У  Ратному тепер немає вулиць Щорса та Паші Савельєвої

У висновку Українського інституту національної пам'яті зазначено, що В. Ленін є головним ідеологом масового терору і несе головну провину за здійснення політичних репресій та голодоморів. Парламентська асамблея ОБСЄ у своїй резолюції прирівняла комуністичний тоталітарний режим до нацизму, який ніс із собою геноцид і злочини проти людства.

Історія мусить бути правдивою і справедливою, аби навчати одних визнавати свої гріхи, інших — учитись їх пробачати. Тоді наступні покоління вмітимуть обирати правильний напрям свого розвитку. У цьому — вся мудрість. А наші недолугі політики протягом двадцяти з гаком років незалежності неньки-України тим часом робили з історії брехливу повію. Пам’ятники катам нашого народу – це наруга над їхніми жертвами і зневага живих. Це був шлях до чергової окупації України і відродження комуно-фашизму.

Мене як громадянина України і як депутата обурювало те, що в нашому славному старовинному містечку, як, зрештою, і по всій Україні, досі є вулиці, які своїми назвами прославляють комуно-фашистський тоталітарний режим, його одіозних постатей. Ці «вожді» безкарно знищили і скалічили життя десяткам мільйонів людей. Це є зневага особисто щодо мене як законослухняного громадянина, моїх дітей, внуків та мого народу. І я радий, що крига нарешті скресла. У порядку денному сесії Ратнівської селищної ради, яка відбулась нещодавно, з’явився пункт про перейменування двох вулиць, зокрема, вулиць Щорса та Паші Савельєвої. Ці особи нібито й відомі, особливо людям старшого покоління. І, як дехто з них стверджує – Щорс і Паша за-слуговують (з точки зору радянської пропаганди — авт.) на те, щоб їхні імена були увіковічнені. Іншої думки депутат цього виборчого округу Василь Долюк. Він, працюючи зі своїми виборцями, для перейменування вулиці Щорса запропонував аж шість нових назв: Промислова, Затишна, Володимира Великого, Козацька, Ярослава Мудрого та Княгині Ольги. І ніхто з виборців не наполягав, щоб залишити «Щорса». Колишній голова райдержадміністрації, а нині пенсіонер Микола Круглій, скажімо, рекомендував назвати вулицю – Затишна. І все ж, 95 відсотків опитаних – за перейменування «Щорса» на вулицю Княгині Ольги.

Перед початком сесії автор цих рядків обґрунтував, чому саме дані особи підпадають під дію Законів про декомунізацію. Скажімо, Микола Щорс – більшовицький військовий діяч, який народився в містечку Сновськ на Чернігівщині. Білоруський єврей. Учасник бойових дій з армією УНР та Українською Галицькою армією. У лютому 1919 року, коли Київ охопив більшовицький терор, комендантом окупованої столиці був Щорс. Саме під командуванням Миколи Щорса масово розстрілювали людей, без суду і слідства засуджували та відправляли у концтабори. Та й загалом уся діяльність Щорса – згодом комдива Червоної армії – прямо пов’язана із встановленням радянської влади на території України та із збройною боротьбою проти молодої Української Народної Республіки. Щорс у 1918—1920 роках допоміг радянській Росії ліквідувати незалежну УНР.

Загинув комдив у боях з Українською Галицькою армією.

Білих плям у біографії Щорса досить багато – навіть загинув він за дивних і загадкових обставин. За офіційною версією, Щорс був на передовій, коли кулеметна черга скосила комполка на смерть. Не-одноразово були спроби знайти могилу Щорса. Але ця затія не увінчалась успіхом. І лише наприкінці сорокових років минулого століття все-таки знайшли поховання та зробили ексгумацію. Експертиза засвідчила, що «куля, швидше за все, належала револьверу – не кулеметна!  Увійшла в потилицю, а вийшла через ліву тім’яну кістку. Постріл було зроблено з близької відстані». Іншими словами, Щорс, як з часом стане відомо, був убитий не білогвардійцями, як стверджувала радянська пропаганда, а... своїм одноплемінником Танхіль-Танхілєвічем за наказом Лейби Троцького — «як ненадійного елемента». І Щорс, власне, є комуно-сепаратистом, попередником сьогоднішніх гіркіних, плотницьких, губарєвих, бородаїв, що розпалили вогонь війни за наказом все тієї ж агресорки — Москви. На Чернігівщині, до речі, є місто Щорс. Коли за-йшла мова про його перейменування, то з цим виникли проблеми — знайшлось багато захисників. Втім, у квітні Верховна Рада своєю постановою все-таки пере-йменувала місто Щорс у старовинний Сновськ. У Києві, крім того, демонтовано дві меморіальні дошки, які прославляли Щорса.

Не можна тут не згадати й про художній фільм «Щорс». Його у 1935-у замовив у режисера Довженка особисто Сталін, ви-кликавши у Кремль. Тож у сценарії, який Довженко писав 11 місяців і постійно переробляв, історичної правди бути не могло. Причому, й на роль Щорса актора Євгена Самойлова затверджував сам Сталін. Проби фільму Довженко також надсилав до Москви. Деякі епізоди після того переробляв по п’ять-шість разів. Зйомки тривали два роки. За цей час Довженко зібрав масу архівних матеріалів, офіційних документів та дисплеїв. Тим часом за наказом наркома Миколи Єжова розстріляли одного з головних консультантів фільму — Івана Дубового, колиш-нього соратника Щорса. Після цього в Довженка стався інфаркт.

На екрани стрічка вийшла у травні      1939-о року. За перший тиждень її подивився 31 мільйон осіб. Режисера Олександра Довженка прийняли до Спілки радянських письменників і дали Сталінську премію. На замовлення Сталіна. З того часу в Радянському Союзі почалася справжня Щорсоманія... Пропаганда тим часом робила свою справу, зомбуючи «совєцький народ». Про правдоподібність фільму ніхто й мови не вів. Сам Довженко потім зізнався, що «зміст фільму видуманий від початку і до кінця». Отож, герой-то «липовий».

Що змусило режисера, який досконало вивчив долю Щорса, придумати новий образ героя? Про це можна лише здогадуватися. Щорс же невдовзі став легендою всесоюзного масштабу. А в будь-якій легенді, як відомо, важко розібратися, де правда, а де вимисел.

Паша Савельєва – радянська підпільниця. У 1972 році в Луцьку по вулиці Кафедральній на місці загибелі партизанки було встановлено бронзовий пам’ятник. У 1990-х роках, після розвалу СРСР, у пресі з’явилася статейка, яку критиковані охрестили пасквілем, про те, що Савельєву насправді не стратили. Вона начебто на першому ж допиті погодилась співпрацювати з німцями. А ще – з наступом радянських військ вона нібито переїхала в Німеччину, а звідти пізніше перебралась чи то в США, чи то в Канаду. У травні 2006 року невідомими було зроблено першу спробу крадіжки пам’ятника Паші Савельєвій. Його скинули з постамента і заховали у кущах. При падінні скульптура була пошкоджена. Після реставрації комуністи встановили її знову. Правда, не на постамент, а поряд із ним. У липні того ж 2006-о пам’ятник хтось викрав удруге. За інформацією правоохоронців, 300-кілограмовий пам’ятник з чистої бронзи, який простояв 34 роки, вночі вивезли вантажівкою, попередньо демонтувавши бюст підпільниці. Шукали крадіїв з вівчаркою, але та слід так і не взяла. Доля пам’ятника досі невідома. Зрештою, його найкраще місце – на смітнику історії. У 2007-у вулицю Паші Савельєвої в Луцьку депутати міськради перейменували на Гальшки Гулевичівни.

Високу свідомість під час голосування проявили й депутати Ратнівської селищної ради. Як за перейменування вулиці Щорса на вулицю княгині Ольги, так і Паші Савельєвої на вулицю Волі всі народні обранці проголосували одноголосно, в тому числі й колишній лідер районної організації тепер забороненої КПУ, а нині селищний голова Володимир Кулик. У райцентрі відтепер немає вулиць, назви яких прославляли б комуно-більшовицьких зайд.

Незалежність – на задвірках?
Хоч Україна сильно постраждала від комуністичного режиму, виявилось, що майже через двадцять п’ять років після розпаду СРСР на мапі держави досі зберігається величезна кількість вулиць, названих на честь тоталітарних лідерів радянської епохи. Їх у двадцять разів більше, ніж пов’язаних із незалежністю. Таку цифру наводять науковці.
Хіба ж не парадоксальна ситуація? Здавалося б, українці повинні усвідомлювати історію і засудити злочини, скоєні проти своєї нації, однак цього не відбувалося. За приблизними підрахунками науковців, до Революції Гідності у світі ще залишалось 6400 пам’ятників Леніну. Найбільша їхня кількість – у Росії. На другому місці – Україна, де на зазначений період ще стояло більше 1300 пам’ятників колишньому «вождю революції».
Така ж ситуація з назвами вулиць. Ентузіасти порахували, що понад 52 відсотки всіх назв апелюють до епохи СРСР. І лише 2,4 відсотка стосуються доби незалежності України. Яка ганьба! Варто також зазначити, що радянська практика масових перейменувань населених пунктів мала на меті не лише стерти історичну пам’ять і впровадити культ правлячої партії та її вождів, а й уніфікувати топонімію міст та сіл у межах усього СРСР.
Дивує й інше. За інформацією Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, Вінницька область є одним із регіонів, що найбільше постраждали від штучного голоду 1932—1933 років. Тим не менш, ця область до Української Революції Гідності була одним із лідерів за кількістю селищ з ім’ям Леніна, разом із Кіровоград-ською та Житомирською. «Незалежних» назв найбільше в західних областях. Це й зрозуміло. І не виявлено жодної – в Криму. Щодо згаданої Кіровоградщини, то варто наголосити, що у серпні 1991-о, з початком Незалежності України, час тут мовби зупинився. На місцевій карті можна було знайти села: два Ленінських, Свердлове, Кіровку, Володимиро-Улянівку, Першотравенку, Жовтневе, Першотравневе, кілька Ульянівок, кілька Пролетарських, кілька Кірових та багато інших подібних назв. А в самому Кіровограді досі були Ленінський та Кіровський райони. За роки незалежності тут перейменували всього сім (!) вулиць.
Чи впливають назви
на менталітет?
Що комуністичні назви, які давно перетворилися на анахронізм, неабияк впливають на менталітет громадян, то тут у мене немає ані найменшого сумніву. Впливають, зокрема (та ще й як!), на ставлення громадян до свого міста, села, селища. І задекларовані реформи не спрацюють без змін у людській свідомості, яка є «совковою». Економічні реформи – це тільки частина процесів, пов’язаних із суспільною трансформацією. Тому у мене викликає роздратування, коли кажуть: давайте спочатку вирішимо економічні проблеми, а потім уже займемося культурою, історією, діалогом навколо цінностей, бо ж зараз, мовляв, — «не на часі». Тим часом без подолання тяжіння минулого економічні реформи очікує провал. А тому позбутися, і якомога швидше, символів комунізму – дуже важливо. Бо ось уже майже чверть віку з цим не поспішаємо. І, як сказав один політик, «маємо те, що маємо». Я вважаю, що це питання хоч і не головне, проте є індикатором тих проблем, які існують у суспільстві. Значною мірою, як я уже говорив, наша ідентичність досі залишається радянською. А за таких обставин ми не можемо рухатися вперед. Ми є якимось досить потворним гібридом, заснованим на радянській ідентичності. Кожен населений пункт, вулиця повинні мати своє, українське, обличчя, ставати сучасними, цивілізованими, європейськими. А ментальність населення залежить від багатьох чинників. Зокрема, й від того, на якій вулиці мешкають люди. Неможливо змінити менталітет на європейський, якщо ви живете на вулиці, названій ім’ям людини, причетної до злочинів проти українського народу. Чверть століття після Другої світової війни знадобилося зруйнованій Німеччині, щоб стати передовим світовим лідером. І стільки ж часу – нашій країні, щоб стати найвідсталішою країною Європи. При цьому ви не побачите на мапі Німеччини жодного населеного пункту, пов’язаного із нацистськими злочинцями. Німеччина почала очищатися з того, що відмовилася від злочинних ідеологем. А в нас іменами злочинців ще не так давно називали вулиці. У Дніпропетровську, скажімо, з’явилися нові об’єкти, які отримали імена радянських лідерів: сквер ім. Щолокова, вулиці Щербицького і Брежнєва, а також бронзові барельєфи цих діячів. Більше того, кілька днів тому Інтернет-сайти повідомили, що ті ж комуноїди у Сімферополі збираються встановити пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ, а в Севастополі – тирану Йосипу Сталіну.
Назви міст і сіл – чудовий комунікатор
Про важливість перейменування символів тоталітаризму яскраво свідчить і такий факт. Творці комуністичної і нацистської версій тоталітаризму чудово розуміли, що назви міст, сіл, вулиць, проспектів, скверів і майданів – чудовий комунікатор, і мають величезний вплив на суспільство як інструмент пропаганди. Саме тому у 1939—1941 роках нацисти перейменовували на честь Гітлера центральні площі і вулиці Львова, Києва та Харкова, які були раніше названі на честь Леніна та Сталіна. Саме тому у 1943-44 роках передвоєнні радянські (а не історичні ) назви поверталися на карти, звідки радянська армія вигнала окупантів. Перейменування мало змусити до суспільного діалогу, заговорити про минуле усіх – і медіа, і «ОБС», і ціле суспільство. А відкриття архівів у цих умовах стає ресурсною базою для наступного кроку діалогу навколо минулого. Однак сьогодні архіважливо не тільки провести в Україні декомунізацію, а й засудити тоталітарні режими. І ось чому. 16 січня 2014 року український парламент прийняв так звані «диктаторські закони», які обмежували конституційні права українців. Встановлення диктатури спричинило ескалацію конфлікту. Ненасильницькі форми спротиву змінилися кривавим протистоянням. І вже через чотири тижні від моменту законодавчого обмеження політичних свобод держава вдалася до розстрілів незгодних на вулицях.
Янукович пішов
шляхом Путіна
Режим Януковича, мавпуючи режим Путіна, починав із виправдання тоталітаризму, а закінчив – спробою встановлення диктатури. Проте Україна – не Росія. Результат спроби Януковича перехитрити історичний процес є загальновідомим усім у Ростові-на-Дону і околицях. 9 квітня 2015 року новий склад парламенту силою закону встановив, що жодні тоталітарні практики є неприйнятними для Української держави. Ці закони є реакцією на зазіхання режиму Януковича на демократію і спробу встановлення диктатури. І основна мета цього закону – засудити Зло. Але уявімо собі, що держава декларує засудження Зла, проте більше нічого не робить. Тобто на картах залишаються імена кривавих вбивць, організаторів Червоного терору, Голодомору і масових репресій. Втім, така б позиція не виглядала послідовною. Незасуджене Зло відновлюється і зростає, як довело правління Януковича. І саме тому перейменування місцевої топоніміки – необхідний символічний акт відновлення Справедливості.
Засилля радянських топонімів у нашій багатостраждальній державі – одне із свідчень того, що Україна ніяк не розпрощається зі своїм комуністичним минулим, що процес очищення явно затягується. Хоча пропаганда тоталітарної імперії, відображена в топонімах, написах, монументах та пам’ятних знаках, мала б уже в перші роки незалежності поступитися місцем символам і знакам національної історії та культури. Саме так відбулась дерадянізація топонімії й демонтаж пам’ятників комуністичним вождям в усіх країнах Центрально-Східної Європи. Досвід боротьби із символами комунізму, вважають експерти, можна запозичити, зокрема, у Чехії, яка розпрощалася з ними фактично відразу ж після безславного падіння Союзу. Карна відповідальність за використання символів комунізму запроваджена також у Литві, де його прирівняли до нацизму. У 2009 році тодішній Президент Польщі Лех Качинський підписав закон, який передбачає кримінальну відповідальність за володіння або придбання комуністичних символів. А нинішній Президент тієї ж Польщі Анджей Дуда пішов далі – він у червні ц. р. підписав Закон «Про декомунізацію», який забороняє пропаганду комунізму «або іншого тоталітарного режиму» в назвах вулиць, будівель та передбачає декомунізувати 1500 назв доріг, вулиць, мостів і площ, назва яких не може бути пов’язаною з людьми, організаціями та подіями, що символізують репресивну, авторитарну і не суверенну систему влади в Польщі в 1944—1989 роках.
У Польському Інституті національної пам’яті вважають, що радянські пам’ятники теж символізують панування комуністичної системи над Польщею і повинні бути знищені. За словами його президента Лукаша Камінського, треба демонтувати понад 500 пам’ятників «вдячності» Радянському Союзу, які ще залишилися на теренах країни. Значною мірою вони були побудовані Червоною Армією і не є виразником дій поляків. «Збереження цих пам’яток є наслідком незавершення в Польщі перетворень початку 90-х років. Це була фатальна помилка, яка вже багато років дає пальне, яке використовується для пропаганди і провокацій, націлених проти нашої Батьківщини», — зазначає пан Камінський. У відповідь офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова заявила, що «Москва намір знести радянські пам’ятники у Польщі не залишить без реакції», і що «відповідальність за неминучі наслідки для двосторонніх відносин будуть повністю лежати на польській стороні». При цьому вона порівняла намір знести радянські пам’ятники з діями бойовиків «Ісламської держави», що знищували Пальміру. Тим часом, як повідомляє «Преса України», у польському місті Мілин всі радянські пам’ятники нарешті знищили.

... Перейменування назв населених пунктів більшовики започаткували ще у 1918 році. Зокрема, 12 квітня ц.р. Рада Народних Комісарів прийняла декрет « Про пам’ятники республіки», який передбачав спорудження пам*ятників цілому ряду діячів світового революційного руху, філософської думки, науки, мистецтва. Серед них – Робесп’єр, Гарібальді, Маркс, Енгельс, Герцен, Плеханов, Фур’є, Сен-Симон, Толстой, Достоєвський, Пушкін, Гоголь, Некрасов, Менделеєв, Мусоргський, Сковорода та багато інших. Скульптори широко розгорнули монументальну творчість.

Радянська Україна до спорудження пам’ятників приступила в 1919 році. З ініціативи працівників відділу комунгоспу Київміськради в українській столиці були встановлені гіпсові бюсти: К. Марксу – на нинішньому Майдані Незалежності, Ф. Енгельсу – в районі республіканського стадіону, Я. Свердлову – на початку вулиці Московської, Р. Люксембург – на Контрактовій площі, К. Лібкнехту – перед оперним театром.

Після смерті В.І.Леніна в Україні ( як і в інших республіках СРСР ), були створені комісії по увіковіченню його пам*яті. Відтоді розгорнувся масовий рух за відкриття " свого " пам*ятника вождю. Так, уже 1 травня 1924 року київські залізничники встановили глиняний пам*ятник В.І.Леніну перед будинком залізничного вокзалу. У тому ж році сільрада Кухмістерської слободки ( під Києвом ) постановила: звести пам*ятник В.І.Леніну на лівому березі Дніпра. І вже через три місяці в центрі села було відкрито залізобетонний бюст В.І.Леніна. Естафету слободчан підхопив 6-й залізничний полк, який дислокувався на хуторі Грушки поблизу Києва, де 20 грудня було відкрито ще один ленінський монумент. Таким чином, до кінця 1924 року в Києві В.І.Ленін тричі перевтілився в пам’ятниках. А коли розроблявся проект народно-господарського плану на 1939 рік, Київська міськрада подала республіканському керівництву пропозицію: включити у плани третьої п’ятирічки будівництво пам*ятника В.І.Леніну загальноміського значення. Однак через загрозу війни виділені з держбюджету кошти були перерозподілені на інші цілі. Реальним стало будівництво пам’ятника лише після Перемоги. 5 грудня 1946 року фігура В.І.Леніна, висотою 3,45 метра, виконана із темно-червоного полірованого граніту, була встановлена на перетині вулиці Хрещатик і бульвару Тараса Шевченка. І з кожним встановленим новим пам*ятником В. І. Леніну все посилювався його культ, культ правлячої партії та її вождів.

Але масового характеру перейменування набуло після утвердження культу Ста-ліна. Україною прокотилася хвиля масових перейменувань на честь « батька народів» не лише міст та сіл, а й вулиць та площ, заводів і фабрик. Тоді ж поширилися й назви, призначені « уславлювати» інших партійних і державних діячів – Калініна, Кірова, Куйбишева, Ворошилова, Жданова, Орджонікідзе та інших. Зокрема, від прізвища Кіров було утворено 150 назв населених пунктів СРСР, від прізвища Калінін – 100 назв, наймення Куйбишева отримало 40 міст та сіл. Сотнями налічувалися в УРСР села з назвами Жовтневе, Першотравневе, Радянське, які в багатьох випадках замінили давні назви, що відображали історію їхнього заснування.

Уніфікація географічних назв в УРСР супроводжувалась їхньою русифікацією. У виданні "Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ " (К. 1987 ) можна прочитати численну групу таких назв населених пунктів, як Первомаївка, Первомайськ, Первомайське, Побєда, Побідне, Совєтське, Октябрьське тощо. Впроваджуючи в топонімію України російські слова в українській транслітерації, влада демонструвала зневагу до української мови, адже узаконювала в офіційному вжитку мовні покручі, сумнозвісний суржик.

Масштаби руйнації, що їх зазнала топонімія України в радянський період, можна проілюструвати на прикладі змін, яких зазнала топонімія західних областей після входження їх до складу УРСР. Як дослідив львівський історик і мовознавець Олег Купчинський, на теренах Західної України, де більшість населених пунктів постала до ХV століття, зазнавало змін лише до 20 назв за століття, тоді як за 50 років радянської влади в кожній із семи західноукраїнських областей перейменовано в середньому по 100 населених пунктів.

Знищення історичного топонімічного  ландшафту відбулося й у середовищах міст та сіл по всьому Радянському Союзу. Експеримент, який провели російські мовознавці наприкінці 1980-х років, порівнявши назви вулиць та площ кількох міст СРСР, а саме: Мінська, Москви, Горького і Донецька, показав, що спільний фонд назв вулиць у цих містах становить 70 відсотків. У найменуваннях вулиць і площ застосовувалась єдина для всіх міст модель. Центральні площі зазвичай мали такі назви: площа Леніна, площа Жовтневої революції, Радянська площа та Площа миру. Однаковими були в усіх містах і назви головних або центральних вулиць: Леніна, Карла Маркса, Енгельса, Калініна, Орджонікідзе, Жданова тощо. Власне, радянська модель культових топонімів продовжила попередню традицію «увічнення» в назвах імен російських самодержців та їхніх прислужників. Тільки місце царів і цариць після Жовтневого перевороту посіли вожді пролетаріату.

Рух за відкриття «свого» пам’ятника вождю
... Перейменування назв населених пунктів більшовики започаткували ще у 1918 році. Зокрема, 12 квітня ц.р. Рада Народних Комісарів прийняла декрет « Про пам’ятники республіки», який передбачав спорудження пам’ятників цілому ряду діячів світового революційного руху, філософської думки, науки, мистецтва. Серед них – Робесп’єр, Гарібальді, Маркс, Енгельс, Герцен, Плеханов, Фур’є, Сен-Симон, Толстой, Достоєвський, Пушкін, Гоголь, Некрасов, Менделеєв, Мусоргський, Сковорода та багато інших. Скульптори широко розгорнули монументальну творчість.
Радянська Україна до спорудження пам’ятників приступила в 1919 році. З ініціативи працівників відділу комунгоспу Київміськради в українській столиці були встановлені гіпсові бюсти: К. Марксу – на ни-нішньому Майдані Незалежності, Ф. Енгельсу – в районі республіканського стадіону, Я. Свердлову – на початку вулиці Московської, Р. Люксембург – на Контрактовій площі, К. Лібкнехту – перед оперним театром.
Після смерті В.І.Леніна в Україні ( як і в інших республіках СРСР) були створені комісії по увіковічненню його пам’яті. Відтоді розгорнувся масовий рух за відкриття "свого "пам’ятника вождю. Так, уже 1 травня 1924 року київські залізничники встановили глиняний пам’ятник В. І. Леніну перед будинком залізничного вокзалу. У тому ж році сільрада Кухмістерської слободки ( під Києвом ) постановила: звести пам*ятник В.І.Леніну на лівому березі Дніпра. І вже через три місяці в центрі села було відкрито залізобетонний бюст В.І.Леніна. Естафету слободчан підхопив 6-й залізничний полк, який дислокувався на хуторі Грушки поблизу Києва, де 20 грудня було відкрито ще один ленінський монумент. Таким чином, до кінця 1924 року в Києві В.І.Ленін тричі перевтілився в пам’ятниках. А коли розроблявся проект народно-господарського плану на 1939 рік, Київська міськрада подала республіканському керівництву пропозицію: включити у плани третьої п’ятирічки будівництво пам’ятника В.І.Леніну загальноміського значення. Однак через загрозу війни виділені з держбюджету кошти були перерозподілені на інші цілі. Реальним стало будівництво пам’ятника лише після Перемоги. 5 грудня 1946 року фігура В.І.Леніна, висотою 3,45 метра, виконана із темно-червоного полірованого граніту, була встановлена на перетині вулиці Хрещатик і бульвару Тараса Шевченка. І з кожним встановленим новим пам’ятником В. І. Леніну все посилювався його культ, культ правлячої партії та її вождів.
Але масового характеру перейменування набуло після утвердження культу Ста-ліна. Україною прокотилася хвиля масових перейменувань на честь « батька народів» не лише міст та сіл, а й вулиць та площ, заводів і фабрик. Тоді ж поширилися й назви, призначені « уславлювати» інших пар-тійних і державних діячів – Калініна, Кірова, Куйбишева, Ворошилова, Жданова, Орджонікідзе та інших. Зокрема, від прізвища Кіров було утворено 150 назв населених пунктів СРСР, від прізвища Калінін – 100 назв, наймення Куйбишева отримало 40 міст та сіл. Сотнями налічувалися в УРСР села з назвами Жовтневе, Першотравневе, Радянське, які в багатьох випадках замінили давні назви, що відображали історію їхнього заснування.
Уніфікація географічних назв в УРСР супроводжувалась їхньою русифікацією. У виданні «Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ» (К. 1987 ) можна прочитати численну групу таких назв населених пунктів, як Первомаївка, Первомайськ, Первомайське, Побєда, Побідне, Совєтське, Октябрьське тощо. Впроваджуючи в топонімію України російські слова в українській транслітерації, влада демонструвала зневагу до української мови, адже узаконювала в офіційному вжитку мовні покручі, сумнозвісний суржик.
Масштаби руйнації, що їх зазнала топонімія України в радянський період, можна проілюструвати на прикладі змін, яких зазнала топонімія західних областей після входження їх до складу УРСР. Як дослідив львівський історик і мовознавець Олег Купчинський, на теренах Західної України, де більшість населених пунктів постала до ХV століття, зазнавало змін лише до 20 назв за століття, тоді як за 50 років радянської влади в кожній із семи західноукраїнських областей перейменовано в середньому по 100 населених пунктів.
Знищення історичного топонімічного ландшафту відбулося й у середовищах міст та сіл по всьому Радянському Союзу. Експеримент, який провели російські мовознавці наприкінці 1980-х років, порівнявши назви вулиць та площ кількох міст СРСР, а саме: Мінська, Москви, Горького і Донецька, показав, що спільний фонд назв вулиць у цих містах становить 70 відсотків. У найменуваннях вулиць і площ застосовувалась єдина для всіх міст модель. Центральні площі зазвичай мали такі назви: площа Леніна, площа Жовтневої революції, Радянська площа та Площа миру. Однаковими були в усіх містах і назви головних або центральних вулиць: Леніна, Карла Маркса, Енгельса, Калініна, Орджонікідзе, Жданова тощо. Власне, радянська модель культових топонімів продовжила попередню традицію «увічнення» в назвах імен російських самодержців та їхніх прислужників. Тільки місце царів і цариць після Жовтневого перевороту посіли вожді пролетаріату.

Іван КАПІТУЛА,

депутат Ратнівської селищної ради, голова постійної комісії з питань депутатської діяльності та етики, дотримання прав людини, законності, боротьби із злочинністю та корупцією