Старому Якову добігало вісімдесят, та він ще якось господарював разом з дружиною. Гоноровий був дід. Вважав, що, якщо господарство велике, то вже багач.

А бідному, без господарства, йому аж ніяк не хотілось бути. Бо ж то сором перед людьми – нічого не тримати і нічого не мати. Ще дві корови тримав і поросята, і птицю всяку. То дочка, то син, або ж їхні діти приїжджали у поміч стареньким, бо ж людям насміх самих залишити їх із їхнім багатством. Попопросили діда, аби ті корови попродавав, що молока куплять у сусідів, щоб легше якось жили. Нарешті дід здався, погодився одну корову продати, але при умові, якщо заплатять за неї стільки, скільки він скаже.

— Добре, тату, — мовив син. – Давайте, я відведу її до заготовача.

— Е, ні, сину! — відповів старий. – Я сам відведу. Мені потрібно бачити, скільки він заплатив за мою Маню.

Поки дід з бабою прощалися із коровою, синок хутчій подзвонив до товариша, аби переговорив він із заготовачем, щоб той заплатив дідову ціну, а гроші, які будуть поверх, він поверне відразу, як тільки дід десь відвернеться.

Так і було.

Повели корову. Син за мотузку веде, батько ззаду, ледве переступаючи, поганяє.

Привели, зважили. Гроші далеко не ті, що дід планував, тож довелося йому поторгуватися з покупцем. Мало не з кулаками на заготовача дід накинувся, мов, як він посмів стільки грошей запропонувати за його Маньку.  Нарешті, заготовач здався і пішов на дідову умову, заплатив стільки, як старий сказав.

— От бачиш, сину. Ніколи не здавайся. Я сказав, що стільки візьму за корову, стільки і взяв. А якби не торгувався, обманули б. Скільки б то втратили на моїй Маньці. Тебе б точно обманули, добре, що я вдома не зостався.

— Добре, тату, добре.

Батькові син так і не зізнався, скільки він доплатив заготівельнику за ту Маньку.

За рік-два продали і другу корову, бо ж діда вже сили геть покидали. І знову продали її за дідовим впертим «Я сказав». Скільки сказав — стільки і заплатили. І знову частину грошей, не відаючи про це, виторгував дід із… синового гаманця.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ