Він був відкритим і відвертим як у ділових, так і в побутових стосунках. І не тільки з однодумцями, а й з опонентами. Умів переконливо доводити  співрозмовникам правоту своїх думок. Відзначався всесторонньою ерудицією, надзвичайною працьовитістю. І мав особливу (якщо не феноменальну) пам'ять. До кінця залишався відповідальним перед своїм громадянським обов'язком.

Як директору Самарівської школи мені доводилося спілкуватися із Петром Антоновичем навіть у вихідні, хоч це й не зовсім відповідало правилам субординації. Якоїсь неділі телефоную йому додому (про мобільники тоді ще й не чути було). Слухавку підіймає дружина й люб'язно повідомляє: «А Петро Антонович — у робочому кабінеті». І справді, навіть у вихідні  він відповідав на мої телефонні дзвінки із робочого кабінету.

Не раз він допізна засиджувався за робочим столом. А в ранкових сутінках найчастіше першим засвічувалося вікно саме у його кабінеті. Пригадується, як одного разу прибув  до Ратного задовго до початку службової наради. Не було ще й сьомої ранку. Вирішив до початку робочого дня зачекати у фойє адмінбудинку. З цікавості, чи не прибився сюди так рано ще хто-небудь із моїх колег, про-йшовся коридором. Двері кабінету начальника були напіввідчинені. Здогадався:  Петро Антонович уже за роботою, і я наважився зайти до нього у службових справах.

—   Напевно,  Петро Антонович ночує у кабінеті, -  пожартував  я.

—   Дефіцит часу. Замість ранкового моціону, пробую день доточити , -  жартом на жарт відбувся господар кабінету…

А жартувати  він умів і любив. Щоправда,  часом вдавався й до слів дошкульних, які  доречно поєднувалися із дотепним жартом. І справді був одержимий роботою, бо віддавався їй сповна, нехтуючи при цьому не лише правом на відпочинок, а й своїм здоров'ям. У першу чергу, вимогливо ставився до себе. Вимогливість до підлеглих у нього іноді межувала з доскіпливістю. Пригадую, як скрупу-льозно він ставився до складання річних навчальних планів і тарифікаційних списків педагогічних працівників навчально-виховних закладів району. При цьому проявляв надзвичайну обізнаність із державними стандартами, з навчальними програмами, із станом справ  у кожній школі, наперед визначав пріоритети і перспективи кожного колективу, прогнозував кадровий ресурс, не кажучи вже про те, що поіменно знав кожного із чисельного гурту педагогічних працівників району.

Таким він був насправді — до самозречення відданим роботі, до педантизму послідовним у власних діях і таким же вимогливим до підлеглих, як і до себе самого.

Феномен особистості Домальчука в тому, що ціну йому подібних постатей визначає час. Так воно часто буває, коли втрачаємо незворотно людей Першої величини.

Іван Скибук,

учитель української мови і літератури, колишній директор  навчально-виховного комплексу с. Самари