Однією із найстрашніших сторінок нашого історичного минулого є Голодомори 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 років. Це були навмисне зорганізовані радянською владою акції, спрямовані на винищення української нації. Довгий час правда про цю трагедію свідомо замовчувалася. Та уже сьогодні вітчизняні та зарубіжні науковці підтверджують факти геноциду проти нашого народу.

Жахіття голодоморів обі-йшли територію Волині  боком. Однак наші краяни, незважаючи на бідність і скруту, активно долучалися до допомоги своїм співвітчизникам в радянській Україні.

Трагічною була доля людей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору. Один із них – Петро Карпович Ніколаєнко, – проживає у Ратному із 1951 року. Народився у 1927 році у селі Полого-Вергуни Переяслав-Хмельницького району Київської області. Мав ще три старших сестри. Батьки працювали у колгоспі.

— Пам’ятаю, як влітку їв траву, там називали її «калачики», — згадує він. — Батько, щоб хоч чимось врятувати від голоду свою сім’ю, не зважав на те, що дороги, які вели до міста, були блоковані, їхав у Київ, до західних областей, щоб поміняти наш одяг на зерно, полову, ще деякі харчі. Мати молола роздобуте жито на жорнах, добавляла полову із гречки, проса і пекла хліб.

Були такі дні, що нічого з їжі в роті не мали. У відчаї батько ходив на колгоспні поля збирати колоски. Боявся попастися на очі наглядачеві, бо знав, що за один знайдений колосок засуджували на рік. А що ж було робити? Вмирали люди, лежали опухлі, знесилені і вмирали. Кожен, як міг, сам себе зберігав.

Крадіжкою вважалася спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники назвали постанову «Про охорону соціалістичної власності» «законом про п’ять колосків».

— Це штучно створений голод, — продовжує свою розповідь Петро Карпович, — бо ж у колгоспах усе було, а у людей останнє забирали. Приходили активісти і штирями пробивали землю, чи ніде нічого не закопали. Моя сестра жила на той час на Донбасі, їй було вісімнадцять. Та, як дізналась, як ми тут виживаємо, приїхала, щоб хоч чимось допомогти рідним. Ходила на колгоспні поля збирати картоплю. Я малим від голоду захворів на «курячу сліпоту». Вона виникає від нестачі в організмі людини вітамінів.

А ось що розповідає уже ратнівчанка Зоя Петрівна Пінкевич. Народилася вона у Краснодарському краї у 1940 році. У село Новомиколаїка, що у Харківській області, переїхала із мамою, коли їй було три роки, тож лихоліття 1946—1947 років пам'ятає добре:

— Мати пішла працювати у колгосп дояркою, а батько, коли повернувся із війни, — зоотехніком. То їм давали макуху, із якої варили кашу і пекли хліб. Підтримували трохи людей з весни до осені, адже треба була робоча сила. Варили на все село у великому казані їсти з того, що виділяли з колгоспу. Усі вишиковувались за своєю порцією баланди із своєю посудиною. Ходила із жінками і з такими дітьми, як і сама, збирати колоски, уже після того, як зберуть урожай. Приїде уповноважений, посідаємо на свої зна-хідки, але він все одно усе позабирає, хоч як просимо.

Пам’ятаю, як розказувала мама, що вони товкли просо, а одна жінка, у якої було п’ятеро дітей, насипала жменю собі у кишеню. Дали їй за такий вчинок п'ять років. Коли вийшла, то ходила по селі, кликала своїх діток, питала у всіх, чи не бачили, і заглядала у кожну пустку. Збожеволіла жінка.

Добре пам’ятає ці часи ратнівчанин Микола Лук’янович Колочун:

— У 1947 році наша сім’я проживала у селі Дроздні Ковельського району. Я тоді навчався у сьомому класі. В наше село прибуло немало чужих незнайомих людей. До нас у хату теж зайшла одна жінка. Мати якраз дістала рогачами з печі великий казан із вареною в лушпинні картоплею.

Картопля варилась для свиней. Мати поставила її на підлогу і я став товкти картоплю макогоном. Жінка, мов зачарована, дивилась на паруючу бульбу і раптом кинулась, стала хапати гарячі картоплини і запихати в рот. Нас це дуже здивувало: це ж треба! Для нас це була дика сцена: людина кидається на свинячу їжу!

— Жінко, — каже мати, — що ви робите! Це ж для свині. Сядьте, я вам дам їсти.

Мати всадовила незнайомку за стіл, налила в миску супу, дала ложку, хліба. В другу миску насипала вареної, очищеної картоплі, засмачила шкварками. Жінка жадібно спорожнила посуд. Ось тоді й сказала, що вона із Східної України, там у них голод і вона приїхала сюди рятуватись. Мати співчувала такій біді, насипала жінці відро жита. Та на віддяку давала їй хустку, але мати не взяла. Незнайомка дивувалась такій щедрості, подякувала, трохи відпочила і пішла.

Цю історію я розповідав своїм дітям, онукам, іншим людям. Наш народ щедрий, чутливий до чужої біди. Але не всі на добро відповідають добром.

Корінна ратнівчанка Ольга Дем’янівна Карасюк (1931 р. н.) розказує, що у 1946—1947 роках прихистив дід родичку Антоніну із онукою:

— Із Дніпропетровська вони до нас приїхали, бо Антоніна більш за все хотіла вберегти від страшного голоду свою онуку. Розказувала, що страшне там у них робилося, їли зілля, на колгоспних полях, що могли, те збирали. А у нас тут, на заході, колгоспів тоді ще не було, то й голоду такого не знали.

Леся ГРІНЧУК