Довго вагався, перш ніж взяти ручку в руки. Здається, що так морально важко ще ніколи не було. Через які тільки муки пройшов український народ, допоки доля подарувала йому незалежність! Мільйони віддали свої життя за те, що нам дісталося даремно. Але даремне, видно не цінується. Скільки ниття, пошуків винних!

Зверніть увагу на села(не говорю вже про міста), як вони змінилися на краще за роки незалежності. Взяти, для прикладу, село Велимче, в якому я живу. Зводяться добротні будинки, багато сільськогосподарської техніки, машин, навіть дошкільнята користуються мобільними телефонами, старші хизуються один перед одним планшетами і т. д . Проведений газ, майже всі жителі, оформивши субсидії, по суті, вже другий рік обігрівають свої домівки задарма. Вже є, видно, що захищати. Та не все ще добре. Багато що доведено до знищення, тотальна корупція, часто злочинна безвідповідальність влади, нами ж вибраної. Непросто побудувати хату, не те що державу.

А найстрашніше – це війна. На фронті гинуть кращі. За нас, щоб ми тут жили, працювали, гуляли, пили і шукали винних.

Вже, здається, не потрібно повторювати, звідкіля взявся Крим, Донбас. Ненаситна пелька імперії (інакше її назвати не можна і в наш час) не закривалася ніколи, особливо по відношенню до України. Зросійщення, знищення культури, зведення її до містечкового фольклору, знищення взагалі українського духу всілякими методами, не гребуючи нічим.

Здавалося б, що це від нас десь дуже далеко. А виходить, що не так. Ще наполеонівська Франція прийняла закони про свободу совісті, свободу віросповідання і т. д. і була відповідальність за їх порушення. А пізніше Бісмарк зауважував, що війну виграють перш за все вчителі і священики.

Зараз я буду наводити факти, а ми всі разом зробимо висновок, чи виграє Україна, якщо буде відбуватися скрізь по державі так, як в селі Велимче. Все сказане віри абсолютно не стосується.

У селі Велимче функціонує дві православних церкви Московського патріархату. Хто ними зверху керує – всім відомо. Що раніше завжди була агітація за кривавого українського правителя, то ще квіточки. Найбільш незрозуміле і страшне почалося, коли Росія взялася за знищення України. Як можна молитися за того, хто благословляв на вбивство, і в той же час відмовлятися звернутися  до Бога за загиблих, які віддали свої життя за Україну?!

Знущанням над Україною є намалювання (чи як те ще назвати) в одному з храмів села портрета україноненависника царя Миколи ІІ. Так, шкода його сім’ю, хай би і він жив. А до чого тут українці? Труп його ката Леніна лежить до цього часу в Москві і його ідоли стоять по всій Росії.

А велимченські дітки з батьками  ідуть до церкви і моляться за «руського царя». Як це стерпіти? Добре, що в селі знайшлися люди, які взялися за створення громади православної церкви Київського патріархату. Що тут почалося! І ходіння московських священиків по хатах, і «розкольники», і «не можна з ними спілкуватися», і «в пеклі їм горіти!»...

Середньовіччя! І це в ХХІ столітті! Ледве з другого разу вдалося створити громаду. Але який тиск знову йде! Тут і брехня, затушовані заклики до протистояння. Хто в Україні дозволяє робити такі справи? Якось воно буде? Не буде. Може не бути України. Вже вони дозріли до зустрічі «руского міра». Кому ще не зрозуміло: була б своя церква – війни не було б!

Важко говорити про школу, тому що сам в ній працював. Що сталося? Школа і гарно оформлена, і на стінах портрети Небесної Сотні, і воїнів, які вчилися в школі. При вході з портретів на нас дивляться молоденькі, чиє життя тільки починалося, хлопчики, в яких життя забрав «руський мір». Мої рідні, дорогі, пробачте нам, що ми, старші, не змогли вас вберегти. Вічна вам пам’ять!

Новостворена громада Київ-ського патріархату запросила священика для освячення своїх будівель. Заради цікавості запитали, чи можна зайти в школу? Одержали відмову з мотивом, що ще будуть вирішувати.

Далі шоу. Не знаю, можливо, по закону воно так і потрібно. На другий день зранку (зверніть увагу, що священик  приїжджав тільки на один день і в цей час він знаходився вже далеко від села) збиралися збори батьків-ського комітету і, видно, запрошених прихожан московського патріархату, які ніякого відношення до батьківського комітету не мали.

Під обід знову збори, нашвидкуруч зібраної ради школи, на яких були вже присутні учні. Ну, а про результат, хто буде освячувати школу, здогадатися неважко. Коли запитали думку учнів, які були присутні на зборах, вони майже хором відповіли: «Московський патріархат». Нещасні діти!.. Урок вони одержали на все життя. Для того, видно, і збиралися збори. Ніхто з Київського патріархату і не збирався без дозволу заходити в школу, знаючи, яка ситуація в ній.

А тут і щорічна відмова багатьох учнів від одержання атестатів (бо «гріх» надавати свої персональні дані). На чолі стоять і деякі вчителі, які також бояться надавати і свої дані, спонукаючи до цього учнів. Це вже не середньовіччя. Це кам’яний вік. Куди котимося?

До честі сільської ради – вони прийняли священиків обох патріархатів. Так що ще не все втрачено. Якщо і у вас така ситуація, ми переможемо десь? Ніколи. І жертви наші будуть даремні.

А у Велимче можна завітати і стати на коліна перед портретом руського царя (добре, що хоч не Путіна). Можна заглянути і в школу. Якщо попадете в той клас, що треба, запитайте діток: «Ви за який патріархат?» і почуєте дружне: « За московський». Ось всім нам і методи, і методика виховання патріотизму, і вишиванка з жовто-блакитним прапором, і гімн «Ще не вмерла…»

Микола ОНАНЧУК

с. Велимче