Дорошів, Тарасове, Соснівка і Хомут.

Пригадує Іван Сахарчук:

— Не забули фашисти і про наш хутір Попливці, через рік наскочили. Взялися були зганяти людей до гурту, послали чоловіка зганяти, а він втік. То й почали по хатах зачиняти, вартових наставили. Потім заходять і все, що живе, стріляють. Я встиг залізти під піч. І як фашист мене не побачив? В головах стояв і кресав з автомата. Поклав усіх — маму, двох сестер — Христю і Паланю, меншого братика Васю. Я переждав, поки він піде, і вибрався надвір. Відбіг метрів двісті в корчі і заснув. Прокинувся вночі. Знайшов дядька в лісі — він корів пас. Згодом батько знайшовся, він раніше був втік. Пішли ми на погарище. Тільки нога від мами зосталася, ми її на цвинтарі поховали А хутір ніби здимів — усі чотирнадцять хат. Двоє людей прострілених лишилося.

Двічі дивом врятувалася Марія Осіївна Корнелюк. Вона жила з батьками на хуторі Ягідково. В останню неділю вересня 1942 року мав женитися старший брат Марії. Тому у вівторок, 22 вересня, батьки послали чотирнадцятилітню доньку до діда у Млинове. Наступного дня мали приїхати і батьки, щоб допомогти копати картоплю. У середу, 23 вересня, люди бачили, як на Кортеліси, через Млинове, проїхали німецькі автомобілі, але ніхто цьому не надав значення. Марія допомагала копати картоплю. Почало сутеніти, а батьків чомусь не було. По дорозі з Кортеліс ішла млинівська жінка. Вона і розповіла про трагедію. Марія ще надіялася в душі, що комусь з рідних вдалося врятуватися.

Повертаючись додому, ще здалеку почула, як реве у хлівах голодна худоба. У хаті нікого не було. Всі рідні – батько з матір'ю, два брати і сестра з чоловіком – були розстріляні 23 вересня.

На четвертий день, коли карателі покинули село, Марія з кількома уцілілими односельчанами ходила розкопувати могили, щоб знайти своїх рідних. Але вбитих було настільки багато, що знайти когось було неможливо.

Разом з уцілілими сусідами дівчина кілька місяців жила в лісі в землянці. Голод, холод та смертельна небезпека були постійними супутниками. Але навіть в таких умовах люди намагалися влаштувати своє життя. Сусідський хлопець Федір, який 23 вересня врятувався лише тому, що пас у лісі худобу, вирішив одружитися на молодій вдові Варці. Весілля розпочалось в неділю. На другий день, 8 листопада, коли всі гості сиділи в хаті за столами, почувся крик: « Німці! Німці йдуть!». Карателі оточили хутір Рябино і вже замикали кільце. Марія вискочила у вікно і щодуху кинулася до лісу. Автоматні черги і гвинтівочні постріли змішалися з криками людей. На щастя ліс, був поруч, і це врятувало життя кількох десятків людей. Марія Осіївна пережила багато. Восени І944 року вийшла заміж, а через чотири роки молода сім'я перебралась на хутір Ягідково. Після смерті чоловіка Марія Корнелюк залишилася на цьому хуторі сама, де мешкає й понині.

Більше пощастило жителям хутора Запіддя. Хоча їх хати було спалено, але людей та худобу карателі повели лісовою дорогою до Ратного. Поблизу Бору їх наздогнали партизани і визволили з рук ворога.

Іван ПИШУК,

голова ради ветеранів

с. Кортеліси