Другий рік пішов, як родина переселенців із Донецька знайшла прихисток  у селищі Заболоття. Жили до проведення ремонтних робіт у районній лікарні № 2, а тепер у стаціонарному відділені для постійного проживання, і не полишають надію, що закінчиться війна і повернуться під дахи своїх рідних домівок.

— На лінії вогню був батьківський дім і наша квартира. Коли чули поодинокі обстріли, то ще терпіли, а коли почали рватися снаряди, стали рятувати найдорожче – своє життя. Залишили нажите роками і виїхали із Донецька на початку серпня минулого року. Спочатку я із братом і батьками поважного віку, – мамі 92, а татові 87, і вони у нас лежачі, інваліди І групи, – шукали долі у рідних в Білорусі та мусили повернутися в Україну і зупинитися у Заболотті, де нас добре прийняли, — розповідає Любов Сич. – Спочатку надали простору кімнату у лікарні, а почався ремонт, то запропонували перебратися у будинок для одиноких людей. Знаєте, людина до всього звикає. Відразу здається, що це жахливо, а потім, слава Богу, що не гірше.  Ми ж то думали, що залишаємо своє житло тимчасово, а бачите, як усе затяглося…

Розповідала Любов Василівна, як війна увірвалася у їхнє буденне життя, і з усіх сил старалася втримати сльози, та не змогла…

— Хіба ж думали чи гадали, та й навіть у найстрашнішому сні не могло наснитися, що батьки у такому поважному віці не зможуть спокійно дожити віку. Що я, пропрацювавши усе своє життя медсестрою, реабілітувала дітей, хворих на ДЦП, а тепер у свої шістдесят чотири роки не маю спокою, думками із дочкою, внучкою, які не мали змоги виїхати із того вогняного пекла. А видовище жахливе, коли трава, дерева і земля горять, натикаєшся на снаряди і дякуєш Богу, що живий. У телепередачах споглядаю жахливі картини зруйнованих дитсадка, поліклініки, магазинів, людського житла, серед якого впізнала і свій колишній багатоквартирний будинок. А скільки смертей та покалічених людських доль… Теперішній наш будинок не ушкоджений, а от батьківський дім зачепило.

Позитивно Любов Василівна відгукується про людей у селищі та з навколишніх сіл, адже з багатьма познайомилися, коли жили ще у лікарні. Каже, не байдужі вони до їхнього пережитку та щиро співчувають.

— Нас у селищі знають. Коли тільки приїхали, то ніяк не могла збагнути, чому на ринку не продають картоплю? Почала питати у людей, на що почула від них здивування, мовляв, кожен садить і має власну, а вам потрібно, то кажіть, не соромтеся, принесемо. Часто запитують, чи маємо й інші овочі. Обжилися потроху, придбали холодильник, дещо з посуду, але звісно, хочемо кращих умов, вистачає клопоту із оформленням різних документів. Ось такі перипетії нашого життя, брат і я інваліди ІІ групи, батьки мало що лежачі, так мама ще й до всього незряча. Але духом не падаю, бо відчуваю підтримку небайдужих людей і маю віру, що буде мирне небо над нами усіма.

Леся ГРІНЧУК

смт Заболоття