Василя Івановича Корнелюка, жителя села Млинове, мобілізували на військову службу для захисту своєї держави 9 березня нинішнього року. Він не втікав, не ховався, хоча, як кажуть у селі, «міг відкосити», та він гідно прийняв військову повістку і, пройшовши медичну комісію, пішов боронити свою землю, незалежність та суверенітет держави.

Більше чотирьох місяців Василь Корнелюк служив українському народу й Україні. 15 липня перестало битися серце Василя Івановича прямо на посту під час охорони аеропорту в Чугуєві. Лікарі констатували миттєву смерть – гостра серцева недостатність.

Труну з тілом Василя Корнелюка у Млинове привезли минулої п’ятниці під обід, на трохи завезли до хати, аби попрощалися з ним не лише рідні, сусіди і знайомі, а й хата, і садок, і все, що навкруги, а далі – до храму святого пророка Іллі.

Про чоловіка відгукуються в селі, що добрим був, тільки життя свого не міг налагодити, відзначають, що пішов на захист держави без вагань.

— Василь – мій сусід, — говорить Віктор Дордюк, — хороший сусід був, добрий характер мав, нікого не ображав, не кривдив, ніколи не хуліганив. Про те, що йде до війська, навіть не говорив, а одного разу мама його прийшла і попросила подзвонити до Василя. А де ж він? – спитав я, а вона: мобілізували. Я дзвонив до нього і домовився, що, коли він матиме час та можливість, щоб мигнув телефоном, і я відразу телефонуватиму. Він «не косив», дали повістку і відразу поїхав на службу виконувати свій військовий обов’язок.

Чи то слабкий характер мав чоловік, чи то силу і волю не міг зібрати до купки, але так сталося, що його єдина донечка проживала з малих літ у тітки в Ратному. Валерія тепер залишилася круглою сиротою, бо мама ще ра-ніше трагічно загинула. Хоча дівчинка сім’ю тітки давно вважає рідною.

— Я любила свого тата. Дуже любила, — говорить Ва-лерка, яка перейшла в одинадцятий клас. — Він постійно мене підтримував, приїжджав у Ратне, телефонував. А коли мо-білізували, то ми майже що- дня передзвонювались. Він завжди говорив: «Донечко, ти знаєш, що я тебе люблю?», а я відповідала, що знаю. Я завжди відчувала його любов…

— По телефону цікавився у Василя, як справи, як служба? – говорить сільський голова Анатолій Оніщук. – А він просив, аби придбали і передали військову канадську форму, бо незабаром має бути в зоні АТО...

Відспівували покійного три священики: настоятелі Млинівського, Доманівського та Кортеліського храмів. Після панахиди з прощальними словами виступили отець Богдан із Кортеліс та голова районної ради Микола Макарук.

Серед присутніх, хто при-йшов і приїхав проводжати солдата в останню дорогу, радник голови облдержадміністрації Андрій Харлампович, військовослужбовці Ратнівсько-Старовижівського військкомату на чолі із військовим комісаром Василем Шинкаруком, військовозобов’язані – побратими покійного (на знімку), інші.

А приїхало із Чугуєва, із 45-ї бригади окремого мотопіхотного батальйону, де він служив, дев’ять осіб. Солдати розповідали, що для них наш земляк був Василем Івановичем або ж «Дєдом» – він був найстаршим серед них, мав сорок два роки.

— Василь Іванович дуже наполегливо займався спортом, — говорить мобілізований з Іваничівського району, молодший лейтенант Вадим Приходько. — Все на турніку та на турніку, прес качав, нам, молодшим, навіть було соромно, що найстарший серед нас займається спортом, а ми обходимо ті турніки стороною. Він був веселим, життєрадісним чоловіком. Ми його завжди називали «Наш Василь Іванович», а коли жартували, то «Дєдом». Якраз перед смертю навчили його фотографувати мобільним телефоном, радий був і все фотографував, в пам’яті його слова, якими засвідчував, що дуже донечку свою любить, що проситиметься у відпустку на свято першого дзвоника… Тоді, у середу, нічого не віщувало біди. Василь Іванович був таким, як завжди, не жалівся ні на болі, ні на втому чи ще щось. Стояв на посту, охороняв аеропорт ще з одним солдатом. Вийшов на хвилину, і його напарник тільки почув, що щось впало, відразу ж пішов подивитися, що сталося. А Василь Іванович уже був мертвий. Приїхали медики і тільки констатували смерть. Це перша смерть у нашій бригаді, але батальйон ще тільки у стадії формування. Серед нас і мо-білізовані, і добровольці – один з Луцька, який приїхав разом з нами. Нам боляче, що втратили побратима, але всі хлопці налаштовані патріотично: державі потрібна наша допомога, і ми її не залишимо ні за яких обставин, будемо відстоювати її незалежність та цілісність.

Василь Корнелюк проходив військове навчання у Переяслав-Хмельницькому районі, а з 21 квітня – служба у Чугуєві. Додому телефонував, що незабаром потрапить в зону АТО. Не потрапив…

Його тіло віддали землі, на якій народився, де спочивають вічним сном його рідні. Над тілом покійного схилилась зі сльозами мама, у скорботі – донечка Валерка та інші рідні.

Василь Корнелюк пішов із життя, як син, солдат України, який став на захист своєї держави і був готовий віддати за неї власне життя. Як кажуть його побратими: «Ми знаємо, чому ми там, на сході держави, знали, куди йдемо і знаємо, що можемо загинути. Але державі потрібна наша допомога. Якщо не ми, то хто?!» Василь Корнелюк був готовий боронити свою державу і він помер зі зброєю в руках, охороняючи від ворога аеродром, Україну, нас із вами…

А його донечка Валерка любить світ і життя, любить тварин, котів та собак, слухати неповторний спів пташок... І мріє дівчинка, якою тато весь час гордився, стати кінологом… Хай щастить тобі, дитино!

А покійному земля хай буде пухом. І хай буде мир на нашій землі!

Валентина БОРЗОВЕЦЬ