Шановні Миколо Івановичу та Миколо Михайловичу!

Прочитавши вашу публікацію в «Ратнів-щині», був дещо неприємно здивований, що, виявляється, підтримував ці страшні режими. Але ви помиляєтесь. Я не просто їх не підтримував і не підтримую, я їх проклинаю, бо вони несли смерть і біль. З вами згоден лише в одному: не важливо, від чиїх рук загинули люди, ми маємо молитися за них.

Щодо вашої брудної публікації, хочу внести деякі спростування. Ви не просто не зрозуміли, а не дочекались продовження розповіді про події того часу. Далі має бути серія розповідей «Фронтовими дорогами моїх земляків». У спогадах цих людей є таке, що треба писати, а є і таке, про що неможливо не писати, бо ця ноша, яку довелось пронести і витримати, і цей біль так глибоко входять у твоє серце, що стає твоїм болем. Чиїсь очі дивляться тобі в самісіньку душу, а чийсь голос будить тебе серед ночі і волає про допомогу. Ти ж нічим не можеш допомогти, хіба що словом, якщо воно буде почуте. Саме такі почуття будять спогади ветеранів та всіх очевидців кортеліської трагедії, що й спонукало мене взятись за перо, щоб зберегти пам’ять про наших героїв.

Стосовно паплюження, як ви висловились, це зайві слова, бо людська смерть, якою б вона не була, радості нікому не приносила, лише біль і смуток. Чому ж ви так однобоко подивились на ці рядки? Про Григорія та його батька Федора Трофімуків згадувалось не один раз і без мене (почитайте «Вічні Кортеліси» В. Яворівського). Шановні Миколи, я пишу історію свого села, а не критичні публікації, історію тих подій і не більше. І стараюся, щоби там була істина, нехай і гірка, але правда. На жаль, ні Федора Васильовича, ні його сина Григорія в силу свого віку я не знав, але їхню жінку й матір Галину Йосипівну і ще п’я-  тьох синів знав дуже добре. Чому я й згадав про «Фронтові дороги своїх земляків», бо саме тут планую розповісти ще про деякі подробиці трагедії. Петро Федорович, старший син, був учасником бойових дій і повернувся з фронту інвалідом війни, чого ви не знаєте, а можливо, й не бажаєте знати. Я так зрозумів, що вам не сподобались слова «лісові хлопи», але вибачте, це не мої слова, саме так на той час їх називали всі. Яку оцінку давав брат брату (Петро — Григорію), це Бог розсудить, а не я, і тим більше, не ви. Мої слова — це лише спогади очевидців тих подій. Ганна Йосипівна та її сини по крові та родинних стосунках мені ближчі, ніж вам по партії. Проти цих людей у мене за душею нічого ніколи не було й не буде. З одним із синів, Миколою, останні сорочки продавали і ділили кусень хліба, коли піднімали цілину в Казахстані.

Вам цього просто не зрозуміти, бо ще молоді. Фальшиві папірці — це одне, а саме життя – зовсім інше. Ганна Йосипівна була вислана з трьома синами, бо старші Петро і Сергій жили окремо і в списки підозрілих осіб не потрапили. З ними було вислано ще вісім сімей, в тому числі й батьки моєї дружини Ковальчуки. Головна їхня провина в тому, що вони жили нормальним християнським життям. Це сталося 9 травня 1950 року, їх відправили на Далекий Схід у Хабаровський край, незважаючи на те, що родини вже були покарані раніше, 8 листопада 1943 року, коли фашисти розстріляли хутори (надруковано в «Ратнівщині» за 11, 14 березня). То скажіть мені, будь ласка, хто паплюжить пам’ять цих людей або тих, хто своїм тілом накривав ворожі дзоти? Хіба вони не захищали свою землю, своїх рідних, свою Батьківщину? На хуторі Довгасово врятувалися майже всі жителі, крім бабусі Оксені, а в «подарунок» теж отримали виселення на Далекий Схід. Так що, шановні Миколи, дурнів вистачало і в ті часи, серед «комуняків», як ви висловились, хоча були й порядні, освічені люди. На жаль, не менші дурні живуть і серед нас. Чи, можливо, ви не погодитесь? Ви маєте право на свою думку.

І ще одне, найголовніше. Ні мій батько, ні я в спину ніколи і нікому не стріляли, і цього ніколи не відбудеться. Якщо мій батько і вбивав, то тільки фашистів, бо був на фронті і захищав свою землю, свій народ, а також землю Польщі, бо визволяв місто Краків, де був поранений і лікувався до 27 жовтня 1945 року. Бачить Бог і бачили люди, що «подібні Пишуки» по норах не ховались, бо були з людьми поряд. Можливо, хтось і ховався по смердючих норах, але ні мені, ні тим більше вам про це не судити, бо ще не відомо, куди вас занесе доля. Тільки хочу запитати: з ким боролися повстанці з 1945 по 1950 рік і від кого захищались? Федора Васильовича вважаю жертвою такою ж, як і всіх решту, хто загинув у кортеліській трагедії. Щодо Григорія Федоровича, то зрадником його теж не вважаю, бо туди він потрапив не по своїй волі, а під прицілом автоматів, іншого вибору в нього не було, як і можливості повернутися назад. Спасінням міг бути фронт, якого він дуже боявся, тому такий кінець. А взагалі вважаю, що неважливо, чи це учасник бо-йових дій, чи воїн УПА. Їх залишилися одиниці, тому їм потрібна підтримка і допомога. А тим, що загинули, легкої землі і вічного спокою. А вам, шановні, варто глибше вивчати історію, щоб не ворушити закарбований людський біль. Історію не можна переписувати безконечно, її треба зберегти такою, якою вона була.

Якщо ви зі мною не згідні, поцікавтеся в людей більш поважного віку. Але мені здається, що ви шукаєте чорну кішку в темній кімнаті. Шановні критики, я прочитав ваші зауваження, але залишаюся при своїй думці. Єдина моя помилка, що не згадав живих очевидців тих подій. Це Хомук Афанасія Микитівна (в дівоцтві Горнік), саме вона жила поруч із Трофімуками на хуторі Запіддя. Талашук Іван Федорович, ветеран війни, міг би розказати, як він провів післявоєнну відпустку у своїх батьків. Якщо маєте бажання, можете звернутися до них особисто. Ще одне. Ви мене «лякали» судом. Але, шановні, жоден суд мене не осудить, крім Господнього. Саме цей суд дасть оцінку всім нам, як живим, так і мертвим. А ще хочу подякувати. Ви мене в дворічному віці вже зробили «енкаведистом», значить, я не лише похила, а й поважна і заслужена людина. Ще раз вам за це спасибі.

А на цьому дозвольте відкланятись. На подібні шпаргалки більше відповіді не буде. З повагою не тільки до писарчуків, а й до всіх читачів «Ратнівщини». Сподіваюсь, хто не байдужий, зробить свої висновки.

Іван Пишук,

голова ради ветеранів