Добігали останні дні старого року. Марина в задумі поверталася з роботи. Удома на неї чекало двійко дітей – старший Данилко і меншенька Сашка. Після смерті тата вони стали зовсім самостійними. Данило забирав сестричку зі школи, а вона покірно чекала, доки в нього закінчаться уроки.

Марина ж працювала, як проклята. Жили на її зарплату і на соціальну допомогу на дітей, але грошей не вистачало. У жінки важко хворіла мама, тож щомісяця намагалася бодай кількасот гривень дати на лікування. У глибині душі знаходила собі ви-правдання: «Слава Богу, ми ж з дітками здорові. Краще мамі допомогти, а на хліб якось зароблю…». Так і перебивалися з місяця в місяць, з року в рік, вже три роки після смерті чоловіка Анатолія. Про друге заміжжя Марина навіть і не думала, хоч подруги постійно когось до неї сватали. Їй дітей на ноги ставити треба, а не особисте життя влаштовувати. Та й кому вона потрібна – вдова з двома дітьми?!

Коли Марина зайшла в будинок (старенька хатина дісталася їй у спадок від батьків чоловіка), діти старанно вирізували з паперу ялинкові іграшки. Вони розмальовували саморобні дзвіночки, сніжинки, ангелятка. Вона поцілувала їх, погладила по голівках і пішла на кухню готувати вечерю. Раптом почула, як Данилко і Сашуня обговорювали, що ж їм принесе Дід Мороз.

Уночі, коли діти поснули, Марина тихенько взяла папірці, на яких донечка і синочок старанно виводили свої побажання. Першим у руки потрапив лист Сашки:

— Дорогий Дідусю Морозе! Я знаю, що ти дуже зайнятий. Тобі треба рознести подарунки усім-усім діткам. Але я прошу тебе: подаруй мені на цей Новий рік таку ляльку, як у Ірки з мого класу. Мама каже, що вона дуже дорога і що в нас хвора бабуся, і що є дітки, в яких немає навіть таких іграшок, як у мене. Я це розумію. Але мені дуже-дуже хочеться таку ляльку. Я обіцяю, що буду слухняною, тільки прийди до мене, будь ласочка!

Марина не могла спинити сліз. Вона знала, що не зможе купити дитині ту ляльку, бо вона коштувала більше 400 гривень. Але усвідомлювала, як розчарується донька, коли не побачить під ялинкою бажаного подарунка. Та коли стала читати листа Данилка, сльози хлинули рікою:

— Я вже не маленький і знаю, що Діда Мороза не існує, а подарунки під ялинку нам кладе мама. Колись, коли ще був наш тато, він одягав святковий костюм і приходив до нас із подарунками. Ми були щасливі. Тата не стало. Я сумую за ним. Мама каже, що він на небесах. Сестричка думає, що я теж написав цього листа до Діда Мороза. Ні. Боже, мама розповідала, що Ти всесильний. Зроби так, щоб вона не клала мені подарунка під ялинку. Хай купить краще щось Сашці. А мені можна хоч один разочок побачити тата? Він не прийде до мене, я розумію. Хай хоч насниться. Це буде мені найкращим подарунком.

Марина ледве дочекалася ранку. Запухла від сліз, пішла на роботу, а звідти увечері прямо в магазин купувати подарунки дітям. Там саме працювала знайома продавчиня. Розповіла їй про дитячі записки Дідові Морозові, побідкалася, що не має за що купити ту дорогу ляльку, вибрала іншу, невеличку, придбала альбом для фотографій і пішла додому.

Як тільки жінка вийшла за двері магазину, до продавчині підійшов чоловік, який теж вибирав подарунки. Він довго розпитував її про життя Марини, потім купив саме ту ляльку, на яку в неї не вистачило грошей, санчата і лижі та, нічого не пояснюючи, пішов.

Сім’я прикрашала ялинку. З кухні пахло смачними наїдками. Сашка і Данило чекали, коли ж настане Новий рік. Раптом почули стук у двері. Здивовано переглянулися, бо нікого не чекали. Марина відчинила. Через поріг переступив якийсь чоловік у костюмі Діда Мороза. Жінка поквапилася повідомити, що послуги Діда Мороза вона не замовляла і заплатити йому не матиме чим, тож сказала, щоб він пішов і не тривожив дітей. Та він, ніби й не почувши тих слів, зайшов у кімнату, привітався з дітьми, вийняв із торби ляльку та санки й подарував їх Сашці, а лижі вручив Данилові. Дівчинка подякувала і похапцем стала розпаковувати ляльку:

— Така, як в Ірки, як я просила!

А Данило не міг второпати, що відбувається. На мить йому здалося, що все, як колись, він підняв очі до ікон і промовив:

— Дякую, Боже! Моя мрія здійснилася.

Та потім він трохи оговтався і прошепотів чоловікові на вухо:

— Ви несправжній. Не знаю, чому Ви до нас прийшли і як дізналися, чого ми з сестричкою хотіли, але я Вам дякую. Ви зробили для нас свято.

Потім усі сиділи за святковим столом. А коли діти полягали спати, Дід Мороз сказав Марині, що йому вже пора і пішов до виходу, але вона його зупинила:

— Ви так і не сказали, хто Ви і звідки взялися в нашій оселі.

— Нічого розповідати. Десять років тому моя дружина померла під час пологів. Дитину теж не вдалося врятувати. Окрім хрещених дітей, у мене нікого немає. Того вечора я саме підбирав для них подарунки, як почув Вашу розмову з продавчинею. Схотілося потішити діток, та й наодинці Новий рік зустрічати невесело. У Вас, Марино, дуже хороші діти. Можливо, Вам потрібна хоч інколи допомога, звертайтеся, будь ласка. Я з радістю допоможу.

Того вечора Марина відпустила Володимира, їй потрібен був час на роздуми. Але номер телефону все-таки взяла. А наступного дня подзвонила – попросила його навчити Данила кататися на лижах. Після прогулянки на морозі запросила його на чай. Усі разом вони роздивлялися фото у невеличкому сімейному альбомі, який Марина підготувала спеціально до Нового року, щоб хоч на мить повернути сина у дитинство. Коли Володимир пішов, Данило підійшов до мами і сказав:

— Він хороший. Навіть чимось схожий на нашого тата…

Різдво Марина і Володимир святкували разом.

Марія ЛЯХ