І ЛИШЕ НЕЩОДАВНО ОТРИМАВ ПОСВІДКУ НА ПОСТІЙНЕ ПРОЖИВАННЯ

Цими днями в нашому районі стався унікальний випадок. Державна міграційна служба України видала посвідку на постійне проживання в Україні особі без громадянства, тридцятирічному Михайлу Кіперчуку, який волею долі став людиною, яка не була зареєстрована ні в одному реєстрі. Він жив, був, але жодного документа, який би посвідчував його особу, не мав.

Життєвий шлях Михайла Кіперчука не був надто простим. Він народився у місті Октемберян у Вірменії у сім’ї Тетяни та Юрія Кіперчуків. Його батько, Юрій Феодосійович, був українцем, проживав разом зі своїми батьками у селі Червоний Маяк Бериславського району Херсонської області. Прізвище мав типове волинське. А це тому, що батьки Юрія були родом з Адамівки Поступельської сільської ради, а потім переїхали на Херсонщину. Коли Юрій досягнув призовного віку, пішов на службу в армію, яку відбував саме у Вірменії. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. Її батько був татарином, а мама росіянкою. Тетяна та Юрій одружилися. Старший син, Олег, народився в Україні, а менший, Михайло, з’явився на світ у Вірменії, в Октемберяні. Там кілька років батьки з дітками і прожили. Згодом сім’я переїхала у Росію. Мешкало подружжя Кіперчуків у селищі Мга Кіровського районі Ленін-градської області. Там Михайло пішов у перший клас. А після третього, у 1996 році, вони переїхали на постійне проживання в Україну, у Херсонську область, на батьківщину Юрія Феодосійовича Кіперчука. У Червоному Маяку Михайло пішов у 5 клас. Після закінчення восьми класів вступив до професійно-технічного училища, але його не закінчив, бо не стало батька, потрібно було якось заробляти на хліб, до того ж мама мала погане здоров’я.

З тих пір і почалися поневіряння юнака в пошуках можливості виготовити бодай якісь документи, які б посвідчували особу. Зараз і йому, і його братові важко пояснити, як тоді, у 1996 році, вони разом із батьками перетнули кордон, як не лега-лізували своє перебування в Україні. Жили собі, та й усе. Батьки мали паспорти колишнього СРСР. З ними і померли: батько –  у 2002 році, мама – у 2012-у. А діти… Їх визнали особами без громадянства. Згодом, у 2008 році, Михайло розпочав непросту процедуру встановлення його особи. У 2011 році Червономаяцька сільська рада підтвердила його проживання на території сільради, і згодом, у 2013 році, він отримав дозвіл на імміграцію в Україну, на підставі якого мав звернутися у територіальний підрозділ служби громадянства із заявою про оформлення посвідки на постійне проживання, але в термін, протягом якого повинен був звернутися, не вклався. І все, до чого так прагнув багато років, звелося нанівець.

Тим часом Михайло знайшов свою другу половинку, причому сталося це майже як у кіно. Як розповідає чоловік, покійна мама з його телефону хотіла подзвонити до старшого сина Олега, але випадково набрала одну цифру неправильно. Це було 31 грудня 2009 року. Наступного дня, 1 січня вранці, у день Нового року Михайло вирішив перетелефонувати на невідомий номер у списку набраних. Той дзвінок пролунав … у Язавнях, на Ратніщині. І почула його майбутня дружина Михайла Ольга. Це дзвонив телефон її мами. Спросоння (а було ще доволі рано) вона підняла слухавку і почула голос молодого хлопця. Потім він подзвонив знову і попросив уже її номер мобільного. Так почалося спілкування двох молодих людей – хлопця з Херсонщини і дівчини з Волині. Напевно, це трапилось невипадково. Навесні Михайло і Ольга вперше зустрілися, а вже влітку, 19 серпня 2010 року, Михайло приїхав на Волинь, до своєї коханої. Зареєструвати шлюб, на жаль, не змогли через відсутність документів у чоловіка, тож стали жити у громадянському шлюбі. А через рік подружжя перебралося на постійне місце проживання у село Теребовичі. За шість років спільного життя у них народилося два синочки – Владислав та Адріан. Вони – громадяни України, але поки що лише за маминою родинною лінією, бо тато на момент їхньої появи на світ документів ще не мав. Живуть Михайло та Ольга у мирі і злагоді, утримують чимале господарство, втім, як і всі люди у селі.

Хоч ситуація з оформленням документів, здавалося, зайшла в глухий кут, та Ольга і Михайло не опускали рук, шукали спосіб, як легалізувати перебування чоловіка на території України. І таки знайшли. В середині 2016 року вони звернулися в Ратнівський районний сектор Управління Державної міграційної служби України у Волинській області, на допомогу прийшов також депутат районної ради, досвідчений юрист Віталій Бірук.

Про те, у чому була складність ситуації Михайла Кіперчука, ми запитали у завідувача районного сектору Оксани Панько та головного спеціаліста Зореслави Штик.

Вони розповіли, що таких випадків у їхній практиці ще не було, адже особа без громадянства перевищила термін перебування в Україні і не мала жодних документів, які посвідчують особу, щоб узаконити своє проживання тут. Треба було продовжити строк перебування на території держави, але для цього необхідно законно перебувати в Україні, мати підстави для продовження та своєчасно подати необхідні документи, а їх фактично не було. Тож довелося все починати спочатку. Михайло поніс адміністративну відповідальність за нелегальне перебування в Україні, сплативши штраф, та подав документи у Ратнівський районний сектор для продовження строку перебування. Це був саме той випадок, рішення по якому приймав голова Державної міграційної служби України Максим Соколюк – і воно було позитивним.

Після цього працівники районного сектору прийняли в Михайла документи для надання йому дозволу на імміграцію. Справа пройшла всі процедури, і Михайло отримав дозвіл на постійне проживання в Україні, на підставі якого подав документи для оформлення посвідки на постійне проживання. А після того, як у його руках опинився офіційний документ, подібний до закордонного паспорта, але з написом «Посвідка на постійне проживання. Україна», чоловік видихнув з полегшенням.

Нарешті завдяки Віталію Біруку, Оксані Панько та Зореславі Штик Михайло Кіперчук отримав право стати повноцінним членом українського суспільства. І хоч  ця посвідка не підтверджує його приналежність до громадян України, проте він уже легально перебуває на її території і може претендувати на отримання громадянства нашої держави за територіальним походженням. Чоловік може користуватися всіма правами, наданими громадянам України, реєструвати шлюб, визнавати батьківство, єдине обмеження – не може брати участі у виборах. А якщо забажає перетнути кордон України, має можливість виготовити посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон.

Михайло уже зареєстрував місце проживання у селі Теребовичі. Відтепер він документально засвідчений житель Самарівської сільської ради. Каже, що обов’язково виготовлятиме паспорт, зареєструє шлюб з коханою Ольгою.

На запитання ж, як жилося йому в Україні без будь-яких документів, відповідає, що для того, аби трудитися, документів не треба. На господарстві їх не питають, а утримують Михайло та Ольга і корову, і свиней, і птаство, городів багато садять, бо без сільськогосподарської праці в селі не проживеш. На будівництві, де чоловік підзаробляв, також громадянство не вимагають підтвердити. Однак після всього Михайло вдячний і працівникам районного сектору Державної міграційної служби, і Віталію Біруку за сприяння і допомогу, адже вони взялися за непросту справу і довели її до кінця. Дякує сім’ї за те, що весь час були з ним поруч, розуміли, підтримували.

А Україна невдовзі поповниться ще одним громадянином.

Марія ЛЯХ