Близнята, ратнівчанки Наталія Жерш та Людмила Виховська, дівоче прізвище яких Заєць, 27 жовтня відзначили 45-ліття. І вперше за всі ці роки одна святкувала день народження, інша – ні. Така доля. А як ти будеш святкувати, коли не висохли сльози, не стишилась у горі душа по втраті сина, якого півроку тому після дорожньо-транспортної пригоди 20-літнім поховала?! А якщо говорити про виклики долі, то ще зовсім молодою, тільки місяць, як народила синочка, якого вже не має на цьому білому світі, двадцять літ тому поховала й коханого чоловіка — він також загинув на дорозі. І вже скільки літ, після народження другого сина у другому шлюбі, скитається по лікарнях, поправляючи своє підірване здоров’я! Це Людмила вперше не святкувала іменин, хоча її вітали, дарували квіти. Але молода жіночка чорної хустини не зняла. Вітала її і сестричка Наталія, а вона її, бо це ж їхній спільний день народження. З Людмилою і поспілкувалася про життя близнят, про ту невидиму павутину, яка тримає ще й до сьогодні їх разом.

У РОДИНІ МАМИ Й ТАТА БЛИЗНЯТА – НЕ ПЕРШІ
— Наші батьки й не сподівалися, що у них будуть близнята, — говорить Людмила. — Тоді ж ніякого УЗІ не було. Тато хотів мати ще одного сина, хоча в сім’ї вже зростав син Валентин. А коли почалися у мами перейми, то тато у лікаря-гінеколога Петра Свистуна поцікавився, чи не появився ще на світ його синок. А почув відповідь, що появились дві донечки, одна чорнява, інша — руденька.

Тато навіть не сприйняв цього всерйоз. Думав, жартує лікар. Наташа народилася першою на 15 хвилин, і не раз говорить, що вона старша від мене. Та вона була меншою у вазі, 2 кілограми 900 грамів, а я на 700 грамів важча. Тепер уже однакові, час швидко зрівняв. Мама все пригадує, що хворіли ми з дитинства, всякі інфекції чіплялися до нас. Можливо, тому, що грудним маминим молоком не годувались, його чомусь у мами не було. Відразу, з першого дня народження, ми на штучному годуванні, на коров’ячому молоці різні каші, тоді ж і спеціального дитячого харчування у магазинах, як тепер, не було. Педіатр Олександра Коляда щодня нас провідувала. А мама ще й мусила на роботу йти. Тоді ж по догляду за дітьми відпустку тільки на один рік давали. Ще й садочка не можна було «вибити».
Це вже потім, коли побудували новий дитячий садок, то якось вдалося батькам прилаштувати й нас. Але з раннього дитинства за нами дивитися, глядіти нас допомагала мамина тітка. Баба Оксеня ми її називали. Вона не мала власної сім’ї і власних дітей, тож нам була за рідну, а ми їй – за найрідніших внуків. Довгий час, поки ми не підросли, з нами разом й жила. Вона також часто хворіла і часто на лікарняному ліжку мусила бути. Але вона добряче батькам допомогла нас ростити.
— Людмило, а ви не цікавились у батьків, чи були близнята у вашому роду?
— Були. І по батьковій лінії дві пари близнят з двоюрідних братів та сестер, і по маминій лінії – також двоюрідні дві пари близнят. А ось чи були близнята у старішому поколінні наших родів, не знаємо. Але тепер наші з Наташею діти вже перепитують нас, чи вони можуть мати близнят. А почувши відповідь, що можуть, так як би й радо її сприймають. За статистикою чи то висновками відповідних спеціалістів, близнята у роду народжуються через покоління. І якщо ми близнята, то близнят ми народити не можемо, а ось наші діти – можуть.
Ми добре розуміємо, як батькам було важко з нами двома. Тато ходив на роботу, він на той час був заступником головного лікаря центральної районної лікарні, мама — вчитель іноземної мови, навчання у школі тоді у дві зміни було. Якби не баба Оксеня, то нас, де хоч, там і дівай: місць у дитячому садочку немає, а на роботу потрібно йти. Мама наша дуже велика трудівниця. Зранку поїсти все свіженьке приготує, і першу страву, і другу, ще й узвару наварить. Встигала і наварити, і прибрати, і на роботу побігти. Велика каструля з плити не знімалась: все виварювала, виполокувала, випрасовувала… Вона й тепер піклується, турбується за наше життя, та по суті, й живе нашим життям.
«МИ, ЯК ОДНЕ ЦІЛЕ, ОДНА ЗА ОДНОЮ – ГОРОЮ, АЛЕ В ШКОЛІ ОДНА ОДНУ НІКОЛИ НЕ ПІДМІНЯЛИ»
Людмила говорить, що вона із сестричкою, як одне ціле, і одна за другу – горою. Що ніколи не сварились, одна одну завжди підтримували, одна за одну переживали і взагалі одна без одної не могли і не можуть жити. Хоча характер у них зовсім різний. Людмила більш спокійна, більш тихіша, а ось Наташа сміливіша, бойова і пробивна — так характеризує її сестричка.
— А як у школі, чи не підміняли одна одну, зважаючи, що схожі між собою, коли доводилось відповідати на уроці? — поцікавилась у Людмили.
— Ні. Ми такого зробити не могли, не так виховані. Але, коли одна відповідала, інша дуже хвилювалася за неї. Учні нас могли сплутати, не всі добре знали, де Наташа, а де Люда, а ось вчителі – ні. Вони чомусь добре розрізняли, де хто. Можливо, за характером…
— Ви обидві — медсестри. Бажання бути медиком було взаємне чи одна пішла на навчання за іншою?
— Ще з самого дитинства ми мріяли бути медсестрами, про вищий навчальний заклад і не думали. Тоді саме розвал Союзу був, безгрошів’я, про вищу освіту навіть не сміли мріяти. Закінчили Ковельське медичне училище. Я двадцять чотири роки пропрацювала медсестрою у пологовому відділенні центральної районної лікарні, а рік – у поліклініці, зараз я на пенсії за станом здоров’я, а Наташа – старша медсестра у реанімаційному відділенні лікарні.
— Ви працювали в одній лікарні, в одному великому медичному колективі. цікаво, чи всі колеги розрізняли, де Людмила, а де Наташа?
— Колеги розрізняли, а ось пацієнти – не всі. Ще й зараз нас плутають. Буває, йдеш по Ратному, а хтось починає зі мною розмову, як із Наташею, або з нею говорять, як зі мною. Хоча наші діти не розуміють цього і все кажуть, ну, як вас можна сплутати?! Для них ми, як і для мами, – тата уже десять літ немає, – і інших рідних, – ми зовсім різні. Ще з дитинства ми не любили однаково одягатись, хоча в шкільні роки одяг у нас був переважно однаковий, а коли вже підросли і виросли, коли самі вибирали, що ж то одягти, що купити, то, аби тільки не однакове, аби тільки різне. Хоча смаки, уподобання, і навіть погляди на життя у нас ті ж самі.
ЯКЩО В ОДНОЇ БОЛИТЬ, В ІНШОЇ ТАКОЖ НИЄ
Що б не сталося у житті сестер – щастя, радості, болі, тривоги і навіть сльози – все спільне. І не потрібно було кликати: прийди, підтримай, у дверях вже стояла сестра. і якщо говорити про Людмилу, то її сльози вмить вже котились по Наталчиному плечу. А вдвох гірку ношу куди легше нести. І радість сприймати легше вдвох…
— Коли поховала чоловіка, думала, більшого горя й бути не може. а потім довелося й сина… Не знаю, як пережила. Поховавши чоловіка, перейшла жити до батьків, бо самій не сила було. А потім покликала мене до себе Наташа. Її чоловік часто виїжджав на сезонні роботи, тож вона тривалий час була одна з малесенькою донькою, а в неї були кращі умови для проживання. Тож і пішла до неї, я їй допомагала, вона мені. А потім жити я вже перейшла до себе, адже мала кімнату в гуртожитку. Що б зі мною не сталося, підтримку сестри завжди відчувала. Ми, – як одне ціле. І якщо в неї щось не так, я також хутчій біжу її розрадити, підтримати, допомогти. Якщо в однієї болить – інша біжить підтримати її, якщо в другої — друга біжить на поміч. Наташа для мене і подруга, і порадниця, і підтримка, і я їй також.
— Цікаво, як ви щоразу святкуєте спільний день народження?
— Завжди разом. Як і великі релігійні свята – також разом. У нас спільна родина, спільні друзі, спільний день народження. Але цьогоріч вперше за всі роки Наташа святкувала іменини, а я не змогла, була в колі сім’ї, разом з чоловіком Сергієм, з сином Михайлом. Зрозуміло, що вітали мама і сестричка, брат із сім’ями, у телефонному режимі — друзі, знайомі, колишні колеги. Вірю, що прийде час і трохи пригояться рани душі, і знову будуть у мене спільні свята із сестрою.
Валентина Борзовець
Фото із сімейного архіву сестер