Зоя голубими оченятами зустрічала і проводжала кожного, хто навідувався до дитячого будинку до їхньої групи. Після таких відвідин когось забирали у сім'ю. От і цього разу забрали її найкращу подругу. Оксанка була щаслива, міцно обійняла подругу і мовила, що ніколи її не забуде і ще багато разів озиралася, йдучи за руки із новими мамою і татом.

Проплакала того дня Зоя, ще й отримала на горіхи від виховательки. Сумно було за подругою, але чи хотіла собі нову сім'ю, напевне, й не знала. У своє маленьке серце Зоя не була готова впустити когось чужого і не хотіла. Зігрівала свою дитячу душу спогадами про своїх батьків. Вона їх добре пам'ятала. Тато був дужий, кружляв її, носив на коськах, балував свою дівчинку різними смаколиками, іграшками. Мама була доброю, голубила свою кровиночку. Щаслива у них була сім'я, Зоя зростала у любові. Із захопленням слухала розповіді, як батьки познайомилися, як навчалися на одному курсі, а згодом одружилися. І радості не було меж, коли їй сказали, що скоро на світ з'явиться братик. Усі разом підбирали йому ім'я, але так і не судилося... Загинули у автокатастрофі усі, а Зої пощастило ... Але тепер, знаходячись у дитячому будинку, вона не раз ловила себе на думці, що хоче бути там, на небі, зі своїми рідними. Там, куди через рік після смерті батьків полинула і її бабуся. А її відправили до дитячого будинку. Плакала, впиралася, не хотіла йти зі свого будинку, де кожен куточок рідний, але вдіяти у свої дванадцять років нічого не могла. Новенький, ошатний будинок віддали державі, бо були неналежним чином оформлені документи. Таке довелося почути Зої зі слів вихователів, які розмовляли між собою і косо поглядали на дівчину. Тоді вони в один голос зітхнули: «Ах, нещасна.»
Ці слова, кинуті чужими людьми у бік Зої, глибоко закарбувалися у дитячому серці. Часто плакала, не по-дитячому розмірковувала про життя, а оченята випромінювали не по роках мудрість.
— Зою, тебе хочуть провідати, — обірвав голос виховательки спогади про рідних.
Покірливо встала і, не кваплячись, пішла в коридор. Там дала волю сльзам і припала до малознайомого дядечка, як до рідного. Павло Степанович був її колишнім сусідом. Не стримав і він чоловічих сліз, хоч як не намагався.
— Зою, як ти тут? Схудла, виросла, — гладив по голівці та заспокоював Павло Степанович дівча. – Якщо хочеш жити з нами, я тебе заберу. Мої діти Миколка і Софійка, ти ж їх знаєш, не проти, щоб ти жила з нами. І тьотя Віра рада тебе бачити.
Відсахнулася і недовірливо подивилася на Павла Степановича:
— Я не хочу жити з вами, я не можу зрадити своїх батьків.
— Та яке зрадити, що ти говориш?! Ми й не наполягаємо, щоб ти називала нас татом і мамою.
— Я хочу відвідати їхні могилки, — прошепотіла.
— Обов'язково відвідаємо, Зою.
— Добре, я згідна.
... Голубоока, гарна, освічена, сильна духом і загартована життям Зоя по вік вдячна Павлу Степановичу. Завдяки його сім'ї, завдяки його опіці Зоя впевнено крокує тепер життєвою стежиною. Створила власну сім'ю, її дітки зростають у будинку, який звели свого часу її батьки. І тепер вона щаслива.
Щоб повернули будинок сироті, довелося, звичайно, неабияк поклопотатися і не один судовий процес пройти. Але справедливості Павло Степанович все-таки домігся.
Леся ГРІНЧУК