ТА НЕБАЙДУЖИХ ДО ЇЇ СТАРОСТІ ЛЮДЕЙ

Ратнівчанка Лідія Федорівна Охалик зустріла дев’яносто другу весну. Бабуся охоча погомоніти. Хоч і живе сама, бо схоронила чоловіка, ветерана Великої Вітчизняної війни, а діток Бог не дав, до неї часто навідуються подруги, знайомі та ті, кому небайдужа старенька. Живе вона у злагоді із сусідами, які знають її, як невтомну, моторну, привітну жіночку та вмілу господиню, яка не на одне весілля пекла короваї. Її подвір’я із ранньої весни та до пізньої осені потопає у квітах. Тож пройти повз хатину старенької і не помилуватися різнобарв’ям просто неможливо. Охоче вона ділиться розсадою квітів і з сусідами та не проти й собі посадити якийсь новий сорт. Сусідські діти, яким завжди рада, називають її «маленька баба Ліда», — на що вона реагує з посмішкою.

Коли ще мала здоров’я, без діла не могла всидіти Лідія Федорівна. Метушилася по господарству та хотіла встигнути скрізь. Після війни тяжко працювала на цегельному заводі, а тоді сорок років трудилася у центральній районній лікарні Ратного: вісім — комірником, а решту — санітаркою. Не забувають і нині у колективі свою колишню працівницю.

Усього було за життя у Лідії Охалик. Мама відійшла у Вічність молодою, коли їй не було ще й року. Тож бачила вона її тільки на фотографії, яку не зберегла, хоч і намагалася, тримала біля серця. Любов’ю, турботою зігрівала осиротілу дитину бабуся, татова матір, яка жила у Якушах. У тому селі Ліда час від часу ходила до школи. Любила навчатися, але батько не дозволяв, заставляв глядіти сестриних дітей, то й втікала від них не раз. Завдяки своїй наполегливості читати все-таки навчилася. Тепер читає святе письмо, у молитвах дякує Богові за довгі роки життя та за небайдужих до її старості людей, які піклуються про неї протягом багатьох років.

А піклуються, провідують Лідію Федорівну неспроста – багато добра вона зробила людям свого часу. Ось що розповіла Віра Цапук із Самарів, для якої Ліда Федорівна стала другою мамою:

— 20 березня 1979 року стало найстрашнішим у моєму житті. Я тоді працювала піонервожатою і супроводжувала учнів початкових класів на медогляд у Ратнівську центральну району лікарню. Це не входило у мої обов’язки, але того злощасного дня мене попросили, бо комусь не вийшло з певних причин. Рейсовий автобус, яким їхали, потрапив в автокатастрофу. Багато людей отримали травми. Не минула біда й мене. Я втратила свідомість, а прийшла до тями у хірургічному відділенні. Відкрила очі і першою, кого побачила біля себе, була Лідія Федорівна. Ще й досі пам’ятаю той фізичний та душевний стан, коли не могла поворухнутися.

Вона підтримувала мене морально протягом трьох місяців, доглядала за мною, навіть приносила з дому їсти. Можливо, саме Лідія Федорівна повернула мене до життя, заставила повірити, що я зможу встати на ноги, одружитися, так як тоді вже була зарученою, та народити дітей. Її слова справдилися. Народила я дві доньки і сина, маю вже й четверо внуків. Лідія Федорівна стала моєю названою мамою, за здоров’я якої молюся Богові і дотепер. Більше того, вона стала рідною людиною нашій чималій родині.

Поринала Лідія Федорівна у спогади. Спливали у пам’яті дитячі роки та роки юності, тяжкі воєнні та післявоєнні роки, час від часу на очі наверталися у старенької сльози:

— Тяжко зростала без матері. З раннього дитинства виконувала усю хатню роботу. Щоб розтопити піч та зварити їсти, ставала на табуретку, розповідає Лідія Федорівна. — Якось віддав мене батько на службу до однієї жінки глядіти дитину. Яка ж то була добра людина! Вона зігріла мене материнським теплом та й хотіла удочерити, тільки батько не погодився. А я ж прикипіла до неї усією душею і мамою називала. Юні роки мої також були не з легких, бідувала, та ще й хата наша згоріла. Залишилася з тим, що було на мені. Прийшлося видоїти корівку, то й відра навіть не знайшла… Але, Богу дякувати, не без добрих людей, звичайно, та й позику мені довелося брати, звела помалу хатину. Усе життя прожила у щоденних турботах, неодноразово підводило й здоров’я. Часом стан був такий, що думала – не виживу. Та смерті не боялася й не боюся. Якось у мареві привиділася мені якась свята та сказала, що буду довго жити. Так запали мені в душу тоді ті слова, що швидко й одужала, і, напевно, й тримають вони мене й досі на цьому світі.

Леся ГРІНЧУК