У кожного з військовослужбовців нашої бригади був свій власний, особливий шлях до війська і на фронт. І рішення про те, чому саме він має бути в строю та на передовій, приходило до кожного по-різному.

 Командир відділення однієї з рот ремонтно-відновлювального батальйону сержант Ростислав Гресик, у недавньому минулому — Прохідський сільський голова, каже, що таке рішення прийняв після того, як у 2015 році відправив 27 земляків на мобілізацію.

— Після цього, аби не говорили, що сільській голова відправляє хлопців на фронт, а сам відсиджується в чиновницькому кріслі, вирішив і сам піти до війська, — пригадує Ростислав Олексійович. — Озвучив своє рішення дружині. Вона, на моє здивування, його повністю підтримала, усвідомлюючи, що інакше односельці не зрозуміють, чому їхніх чоловіків, синів і батьків я відправив у бліндажі та окопи, а сам лишився вдома з сім'єю. Щоправда, від служби я міг бути звільнений за законом, адже є батьком 4 дітей, моїм молодшим синам зараз по 7 і 5 років. Але я не хотів так… Й ще жодного разу не пошкодував про прийняте рішення. Мабуть, тому, що мені ще з часів строкової служби щастить із офіцерами. От і тут  — чудовий командир, толкові побратими — на що жалітись?!

А ще надзвичайно тішить те, що всі хлопці, яких відправив на мобілізацію, додому повернулися живими та здоровими, за винятком одного, який отримав поранення. До слова, 9 із них після демобілізації вирішили продовжити служити в ЗСУ вже за контрактом.

Та й я сам, коли у 2015 році ішов «здаватися» у військкомат, загітував іти служити багатьох товаришів, які зараз продовжують службу, в тому числі, й у   14-й бригаді! Тож можна вважати, що я дещо «підкоректував» не тільки свою долю, а й багатьох хлопців, які зараз із честю боронять Україну!

— А як же без Вас Ваша сільська рада?                   

— Я в курсі того, що відбувається, адже підтримую пос-тійний зв'язок з колишніми колегами. Вони, буває, звертаються за порадою, адже маю за спиною 5 років досвіду головування. Я спокійний за своє село й за сільську раду в цілому — села великі, перспективні — будуть розбудовуватись і квітнути. Та маємо для цього тут, на фронті, здобути перемогу.

До слова, всі мої земляки — учасники АТО, й ті, хто не є односельцями, але звернулися в нашу сільську раду з метою отримання земельних ділянок, вже їх отримали.

Зі значно більшою гордістю навіть, ніж про рідне село, сержант Ростислав Гресик розпо-відає про своїх дітей. Його старший син, який рік прослужив у Нацгвардії, нині вже знайшов роботу в Луцьку, у візовому центрі. Донька працює медсе-строю у Ратнівській районній лікарні. А двоє менших ходять у школу та в садок.

— Звичайно, і дружина, і діти сумують за чоловіком, татом. Менші присилають власні малюнки, аби підтримати мене. Щоправда, під час телефонних розмов цікавляться не тільки моїми справами, а й обов'язково справами Вулкана — нашого місцевого пса, про якого я їм розповів, — сміється Ростислав Гресик. — Старший син, якому 7, часто каже, аби я прислав за ним літак чи вертоліт, і він приїде захищати Україну…

Отака-от гідна заміна зростає гідним батькам. Можливо, колись маленькі сини Ростислава Олексійовича й справді стануть військовими — запорукою безпеки й миру в Україні. А поки-що вони в усьому покладаються на тата. І, без сумніву, їхній тато й усі тати, які пішли на фронт заради щасливого майбутнього власних дітей на своїй, Богом даній землі, не підведуть!

Прес-служба 14-ї окремої механізованої бригади