Урочисто вручили медаль «Захиснику Вітчизни», висловили щирі вітання та подяку за віддане служіння Батьківщині двадцятитрирічному юнакові Олександру Корецькому із с. Заліси голова районної ради Михайло Макарук та голова райдержадміністрації Андрій Харлампович минулої середи.

Керівники району зазначили, що для них велика честь вручати нагороди захисникам Вітчизни, які живуть на Ратнівщині. Потисли руку, подякували за мужність Олександру, вручили квіти і побажали, щоб у житті було все якнайкраще. Висловив свої вітання й Василь Шинкарук, військовий комісар Ратнівського військкомату.

Щоб було все добре, хлопець та рідні йому люди хочуть якнайбільше. Адже Олександру замість того, щоб надати необхідне лікування у шпиталі, бо отримав поранення на Сході України, пред’являють звинувачення у дезертирстві. І тепер йому загрожує до п'яти років ув'язнення.

Свою медаль «Захиснику Вітчизни» боєць мінометної батареї 51 бригади, до якої потрапив ще під час першої хвилі мобілізації, розглядає із зітханням, розгублено посміхається і додає:

— Одні нагороджують, а другі судять, а те, що я не злочинець, доводжу у Володимир-Волинському міському суді вже майже півроку. Усе кажуть, що я був відсутній у лавах чотири місяці, а насправді, поневірявся шпиталями, де мені не надали належного лікування. Ще й досі у моєму тілі сантиметрова скалка від бо-йової гранати не дає спокою.

— Де отримав бойове поранення, яке військові прокурори за поважну причину не мають?

— Поранення зазнав 25 серпня 2014 року на Донеччині у с. Андріївці, коли терористи заскочили на блокпост зненацька і розпочали мінометний обстріл. Напередодні із Донецька приходив якийсь чоловік у цивільному і передав записку, у якій російською мовою йшлося, щоб трималися, бо завтра нам усім буде хана. Ми ж посміялися із хлопцями та й на тому. А опів на п'яту ранку, тільки починало світати, сепаратисти на сто метрів підійшли до нас і почали обстріл.

Після двох вибухів мені щось гепнуло по спині, але біль відчув, вже коли хлопці сказали, що я у крові. Пересидів в окопі, поки не стихло, а тоді знеболювальних накололи, перев'язали, викликали швидку, яка через запеклі бої до поранених добралася тільки о шостій вечора.

У Дніпропетровському вій-ськовому госпіталі зробили знімок, який засвідчив осколок. Сказали, що можуть прооперувати, або, якщо хочу, можу із волонтерами їхати на лікування до Луцька. Звісно, що захотів поїхати ближче додому, до рідних.

Але скалку від гранати хірурги дістати не ризикнули, сказали, що вона мене не турбуватиме. Побув на лікуванні 16 днів, дали 30 діб реабілітації і поїхав у військову частину, щоб стати на облік. Звідти направили у військкомат. Став і там на облік. Тож набирався сили вдома, якщо так можна сказати, бо в дійсності увесь час пив знеболювальне. Коли ж минуло 30 діб, знявся із обліку у військкоматі і поїхав в частину у Володимир-Волинський. Там т. в. о. командира батальйону, коли дізнався, що у моєму тілі осколок, піднімається температура і що я п'ю знеболюючі, підписав рапорт, сказав, щоб брав направлення і лягав у шпиталь.

 То ж робив усе, як радили?

— Так. Але у шпиталі сказали, що немає місць, приїдь через п'ять днів. Поїхав у частину відмітитися, на що почув: «Їдь додому, ми ж знаємо, що у тебе направлення у шпиталь». Така ж сама ситуація була й наступного разу, коли приїхав у шпиталь. Правда, цього разу сказали, щоб уже через три дні навідався. Навідався, але знову та сама історія. Мотивували тим, що лікарня переповнена тяжкопораненими з Іловайська. Поїхав у частину відмітитися, а у відповідь почув, що я вже рахуюся як такий, що самовільно залишив частину, сказали, щоб їхав додому, через декілька днів подзвонять і скажуть, що робити.

— Олександре, у військовій частині, де служив, про поранення знають, та виявляється, щоб зняти усі звинувачення, не вистачає довідок саме із того військового шпиталю, у якому більше місяця відмовляли у лікуванні?

— Напередодні Великодніх свят, 29 квітня, знову суд. Це уже буде п’ятий чи шостий, вже й із рахунку збився. Усе переносять і переносять — то прокурор не з’явиться, то свідки зі сторони обвинувачення. Стве-рджують, що винен і мушу бути покараний. Побратими підтримують і на суд хочуть приїхати. Та тепер перед судом постану не лише я, адже прокуратура порушила нове карне провадження проти медиків, які не надали необхідного лікування у шпиталі.

Як не прикро, але із вирішенням правових та психологічних проблем військових держава не справляється, і це не поодинокий випадок, коли бійці доводять свою правоту через суд. Добре, що хоч можуть вони звернутися до адвокатів та юристів, які надають допомогу учасникам АТО, а також юристів та адвокатів волонтерських та громадських ініціатив. Будемо надіятися, що у випадку із Олександром усе владнається і ви-словлюємо захиснику Вітчизни та його рідним щиру підтримку.

Леся ГРІНЧУК