«Ніщо – не забуто, ніхто – не забутий». В основному ми цим виразом згадуємо тих, хто загинув на фронті Другої світової війни 1941—1945 рр. Але були такі, які не дійшли до окопів і гинули ще на шляху до них…

Знаменитий перський філософ, астроном, математик, поет Омар Хайям майже одну тисячу років тому у свої віршах (рубаях) писав:

В этом мире глупцов, подлецов, торгашей

Уши, мудрый, заткни, рот надежно зашей,

Веки плотно зажмурь — хоть немного подумай

О сохранности глаз, языка и ушей!

Цей чотиривірш мені згадався на старому кладовищі с. Велимче, коли ми великим своїм родом приїхали з далеких країв віддати пам'ять нашим дядьку Миколаю, тітці Теклі, двом братам – Михайлу й Івану, іншим рідним та близьким нам людям. На одному з пам’ятників я затримав погляд і прочитав: Калінчик Павло Олексійович. Народився у 1943 році й помер через 28 років. Це наш троюрідний брат, який залишив по собі п’ятеро маленьких діток. У минулому році був на Сорочинському ярмарку – читав лекцію для фермерів Полтавської області. У будинку культури були присутні, окрім фермерів, представники православної церкви області, бійці АТО, волонтери… Знайомлюся з багатьма. Підходить полковник: «Ось мій боєць такого-то підрозділу, пенсіонер. Візьми на Київ». Безперечно, беру. І диво. Він, Модін Леонід Олександрович, якого відправила на війну його дружина Оксана Наход, наша землячка, яка вчилася зі мною в паралельному класі у с. Велимче! Її сестра Катя – дружина Павла, нашого троюрідного брата. Проживають у місті Попільня Житомирської області.

Із вирію спогадів згадав розповіді мого батька Володимира і його брата Олександра про далекі роки воєнного лихоліття та їх відправку до військових таборів у Горьковську область разом з двоюрідним братом Олексієм – батьком Павла. Він був одним із небагатьох у селі грамотним чоловіком. Воював у партизанах і на свою біду освоїв багато видів зброї, включаючи гармати. У таборі вивчали теорію і практику прицілу та стрільби зі 122-мм гаубиць. І треба було так трапитися, що у навчанні старої людини після поранення з невисоким військовим званням – всього лейтенанта – двоюрідний брат Олексій став знаходити, на його думку, значні вади. Недовго він терпів й став оприлюднювати своє незадоволення щодо низького рівня знання своєї справи учителем, що в підсумку закінчилося відмовою приходити на заняття. Ходив по табору, висипався в казармі. Одним словом, був протест проти неуцтва.

Розплата не забарилася. Йому прийшла рознарядка на відправку на фронт, а двоюрідним братам – ні. Але домовлялися воювати разом і один одному допомагати. Пішли втрьох до штабу, де формувалися списки до відправки на фронт. Зайшли удвох, без Олексія. Зустрів їх капітан і спитав, що вони хочуть. «Та от двоюрідного брата беруть на фронт, а нас ні. Хочемо ж бути разом». Не роздумуючи,  капітан дав відповідь, яка закарбувалася у братів на все життя: «Ми зараз відправляємо дурачків, хто не може освоїти стрільби з гаубиці, і особливо тих, які сильно розумні, горді, хитрі, принципові… Зараз їх відправлять у Прибалтику піхотинцями. Там важкі бої, і вони всі загинуть. Хочете загинути? Вас же скоро відправлять артилеристами на Польщу і ви всі, якщо будете себе берегти і добре воювати, залишитесь живі. Питання є?»

На ганку їх чекав Олексій. «Ну що, будемо разом?». «Та ні, нам відмовили. Нас на війну відправлять пізніше». Олексій стояв, з'явилися сльози, які ледь скочувалися по обличчю і з подальшою розмовою з братами рух сліз прискорювався, а під кінець вони скочувалися струменем.

«Олексійку, давай розріжемо олівець навпіл. На тобі половинку і нам буде половинка. Напишеш лист, як тобі воюється». «Братики, непотрібна мені половинка олівця. Непотрібна вона мені зовсім». Обнялися. Розплакалися. Невдовзі ще в таборах Горьківської області одержали звістку, що Олексій загинув. В Інтернеті я знайшов його місце поховання: «Загинув 28.09.1944 р. в Латвії і похований у братській могилі в м. Добеле Добельського району в парку на розі вулиць Бривибас і Стацияс».

У цей же час загинув батько мого товариша – професора Василя Лишиленка. Він під час війни прийшов у відпустку        (м. Поліське, біля Чорнобиля). У сусіда вже термін відпустки закінчувався. «Іване, давай разом поїдемо. Не дай, Бог, спізнимося і попадемо у лапи СМЕРШу. Це гірше смерті». Дружина, навпаки, благала, щоб не їхав. Поїхали. У Латвії на під’їзді до вокзалу потрапили під бомбардування німецької авіації. Сусід залишився живий, а мій товариш сиротою з мамою ледь вижили у повоєнні часи. Важко сказати, що це їхня доля. Вона у всіх різна. Але від цього не легше було сиротам, вдовам у голодне і холодне лихоліття.

Чи закінчилися часи, що розумним доводиться страждати, а ще гірше – гинути? Від цього буде залежати майбутнє України та її жителів.

Микола Калінчик,

доктор економічних наук, професор