Заходив святвечір. На небі засвітилася перша зірка, а натомлений Павло тільки повертався з роботи. Його директор, Володимир Іванович, був людиною дуже скрупульозною, прискіпливою. Якщо робочий день до шостої, то ніяких тобі свят. Відпрацював своє – тоді йди, куди хочеш.

Удома на татуся з нетерпінням чекали дружина і п’ятеро діток. Павло й Катерина ніколи не мали великих статків. Дітки народжувалися одне за одним, тож Катя була у декретних відпустках, а Павло день і ніч просиджував на роботі, щоб принести додому хоч якісь гроші.

Володимир Іванович був багатим бізнесменом. Мав десятки підлеглих, і коли партнери по бізнесу запитували в нього формулу успіху, він завжди казав, що в основі всього мусить бути жорстка дисципліна, економія і раціонально використаний час. У колективі позаочі його називали «Їжаком», бо був колючим і неприступним. Сім’ї не мав. Чутки ходили про його минуле, але точно ніхто нічого не знав.

Володимир повертався додому, коли на вулицях міста вже стихло. Тільки де-не-де було чутно сміх шумних компаній і веселий спів малих колядників. Він на це не звертав уваги. Зачинив двері квартири на усі замки, зробив чашку чаю, увімкнув телевізор і непорушно, як каменюка, сидів у кріслі. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Підняв слухавку:

— Володимире Івановичу, — промовив голос, — ми з Катериною запрошуємо Вас на святу вечерю, адже Ви самотні. Приєднуйтеся до нас. Ми чекаємо. Приходьте, будь ласка.

Нічого не відповівши, він поклав слухавку. Тільки згодом усвідомив, що це був Павло. Ще якийсь час вагався, а потім на душі стало якось дуже приємно. Невже про нього хоч хтось не забув? Він за багато років звик думати, що нікому до нього немає діла. А всі, хто й звертається, шукали з того якусь вигоду. Але щоб він, колючий «Їжак», ішов на свято до свого підлеглого? Це щось нечуване. Та ноги самі понесли до хати Павла. Чоловік злегка постукав у двері. Зсередини пролунало:

— Заходьте.

Біля столу сиділа велика родина. Убога хатина, старі, але охайні меблі, заношений одяг на дітках, скромні наїдки на столі. Хотів було розвернутися і піти, але не встиг. Павло підхопився, посадив начальника на найкраще крісло і став вибачатися, що так скромно зустрічають гостя. Катерина поставила на стіл кутю, попросила чоловіка, щоб забрав Христинку. А ось цього Володимир Іванович аж ніяк не чекав. Павло виніс на руках хвору дівчину з дитячої кімнати. Вона не могла самостійно ходити, хоч на вигляд мала років десять. Але дівча чарівно посміхалося, горнулося до татка і з неймовірним вогником в очах дивилося на рідних. Павло прочитав «Отче наш», привітав сім’ю і гостя з наступаючим Різдвом, і всі приступили до вечері. Володимир Іванович щиро дивувався, як смачно готує Катерина, як гарно спілкуються дітки зі своїми батьками. Він давно не відчував такого тепла, спокою, як у той вечір. До хати зайшли колядники. Співали пісень, віншували сім’ю із Різдвом. Павло й Катерина пригощали їх домашніми пиріжками, давали дрібні гроші. Гість сидів непорушно. Здавалося, що його ніхто не помічав. Повечерявши, діти стали гратися. Вони сміялися, реготали, співали колядки, кружляли навколо ялинки. Вона була бідно прикрашена, але зі смаком. Трирічний Артемко підбіг до поважного гостя і потягнув його за руку із собою. Павло смикнувся до сина, щоб забрати його, але начальник опустив руку господаря, мовивши:

— Все добре, Павле. Я побавлюся з ними.

Здивований Павло вперше за роки багаторічної праці бачив начальника усміхненим. Він носив на руках дітей, повзав із ними по підлозі, смішно розповідав вірші.

Тієї ночі Володимир Іванович не спав. Бурхливі емоції не давали спокою, а ще – до щему в серці тиснула тиша. У нього було все – розкоші, багатство, успіх, але це була пустота – пустота в спілкуванні з підлеглими, з партнерами, а про рідних за роботою він зовсім забув. Десь там, у далекому селі, за сотні кілометрів без нього росте його синочок. І чому? Лише через те, що не мав часу на сім’ю, що завжди гнався за роботою, за грошима? У цей Святвечір він зрозумів, що щастя не в грошах, а в спілкуванні. Він ледве дочекався ранку. Як тільки стало братися на світ, вийшов на вулицю. Серед дзвінкої тиші стали чутними чіткі кроки, що рипіли на морозі по хрусткому снігові. За кілька хвилин із-за рогу будинку вийшов чоловік. Він ритмічно переступав з ноги на ногу, щось тихо мугикаючи під ніс. Володимир Іванович зупинив перехожого, дав йому конверт і попросив віднести за вказаною адресою, покласти під дверима і подзвонити у дверний дзвінок. За це щедро обдарував незнайомця. Сам же повернувся додому, похапцем зібрав речі і швидко пішов у напрямку магазину. Тільки надвечір потрапив туди, куди рвалася багато років душа, але не пускав розум.

Рідне село. Роки пройшли, а тут все було таким самим. І ось та хата, та хвіртка, той садок, де вперше побачив кохану. У вікнах ще світилося. Серце нестримно билося в грудях, перехоплювало дух. Ступив на поріг. Відчинилися двері. У тьмяному світлі постала вона, така ж вродлива, усміхнена, чарівна Ірина. Умить зашарілася й від несподіванки випалила:

— Ти?

— Не виганяй мене, прошу. Спочатку вислухай.

— Заходь у хату, Різдво ж!

Володимир зайшов. У напівтемній кімнаті з бідненьким інтер’єром маленькою машинкою грався кучерявий чорнявий хлопчик. Почув чиїсь кроки, повернувся. Чоловік присів на стілець. Перед ним стояла його копія. Він дістав із пакета велику іграшкову машину, несміливо простягнув синові, а жінці сказав:

— Знаю, що шанс на щасливе життя я вже втратив. Дурний був. За грошима гнався. Дозволь хоч зрідка спілкуватися з Іванком. Ти, напевно, давно щаслива з іншим. І наш син йому рідним став…

— Та й ти, мабуть, вже другу сім’ю давно маєш, — тихо відповіла Ірина.

— Маю гроші, славу, бізнес, а душа – пуста. Один раз я в житті закохався, і кохання твоє через норов утратив.

У розмову втрутився Іванко:

— Мамо, а цей дядя мені ще принесе таку іграшку?

— Це не дядя. Це – твій тато, синочку, — зі сльозами на очах мовила жінка.

Кілька днів «Їжака» не було на роботі. Колектив дивувався, куди ж дівся педантичний директор. Поміж роботою гомоніли про диво, що сталося в Павла. Він розповів, що вранці на Різдво хтось подзвонив у двері. Господар вийшов. На порозі лежав конверт. Сім’я саме збирала гроші на лікування хворої доньки. Вони з дружиною опитали всіх, хто міг бодай щось про це знати. Ніхто нічого не чув про конверт. Тепер за Христинку можна було не хвилюватися. Тієї суми вистачило на операцію. Того ж дня Павло з Катериною й дітками пішли до церкви. Вони палко молилися і дякували Богові, що дивним чином допоміг нужденній сім’ї.

Двері офісу відчинилися. Зайшов Володимир Іванович. Він тримав за руку чорнявого хлопчика. Робочий процес зупинився. Всі здивовано дивилися на начальника, а він посміхнувся і промовив:

— Чому стоїмо? Кого чекаємо? Коли вже так, то знайомтеся: це мій Іванко. І, до речі, не називайте мене більше «Їжаком», будь ласка. Я колючий, але добрий. А Тобі, Павле, дякую за життєвий урок!

Марія ЛЯХ