Олександр Гурич із Межиситя – простий пересічний громадянин із поліського села, який жив, працював, господарював, сім’ю годував… до 2014 року, коли 10 квітня його мобілізували на службу, щоб захищати територіальну цілісність України. І ні сльози дружини, ні хвилювання односельчан не допомогли. Він пішов, бо знав, що це його обов’язок, незалежно від того, буде у військовій частині чи в самому пеклі війни.

Нещодавно Олександру Павловичу вручили посвідчення учасника бойових дій, адже своє призначення він виконав гідно, і настав час, коли цілим і неушкодженим повернувся у рідний Межисить. У квітні минулого року його призвали на службу. Чоловік пішов, бо знав, що армії потрібні вояки, але думав, що за кілька місяців повернеться додому, адже там залишилася вагітна першою дитинкою дружина. Чоловік служив у 51-й ОМБР, яку потім розформували, а його перевели у 14-у. Йому було чому повертатися назад – 26 квітня народилася донечка Діана, але побачив її тільки тоді, коли дозволили на три дні прийти у відпустку. Степне, Оленівка, Волноваха Донецької області – місця, де проходив бойове хрещення молодик.

— Що Ви можете розповісти про своє перебування на Сході України?

— Було важко. Хотілося ще побачити своїх дружину й доньку…

— Коли приходили у відпустку, не виникло ідеї залишитися вдома і будь – що буде?

— Щось тягнуло назад. І зараз хочеться туди йти, але обставини не ті – донечка ще зовсім маленька, а дружина носить під серцем друге дитя.

— Знаю, що Ви – український снайпер, і в кожну хвилину, коли цілилися у ворога, могли бути під прицілом їхнього снайпера. Страшно було виходити на позиції?

— Страшно, але ж нічого не вдієш, це мій військовий обов’язок. Кожного разу, коли виходив, думав, аби тільки повернутися живим. Але потрібно було захищати Україну.

— Коли на військову службу Вас призивав військкомат, думали, що потрапите в саме пекло?

— Ні, припускав, що буду на полігоні, чи у військовій частині, а вийшло так, що попробував всюди того хліба.

— Звідки у Вас такі вичерпні знання користування зброєю?

— Строкову службу проходив як стрілець. Початківця ж не поставлять, звичайно, виконувати таку роботу. Тому й призначили снайпером. Орга-нізували навчальну групу у складі 40 осіб, і вже в процесі підготовки вибирали кращих серед кращих. Страшно було перші рази цілитися в людей… А потім, коли бачиш, чи несеш закривавленого хлопця на руках, тоді розумієш усю відпо-відальність. — Багато Ваших загинуло?

— Два снайпери. Їх розстріляли на позиціях: Микола Повх з Велимчого і з Рівного хлопець. Вони обоє були гідними людьми.

— Ви обійшлися без поранень?

— Так, дякувати Богові. Може, просто, що маленького зросту, то не могли влучити, — сміється. — Якби був габаритний, то було б складніше сховатися. Одного разу я на блокпосту був, показав командирові приблизно, де буду лежати, то він мене півгодини шукав, але так і не знайшов. Я потім сам вийшов з другої сторони. А він так і не визначив, де я працював, хоч і був зовсім поруч.

— Це всіх малих і худих для такої тонкої роботи вибирали?

— Та ні, середнього зросту та комплекції і малих. Здорованів серед снайперів не було. Бо таким важко ховатися.

— Які були умови проживання, харчування?

— Харчувалися ми нормально, волонтери дуже допомагали. І з Ратного, і з Володимира-Волинського. Допомагав сіль-ський голова, складалися односельчани, придбали бронежилета, каску, бінокля і мені передали.

— Скільки часу Ви провели на полі бою?

— В сукупності місяців чотири.

— Повернулися, адаптувалися, але, напевно, війна залишила свій страшний відбиток у свідомості?

— Так. Морально.

— Новини можете переглядати?

— Їх не треба дивитися. Я знаю, що там насправді, тому краще не кривити душею. Мало правди. Там реальна війна, навіть гірше, ніж війна, бо брат вбиває брата, бо по ту сторону фронту є наші земляки, з якими ми колись співжили. Вони в такій же формі, як і ми, тому часто не можна й відрізнити від своїх. Найгірше те, що немає чіткої лінії розмежування, і вони можуть спо-кійно ходити серед нас, а в слушний момент вбивати наших же хлопців.

— Як змінилося Ваше життя після участі в антитерористичній операції?

— Вже звик, адаптувався, бо, як тільки прийшов, то тижнів два спати взагалі не міг, все воював…

Олександра Гурича демобілізували 26 квітня. І, здавалося б, життя налагодилося, проте лиш тільки він і ті, хто пройшов пекло бойових доріг Донеччини й Луганщини, знають, що означає слово «війна», що значить цінувати кожну мить, коли надія вижити згасає, коли душа і рветься, і щемить, та головне, що віру в серці має…

Марія ЛЯХ