Ми чекали на нього ще з вересня, тому що перший урок у цьому навчальному році розпочався зі слів про нашого героя, захисника, земляка — Василя Олександровича Тарасюка. І так хотілося скоріше зустрітися з тим, хто вийшов на двобій із танком, хто зміг вистояти у тяжку хвилину і бути вірним українському народові понад усе!

У цей лютневий понеділок ми дуже хвилювалися. Школа просто вирувала із самого ранку, адже всі знали, кого будуть сьогодні зустрічати. Коли ми створили живий коридор і Василь Тарасюк пройшов так близько від нас, то радості не було меж, про що свідчили бурхливі оплески, які, здавалося б, не в змозі створити такими гучними  дитячі долоні! Ми заздалегідь подумали, що хотіли б запитати у нашого героя. І ось про що дізналися.

— Як ви потрапили в АТО?

— 2016 рік, війна тривала. Я закінчив академію з відзнакою та хотів якомога скоріше потрапити на схід,  щоб захистити нашу державу. 28 лютого 2016 ріку — початок бойового шляху, моє перше випробування, бо-йове хрещення.

— Чи оснащували вас усією необхідною амуніцією та продуктами харчування?

— Наша держава хоч і не була готова до війни, але завдяки нашим волонтерам (це просто надзвичайні люди) проблем з харчуванням не було. Просто на саме харчування часу не вистачало…

— Які настрої реально були у місцевого населення?

— Місцеве населення дуже різне. Інформаційна війна далася взнаки. Відсутність українського телебачення, пропаганда Росії. Ми допомагали людям, котрі потрапили в пекло. Їхні домівки були зруйновані, у стінах – сліди від снарядів, на подвір'ях  — згарище. Старалися допомогти їм продуктами харчування, а наші колеги надавали медичну допомогу. Люди бачили, що ми налаштовані зарадити їхньому горю та захистити. Треба було дуже багато працювати, щоб змінити настрої місцевого населення, адже російська пропаганда робила своє.

— А як було витримати постійні обстріли? Невже не страшно?

— Ви знаєте, за своє коротке життя я зрозумів, що людина може адаптуватися до всього. Спочатку це, звичайно, тяжко, але потім ти розумієш, що це — твоє життя…

— Якими ви пригадуєте роки навчання у нашій школі?

— Скоро буде 10 років, як я покинув її стіни. Для мене школа — це дитяча сім'я, де кожен плекає свою мрію. Часто пригадую уроки фізкультури, футбольні матчі. Після закінчення школи зрозумів фразу, яку часто повторювали вчителі: «Вчися, тому що тобі це знадобиться!». Дійсно, коли я вступив до військового ліцею, а вже згодом в академію, то зрозумів, наскільки правдивими були ці слова. Завжди потрібно вчитися.

— Якби ви сіли у машину часу і перемістилися у 9 клас, то змінили б свій вибір щодо майбутнього?

— Не змінив би, я ще з шостого класу (як пригадує мій батько) мріяв стати військовим і робив усе для цього необхідне.

— Що б ви хотіли побажати сучасним школярам? Яку дали б пораду?

— Я розумію, що кожен учень не зможе постійно отримувати 12 балів. Я хотів би побажати, щоб кожен з вас мав власну мрію та йшов до неї щодня. Має бути мета, визначеність. Ви повинні зрозуміти, що вам до душі, та прагнути до цього понад усе.

Героя привітали квітами голова ОТГ Валерій Свіржевський та заступник Надія Денисюк, працівники Заболоттівської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату Лариса Мосійчук та Наталія Новік, учні та директор нашої школи Валентина Мороз. Дякуємо за організацію зустрічі завучу Наталії Шопук — пісенний супровід та доброзичливість ведучих пройняли до сліз!

Напевно, щоб передати почуття усіх присутніх — слів замало. Це сльози і усмішка, гордість і печаль, тепло та патріотизм. Наш односельчанин власним прикладом показав вірність Україні. Про патріотизм можна говорити дуже багато. Але варто про це запитати у того, хто був у гарячих точках АТО,  хто в холод та спеку забував про страх і втому. Спасибі за все, земляче!

Анастасія Корецька,

Катерина Ятчук,

члени гуртка юних журналістів

НВК смт Заболоття