21 січня Україна відзначила другу, сумну і трагічну річницю падіння Донецького аеропорту.

242 дні – з 26 травня  2014 по 21 січня 2015 року, коли прийняли рішення про відведення українських військових – «кіборгів» — з цілком зруйнованого терміналу летовиська – були пеклом на землі для тих хлопців, які вірно служили українському народові. Понад 200 загиблих – такою була ціна стратегічного об’єкта, що зрештою рухнув, накриваючи бетонними і залізними конструкціями тіла українських героїв сьогодення.

Два роки минуло, та війна не скінчилася. Здається, люди звикли до цього і вже не реагують на звістки про обстріли, про загибель і поранення військових так боляче, як це було два роки тому. Усі живуть своїм життям: не гримить над головою – от і добре. Забувають про історичні події, забувають і про людей. Відійшла в недавнє минуле й історія «кіборга» з Ратного Ігоря Гуля.

Розвідник 80-ї аеромобільної бригади, один з останніх захисників Донецького аеропорту Ігор Гуль з позивним «Булька», який напередодні падіння 19 січня отримав осколкове поранення голови, але вижив і повернувся додому, зараз працює інженером-механіком у ПрАТ «Ратнівське ремонтно-транспортне підприємство». І у день падіння летовища на підприємстві для нього організували свято, яким він був щиро здивований.

Працівники РТП разом із директором Сергієм Лесиком привітали колегу з його днем народження – не за паспортом, а за подарунком Бога, коли йому вдалося вижити там, де не виживав майже ніхто. Після щирих привітань і слів вдячності вшанували хвилиною мовчання пам’ять тих, хто не повернувся додому з-під уламків аеропорту. Ігор Федорович, хоч і рідко ділиться спогадами про війну, того дня пригадував і, здавалося, знову переживав усі ті події, але вже тут, у тиші, не під обстрілами, у колі небайдужих до нього людей. Потім щиро дякував керівництву і колективу РТП, в який гармонійно влився, за те, що про нього і його вклад в оборону рідної землі не забули.

Хочеться вірити, що народ України шануватиме і поважатиме історію нашого часу, що люди, які її творили і творять, будуть для нас героями. Колись про них напишуть у книжках. Із них вивчатимуть майбутні покоління те, що відбувається в країні сьогодні. Але шкода, що більшість людей до цього всього абсолютно байдужа…

Марія ЛЯХ