Поштовхом до того, щоб написати і в цих рядках вилити свої почуття, стала зустріч із сім’єю переселенців із Луганська, яка відбулася у нашій школі.

Слухала розповідь про їхнє життя і зрозуміла, що немає більшого щастя, ніж мама, дитина, мир і своя хата. І чи є щось жахливіше, щось болючіше, ніж війна?! Це лихо невимірне! На думку спали слова Тараса Шевченка: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». І це справді так. І хоча велимченці дуже тепло прийняли цю сім’ю, але дівчинці Ані хочеться туди, де вона народилася, де її рідна хата, школа, де працювали її батьки.

Та, на жаль, вона стала свідком війни, яка все це відібрала у неї. Я зрозуміла, що коли ми стаємо дорослішими, то усвідомлюємо, що є головні речі і місця, до яких ми завжди будемо прагнути повернутися, де б не жили. Та сторона мила, де мати народила. Нас пов’язує з нею багато приємного і серцю милого: наші найрідніші батьки, вчителі, друзі, красива природа, ніжні квіти, дерева на подвір ‘ї, рідна мова, музика і пісня, перша прочитана книжечка. І коли від’їжджаю кудись хоч на де-кілька днів, то дуже сумую за своєю домівкою. У такі хвилини відчуваю тугу за рідними місцями.

Часто згадую свого родича дядька Прокопа Калінчика із Велимчого. Була у нього велика і хороша сім’я. Із дружиною, тіткою Катериною, виховали п’ять дітей, які з часом розлетілися із рідної хати. Син Василь живе у Києві, він професор По-літехнічного університету. Дочка Тетяна викладала хімію і біологію в аграрному університеті. Ще три дочки Калінчиків живуть у Кобрині у Білорусі. Стареньким батькам було важко жити без дітей і вони виїхали до дочок у Кобрин. Свою хату продали хорошій молодій сім’ї Валентини Дарчик. Та місто не стало для них рідним. Не минуло й місяця, як дядько Прокіп приїхав у село, щоб, як він казав: «Хоч ще раз подивитися на рідну хату і добре з нею попрощатися». І так було дуже часто. Не зміг дядько звикнути на чужині, а коли запитували, як живеться у Білорусі, він відповідав: «Там добре, де нас нема. Ви не уявляєте, як жити у місті сільській людині! Як добре було жити вдома! У Велимчі добрі, прості, щирі, відкриті душею земляки, тут я залишив  і свою душу. У рідне село їздив би кожного тижня, якби не ті митниці».

Валентина Дарчик якось розповідала, що одного разу приїхав дядько дуже засмучений і схвильований. Підійшов до своєї колишньої хати, вклякнув на порозі та й ридав, промовляючи: «Моя земелько, моя хатинко золотенька, нащо ж я тебе покинув? Боже, за що ти мене так покарав? Пробач мені, синку, що я тебе не послухав, коли ти просив не продавати хату. Ти ж казав мені: «Де ми зберемося усі разом? Не розбивай, тату, нашої колиски, вона нам ще згодиться». Не послухав, бо тоді не знав, що таке чужина. Моя хатино, пічко, дякую, що зігрівала та годувала моїх дітей. А зараз сиджу у міській квартирі, як невільник на засланні».

Не можна без сліз слухати дядька Прокопа. Наступив 2017 рік. Вірю, що у новому році будемо мати хороші переміни. Дай, Боже, щоб дівчинка Аня і її сім’я жили у своїй хаті, щоб у ній не було ні тривог, ні небезпеки, а тільки затишок, щоб мої земляки не поневірялися у чужих краях на заробітках, щоб наші хлопці-захисники жили по своїх домівках, а не по окопах. Я вірю в народ України! Вірю в його правду і силу, і волю мирну і чесну!

Вероніка ФІЛОЗОФ,

учениця 7-А класу

с. Велимче