Трагедія волинського села Кортеліси є однією з найкривавіших під час Другої світової війни в Україні. Тут 23 вересня 1942 року німецькі поліцаї з роти «Нюрнберг» розстріляли майже три тисячі мирних жителів. Потім село було пограбоване і повністю спалене. Про це було написано багато книг і статей у радянські часи. Але наприкінці 80-х років минулого століття, записуючи спогади людей, які пережили війну, я несподівано виявив, що Кортеліська трагедія розпочалася не 23 вересня, а значно раніше.  Її початком стало знищення кортеліських євреїв.

Перед війною в Кортелісах проживало  40 єврейських сімей загальною чисельністю близько 200 чоловік. Їх хати були розкидані по всьому селу. Займалися вони переважно торгівлею і ремеслом. Тільки один Зельман займався сільським господарством. У селі було дві єврейські кузні та три крамниці, де можна було купити найбільш популярні товари: сіль, гас, горілку, сірники, цигарки, кепки та чоботи. Водночас єврейські торговці скуповували в селян сільськогосподарську продукцію та худобу і вигідно їх перепродували. Худобу вони гнали своїм ходом аж у Варшаву, де була вища ціна. У суботу євреї нічого не робили і для виконання навіть найпростішої роботи наймали українців. Мали у селі також свою синагогу, на якій була зображена зірка Давида.

Улітку 1942 року німецькі окупанти почали масове знищення євреїв на території Ратнівського району. 12 липня було проведено першу облаву в Кортелісах. Нацистам вдалося схопити близько тридцяти чоловік, в тому числі і сім'ю найбагатшого єврея з Кортеліс Грінгартера Біюмінга. Сам глава сім'ї, якому вдалося втекти, побачивши, що дружина і діти потрапили в руки катів, добровільно пішов до них. Німці вивезли арештованих на околицю хутора Броди, який знаходився між селами Кортеліси та  Млинове, і там розстріляли. Як згадує жителька села Млинове Корнелюк Єлизавета Василівна, під час розправи кулі летіли навіть на хутір і одна куля пробила їй внизу латушку. Молода дівчина-єврейка на ім'я Марія кинулася втікати від ями, але її застрелили. Біюмінг попросив дозволу покласти своїх рідних і близьких у могилу, помолився і теж був убитий.

Незабаром після  цього за прикрим збігом обставин сталася ще одна трагедія. За свідченням жителя села Млинове Ліхвана Йосипа Гордійовича, 1909 р. н., на хуторі Довга Нива два молодих євреї-столяри робили селянам вікна. Тут їх зустрів партизан із загону Бориса Михайловського, який раніше служив у Червоній Армії.

—    Хочу з вас костюми зняти, бо вас все одно німці поб'ють.

Коли знімав костюма, єврей вдарив його, партизан упав. Другий хлопець схопив гвинтівку і вистрелив партизанові в груди. Налякані власним вчинком, євреї пішли в село Мокрани, де стояв німецький гарнізон, і розповіли німцям про сутичку. Гітлерівці відразу ж приїхали на хутір Довга Нива, розшукали важкопораненого партизана, якого вже встигли заховати місцеві жителі, і після допиту застрелили. Потім німці разом з поліцаями приїхали в Кортеліси і почали скликати євреїв, обіцяли їм помилування та агітували переселятися в Ратне. Так вони зібрали кілька десятків чоловік, яких вивезли у Мокрани і там розстріляли. Вбили і тих двох хлопців, які поранили партизана.

Партизани також дуже жорстоко помстилися за смерть свого товариша. Як згадував Ліхван Й. Г.,  через три дні до нього прийшли партизани, щоб забрати патрони. Після цього вони пішли в Кортеліси і прямо на вулицях почали вбивати євреїв, які саме поверталися з богослужіння. Жителька Кортеліс Горнік Юлія Трохимівна (1929 р. н.) згадувала, що в сусідній єврейській сім'ї була дуже гарна і весела трирічна дівчинка Заречка. Вона часто гралась з українськими дітьми і її всі дуже любили. Батьки дівчинки, передчуваючи неминучу загибель, просили сусідів забрати її до себе, щоб у такий спосіб зберегти життя дитини. Вони обіцяли заплатити стільки грошей, що вистачило б до кінця життя. Але люди боялися, бо за переховування євреїв могли стратити всю родину.  Від німців цій сім'ї вдалося врятуватись. Від партизанів порятунку не було. Вони перебили всю сім'ю, вбили і цю маленьку дівчинку.

За свідченням Якушика Петра Трохимовича, партизани вийшли цепом із лісу, коли він з іншими хлопцями гнав худобу. Запитали, чи не бачили вони жидів. Пастух Потап сказав, що є серед них один жид — хлопець дванадцяти років. Партизани перевірили, чи він дійсно обрізаний, і після цього застрелили.  Лише один із партизанів, Санько Степан Панасович (1922 р. н.) визнав, що партизани оточили біля озера 15 чоловіків євреїв та одну жінку і всіх їх побили. Але більшість очевидців трагедії стверджує, що партизани перебили приблизно сто євреїв, переважно жінок і дітей. За свідченням Корнелюка Мирона Миколайовича (1927 р. н.), тіла більшості загиблих були звезені на околицю села Млинове і поховані поряд із тими, кого роз-     стріляли німці.

Після цієї трагедії кортеліські євреї, які уціліли, рідко з'являлись у селі, віддавали своє майно на зберігання місцевим селянам і ховалися у навколишніх лісах та непрохідних болотах. В урочищі Барське ховалося три сім'ї. Щоб не померти з голоду, вони копали на городах картоплю. Один з господарів, коли помітив, що копають його картоплю, пішов до німців і розповів їм, де можна знайти євреїв. Німці з усіх боків оточили болото і почали обстрілювати невеликий острівець, де була схованка. Це вбивство відбувалося на очах у Ковальчук Ольги Лаврентіївни (1929 р. н.), яка згадувала: «Ми працювали на своєму полі, що було неподалік від єврейської схованки. Коли німці почали стріляти, то одна єврейка схопила на руки двох маленьких діток і кинулася втікати. Зрозумівши, що врятувати дітей неможливо, вона кинула їх у воду. Діти ці втопились, а недалеко від них лежала вбита мати. Усіх цих убитих євреїв  поховали в урочищі Барське». Разом із корте-ліськими євреями загинули і кілька десятків утікачів із Малорити. Водночас із німецьких документів відомо, що частина кортеліських євреїв була розстріляна трохи пізніше у Самарах.

Із двох сотень кортеліських євреїв лише  Бліт  Лейба з жінкою та двома синами зумів уникнути смерті. За свідченням Попик Марії Давидівни, яка жила на хуторі Точище, Лейба перші кілька місяців ховався і від партизанів, і від німців у лісі біля Сілець-Кортеліських. Коли взимку грілися біля вогнища, німецький літак неспо-дівано скинув бомбу. Вибухом їх порозкидало, але всі лишилися живі. Пізніше сім'я  Блітів перебралася в урочище Щеглівка, де збудували невеличку буду. Люди давали їм їсти, а партизани прийняли у свій загін. Жителька Кортеліс Горнік Ю.Т. згадувала: «Після того, як розстріляли село, ми жили на хуторі Порохно. Одного разу до нас прийшов дуже страшний чоловік, котрого було важко впізнати, зарослий, і одежа на ньому геть обдерта. Руки обпечені, тому що цілу зиму він із синами грілися біля багаття. Чоловік попросив їсти. Мати поставила йому на стіл миску з супом і поклала скибку хліба. Суп він з'їв, а хліб, сказав, занесе синам. Мати дала йому ще хліба, і він пішов». Після повернення радянської влади сім'я Лейби жила деякий час у Ратному, а потім виїхала в Канаду. Звідти ще багато років писали листи і відправляли посилки всім, хто їм допомагав.

Після війни у Кортеліси не повернувся жоден єврей. Один молодий юнак, який був призваний у Червону Армію ще до війни, написав листа на адресу сільської ради. Але дізнавшись, що в селі не лишилося жодного єврея, і сам не повернувся на рідну землю.

Микола Михалевич,

директор Кортеліського історичного музею