ЗАХОРОНЕННЯ ЄВРЕЇВ ВДАЛОСЯ ОКУЛЬТУРИТИ

У неділю, 20 грудня, в Самарах відбулося відкриття Меморіалу жертвам Голокосту у роки Другої світової війни. Цій події передувало 73 роки забуття і запустіння місця, де 31 жовтня 1942 року дев’ята рота 15-го поліцейського полку ні-мецької армії розстріляла 74 євреї і 6 українців.

На церемонії відкриття були присутні Володимир Онищук, ініціатор і виконавець проекту «Захистимо пам’ять» Українського центру вивчення історії Голокосту по с. Самари, Анатолій Подольський, директор всеукраїнської організації «Український центр вивчення історії Голокосту» (Київ), Олександра Врублевська, представник Американсько-Єврейського комітету (Берлін), Сергій Швардовський, голова Волинської релігійної громади прогресивного іудаїзму (Луцьк), Оксана Сущук, завідувач відділу редак-ційно-видавничої групи «Науковий Центр історичних студій Волині», ієрей Юрій Панасюк, священик храму святої великомучениці Параскеви П’ятниці, Зоя Супрунюк, директор НВК «загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садок імені Петра Штика» с. Самари, Зоя Оніщук, секретар сільської ради, вчителі, учні, молодь, небайдужі жителі села, родичі загиблої української сім’ї, старожили-свідки подій та числена єврейська громада, що приїхала на відкриття меморіалу з Луцька.

Проводили мітинг ведучі Христина Сидорук та Дмитро Октисюк. Анастасія Демидюк декламувала вірш «Мама, уже можно плакать?»

Володимир Онищук першим узяв слово і розповів, що потрібно було зробити заради того, щоб у цей день в Самарах пригадали події 70-літньої давнини. Він як вчитель історії поставив собі за мету зайнятися дослідженням місця масового захоронення євреїв, про яке у селі знали, проте ніхто не порушував цього питання. Так сталося, що його запросили на семінар, і випадково він познайомився з Анатолієм Подольським. З тих пір почалася тісна співпраця Володимира Мефодійовича з Київським центром Голокосту. Ідея обгородити місце могили і встановити табличку переросла у проект меморіалу. Натхненниками дослідника стали старожили – очевидці подій, які розповіли, як усе відбувалося. Це Мойсей Баранчук та Оксана Октисюк (яка сама мало не потрапила під розстріл через схожу до єврейської зовнішність). Володимир Онищук дякував своїй помічниці Ользі Колядюк, соціальному педагогу НВК с. Самари, Олександру Бігуну, підприємцю, за фінансове сприяння у проведенні робіт, Івану Сидоруку, який виконував столярні роботи, Анатолію Сидоруку, Івану та Євгену Тарасюкам та Олександру Октисюку за виконання робіт із будівництва комплексу, адмі-ністрації школи і учням за посильну допомогу, адже на найменше прохання вони завжди відгукувалися позитивно, допомогли зробити значну частину робіт із благоустрою меморіалу.

Далі надали слово Анатолію Подольському.

— Це історична подія, — сказав він, — тому що таким чином повертається пам’ять про людей, які були частиною Самарів, які вважали це село своєю батьківщиною. Цих людей немає, тож нам залишається тільки пам’ятати. Якщо ми забуваємо, ми приречені на повторення лиха. І сьогодні ми маємо витримати усі виклики, які кидає доля нашій державі. Напередодні Другої світової війни 2,5 мільйона євреїв вважали батьківщиною українські землі. Гітлер і Сталін зробили так, що сьогодні у нас є тільки один виклик – зберегти пам'ять про цих людей. Те, що зроблене, – це увіковічення людей, які були винними лише тим, що народилися від жінки-єврейки. Тому я дякую пану Володимиру і усім, хто долучився до цієї роботи. За останні п’ять років, завдячуючи вчителям Волині, Рівненщини, Львівщини, провели підготовку до відкриття 5 меморіальних комплексів. У нинішньому році відкрили 5 меморіалів – у Кисилині, в Проході, в Раві-Руській, в Острожці і сьогодні в Самарах. Тож хай буде благословенною пам'ять тих, хто тут покоїться.

До слова запросили Зою Оніщук, секретаря сільської ради. Вона подякувала Володимиру Онищуку і спонсорам за нелегку працю і потрачений час, побажала миру і здоров’я, щоб вистачило сили і мудрості українцям виживати в умовах війни 21 століття.

Зоя Супрунюк, директор школи, підкреслила, що події Другої світової війни – це біль світового єврейства. А на долю українців випали тисячі  випробувань, можливо, тому серед праведників світу є українці, які не побоялися врятувати своїх співвітчизників-євреїв. І, напевно, тому на алеї праведників світу в Єрусалимі чимало дерев висаджені на честь українців. Директор школи розповіла, що в навчально-виховному закладі проводять заходи з елементами вивчення історії Голокосту і приділяють цьому питанню значну увагу. Вона подякувала за збереження пам’яті, за зроблену роботу.

Ієрей Юрій Панасюк висловив співчуття тим людям, які були очевидцями страшних подій і все пам’ятають. Він розповів, що життя людини безцінне. Інколи здається, що смерть – це найстрашніше, але найбільше зло – це забрати життя у людини. Перегортаючи сторінки історії єврейського народу, видно, що цей народ страждав від початку свого існування. Він терпляче витримував усі знущання і навіть знищення. Але народ залишився, він живий, нація є. І сьогодні як ніколи ми повинні берегти пам'ять і виховувати в собі любов до ближнього, до кожної окремої нації, щоб не лилася кров невинно убієнних. Вічна пам'ять тим, хто поліг безневинно.

Далі слово надали Сергію Швардовському, який висловив слова радості, що і в Самарах нарешті звели пам’ятник тим, хто безневинно загинув у 1942 році. І за традицією він прочитав молитву єврейською мовою – іврит, адже ніхто і ніколи раніше її не звершував над цією могилою. А після його промови оголосили хвилину мовчання за загиблими, усі бажаючі поставили лампадки  і поклали камінці на меморіал, вдивляючись у імена на плитах.

ПАМ’ЯТЬ ПРО НИХ

НЕ ЗГАСЛА

— … Пам’ятаю той день, коли їх розстріляли. Оточили село кільцем, пригнали жидів, пороздягали наголо. Раніше викопали рова. Позаганяли в школу всіх людей. Потім нас відпустили. А євреїв під зброєю погнали до рова, били і розстріляли. Деякі втекли і ховалися, але таких було мало…, — пригадує Василь Козюпа, очевидець подій (1932 р. н.).

—   … Самарівці добре жили з євреями. Вони шили сорочки, фартухи, спідниці, обшивали їх стрічками. Там, де зараз школа, жив Гавун із жінкою Сюркою, двома синами Менделем і Срульком та дочкою Хайкою. На місці учительського гуртожитку жила єврейка Хава, дітей не мала, займалася шиттям. Ще жила одна сім’я: чоловік Янкель, який мав машину для чесання вовни. Далі жили Пейсах, який теж займався чесанням вовни, його жінка Сося та двоє дочок. На місці сьогоднішнього магазину жила сім’я Хави та Хаїма з пле-мінницею Клеймочкою…, — розповідає Оксана Октисюк, 1930 р. н.

— … Хороші люди були євреї, мали своє господарство, магазини. Під час німецької окупації в нашій сім’ї переховувалися Берко і Мортко (на горищі). Увечері я їм носив їсти, і вони знову ховалися далеко в сіно, неділь зо дві. Потім пішли в ліс, у партизани. Люди боялися ховати когось, бо за це жорстоко карали…, — перепо-відає Мойсей Баранчук, 1921 року народження.

Із матеріалів Володимира Онищука, які він подавав на конкурс «Краса і біль Волині» і готував ще з десяток років тому, дізнаємося про побут і життя представників єврейської національності в Самарах.

До початку війни на території села проживало близько 20 єврейських сімей, в яких налічувалося 80-100 осіб. У  кожній сім’ї було по 5-6 дітей. За розповідями старожилів, євреї жили в мирі і злагоді з місцевим населенням. Вони утримували господарства, мали магазини, які в той час називалися лавками, займалися шиттям, торгівлею. Єврейські діти залюбки гралися з місцевими дітлахами.

З приходом у село німців почалися гоніння на євреїв. Вони намагалися знайти прихисток у місцевого населення – в погребах, на горищах, і попри страх жорстокої розправи самарівці допомагали євреям заховатися. Сьогодні ті 35 осіб, імена яких викарбувані на меморіальній дошці, це люди, добре відомі старожилам, яких пам’ятають і знають про них. Решта, аж 39 – поки що не іденти-фікована. Кривава розправа над євреями була давно спланована.  Німці схитрували. Вони на певний період влаштували «тишу» — ніяких пошуків і гонінь не проводили. У Самари почали переселятися євреї, які до початку війни мешкали в Дивині (Білорусь). Там розправу над ними здійснили ще раніше.

Осіннього дня німці окупували село. Євреям не судилося врятуватися. Зігнавши до ями біля озера невинних, карателі розпочали криваву страту. То був чорний день, коли зникли з лиця землі жителі Самарів, коли переповнена кров’ю, болем і розпачем яма сховала навіки вісім десятків чоловіків, жінок, дітей… Ні над ким не зглянулися безжальні поліцаї. Ще довго не могли оговтатися самарівці від того, що вже немає вмілих кравчинь, вправних торговців, красивих хлопців та дівчат. Окупанти нажахали місцеве населення так, що старші люди і до цих пір пригадують події 31 жовтня 1942 року з великим страхом, бо кожному причетному до євреїв була би тоді смерть. Лише двом молодим євреям вдалося тоді врятуватися – синам Пейсаха і Нохіма. Незадовго до розстрілу вони покинули село і пішли в партизани. Після війни приїхали в Самари. Їм показали місце, де покояться останки рідних, вони оглянули батьківські хати, що вціліли у війну, щось шукали там, але невдовзі поїхали. Це були перші і останні відвідини євреями-нащадками по-ліського села.

ЗАГИНУЛИ ЛИШЕ ТОМУ,  ЩО МАЛИ ДОБРІ СЕРЦЯ

Окутана мороком часу й історія про українську сім’ю, яка загинула в той страшний день, рятуючи від смерті молоду дівчину-єврейку. За одними даними (і так написано на плиті) вона мала прізвище Штик, а за іншими свідченнями це була родина Шинкаруків. Найбільш детально про все свого часу розповідала рідна сестра загиблого, жителька Самарів Параскева Левонюк, 1920 р. н., однак декілька років тому вона померла. Сім’я Володимира (1912 р. н.) і Єви мешкала на хуторі Забріддя. У батьків підростало п’ятеро діточок: десятилітній Василь, восьмирічний Олександр, Марія, Оксана (3 роки) і найменший синочок Володимир, якому  виповнився один рочок. Із подружжям мешкала мама Єви – Параскева Октисюк, родом із хутора Свідове. Сім’я жила бідно, своєї землі не мала, тому двох старших синів віддала на заробітки.

Того вечора Олександр повернувся додому від господарів, а Василь лишився в Хабовичах (там вони заробляли на хліб). Вдень до Єви прийшла молода дівчина-єврейка, якій вона допомагала плести кофтину. Вона й на ніч залишилася у них. Коли німці загрюкали в двері, єврейка сховалася на печі. Її знайшли. Наказали збиратися. Усіх – і малих, і старих – зв’язали однією мотузкою і повели в село на розстріл. Батько ніс на руках маленького сина, мати – трирічну донечку. Єва голосила на все село, бо знала, що це її остання дорога. За одними свідченнями сам батько якось виплутав Олександра із зав’язі і шепнув, щоб утікав до тітки Оксани. За іншими – на початку села карателі зупинилися. Німці відійшли радитися, а біля бранців залишився один рядовий поліцай. Він змилувався над хлопцем і виплутав його з мотузки. Так Олександр і врятувався. Місцевих жителів ще за дня примусили викопати яму біля озера Луки. І євреїв, і українців розставили навколо ями і почали свою чорну справу. Першою застрілили Єву з маленькою донькою на руках, потім усіх по черзі, як були зав’язані мотузкою. Передостанньою жертвою був найменшенький Володя, і батькове серце не витримало. Він ще до пострілу повалився в яму бездиханний. (Інші оповідачі розповідають, що постріл таки був, але поліцаї роздерли одяг на чоловікові, щоб побачити, куди поцілили, а сліду від кулі так і не знайшли).

ЇХ УБИЛИ,

ТА НАЩАДКИ ЗАЛИШИЛИСЬ

Сім’я Володимира і Єви навіки упокоїлася у сирій братській могилі. Але зосталося два хлопчики, Василь і Олександр, яким судилося після пережитого якось виживати без рідних. Василь був найстаршим у сім’ї, тож про нього мало відомо. Він одружився із жінкою з Теребович. У них народилася донька. Як потрапив у Архангельськ, невідомо, але решту свого життя він провів у Росії і про його нащадків у селі не знають. Олександра до 13 років годувала тітка Параскева. Решту життя він провів у Луганську, був шахтарем. У Самари час від часу приїжджав. І кожного разу, як розповідають очевидці, він приходив у лісопосадку поблизу озера, де убили його батьків, сестер, брата й бабусю, припадав до землі і гірко плакав. Не раз і дітей своїх – сина Сергія і доньку Ірину – привозив у Самари, на свою малу батьківщину. Але, на жаль, і Олександр кілька років тому помер. Якби не той щасливий випадок, коли їхній батько врятувався, їх не було би. І скінчилася б 31 жовтня 1942 року історія всієї сім’ї. Та пам’ять про людей живе доти, доки їхні нащадки знають про це, доки пам’ятають очевидці, доки переповідають дітям і онукам, і читають їм, хай навіть із мармурових плит, імена тих, хто колись творив для нас історію.

Зараз, через 73 роки після розстрілу, жителі Самарів пригадали, а, може, хтось уперше почув про ті події завдяки наполегливій праці, дослідженням і відкриттям односельчанина-краєзнавця Володимира Онищука, який за життя зробив немало для села, адже був сільським головою, завідувачем дитячого садка, вчителем історії і права, директором загальноосвітньої школи с. Язавні. Будучи на заслуженому відпочинку, він не побоявся відповідальності, вивчав закордонну практику увічнення пам’яті жертв Другої світової війни, побував у Польщі, в Ізраїлі, вивчав питання загибелі самарівських євреїв досконало і наполегливо. Тож результат його праці є. Меморіал через віки нагадуватиме жителям села про те, якою трагічною була його історія в 20 столітті.

Марія ЛЯХ