Баба Ганна довго жила одиноко. Діти порозбігались по світу і приїжджали в гості до старенької зрідка. У селі нікого не залишилось і з близьких родичів, лише далекі, і ті до бабусі майже не заходили — кому потрібна стара і немічна?! А сили бабу покидали, та їхати до дітей вона категорично відмовлялася, хоча, не дуже то її і кликали. «Помру, — не раз говорила старенька, — приїдуть і поховають, не буду ж у хаті вічно лежати».

Та Бог бабу Ганну сусідами хорошими нагородив і ті не залишили стареньку одну.  Навіть тоді, коли баба зовсім занемогла, і  перестала ходити, опікались, як рідною. І їсти принесуть, погодують, і до дітей зателефонують, аби поговорила з ними, втішила свою душу, і грубку затоплять, і приберуть… А ще ж то баба і  огород тримала – все хотілось садити та сіяти, та де ж там?  Отож і наказувала сусідам, де, що посадити, коли посапати і зібрати. Та ще й при цьому втішала, що за клопіт хату їм перепише, але з цим не поспішала, все говорила, що встигне, помирати ж не збирається, хоч мала вже мало що не 90 літ. А сусіди на ту хату й не дуже претендували, знаючи, що і діти, і внуки є у баби, вірили, що їм зарахується їхня доброта на Божому суді.

Якось приїхала  найстарша дочка до баби і все нишпорила по хаті, у хліві, на дворі все щось заглядала, а потім і питає тітку Наталку, чи не знає вона, де баба гроші ховає. Ще й попросила, аби випитала, де, – бо ж баба скупою була, не тратила зайвого ні нащо. Та й харчі майже безкоштовні – сусіди, що собі зварять, спечуть, те й бабусі несуть. Лише й того, що дрова купляли для бабусі і за світло платили – оце майже і всі її витрати.

Наталка вже так і сяк підходила до старенької, аби сказала, де гроші, бо ж, як помре, то і поховати треба, і пам’ятник замовити. На що бабця відповідала, що не збирається ще вмирати. Наталка потайки, поки баба спала, не один раз заглядала по закутках, шукаючи бабині заощадження. Та дарма, нічого не знаходила.

… Вже місяців три баба зовсім не вставала з ліжка. Допомагали Наталці за бабою доглядати і її діти, бо ж важко було підняти стареньку. Аж одного ранку Наталка побачила, що дим йде з комина у баби Ганни, а вона ж ще не заходила до неї і грубки не затопила. Побігла до старенької, а в грубі вогонь палахкотить. Спитала, хто був так спозаранку, хто грубку розтопив? Баба відповіла, що не знає. А через день-два побачили бабу на порозі – стояла, на кийок підпершись. І  тоді зрозуміли сусіди, що бабі, видно, відпустило трохи, та не признається про це.

А того дня Наталка зайшла до хати, аби затопити грубку, погодувати бабусю,  й біля старенької побачила сумку, якої раніше не бачила у неї.

— А що ж то за сумка, бабо, у вас? – спитала стареньку.

— То моя сумка. Я зібралась в далеку дорогу, але ти її не чіпай, не смій!

— У яку ж дорогу зібрались, коли  ходити не можете?

— Мені приснився сон. Хтось наказав, щоб я встала і підготувалась у далеку дорогу…

Баба того дня померла, а в сумці лежали всі її заощадження.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ