Дмитро Оніщук із Заболоття — молодий чоловік, на долю якого випало випробування війною на Сході України. Зараз, через рік після демобілізації, він більш-менш спокійно пригадує про той час, коли доводилося мерзнути, спати лише по кілька годин на добу, ризикувати життям, захищаючи державні рубежі своєї країни, і хвилюватися, чи все гаразд із дружиною, яка залишилася сама із дитям під серцем.

— Дмитре, де Ви служили? Як потрапили в Збройні Сили?

— Я служив у 51 механізованій бригаді, у першому батальйоні, в третій роті. Мене мобілізували 10 березня 2014 року. Як і всі, я приїхав на перевірку у військкомат для уточнення даних, а виявилося, що треба служити. Того ж дня опинився у Володимирі-Волинському, потрапив до складу 51-ї бригади. А звільнявся вже з 14-ї бригади, так як 51-у розформували.

— Розкажіть, будь ласка, як несли військову службу. Хто був поряд із Вами?

— У нашому підрозділі з Ратнівського району нікого не було, але були хлопці з Ковеля, Володимира-Волинського, Луцька. Серед них багато моїх теперішніх товаришів. Чимало не вижило у війні, але вони були для нас друзями, бойовими побратимами, і назавжди залишаться в нашій пам'яті. Основна наша робота була стояти на блокпостах, перевіряти транспорт, людей, не допускати проникнення або переходу на українську територію сепаратистів.

— Чи доводилося тримати оборону стратегічних для України точок?

— Ми охороняли Оленівку саме на момент, коли за неї точилися найзапекліші бої. Нам випало відбивати атаку на центральній трасі під Оленівкою (Донецьк-Маріуполь). Зазнали тоді значних втрат, але все одно повернулися назад на свої позиції і виконували наказ тримати оборону.

— Саме тоді, коли Ви були на Сході, сталася Іловайська трагедія. Ваш підрозділ не потрапив у котел?

— Ні. Бог милував, — з якоюсь особливою ноткою в голосі промовив чоловік і продовжив: — Ми близько були, але не потрапили. Може, тому я зараз і живу.

— У Вас дві зовсім маленьких донечки. Розкажіть про них.

— Коли я йшов служити, дружина вже була вагітна. А у відпустку прийшов аж на хрещення доньки. Вона народилася 31 липня 2014 року. Назвали Софією. Та й навіть у зв'язку з народженням дитини довелося добре попросити командування, щоб відпустили додому. Заступник командира батальйону відпустив мене під чесне слово. Демобілізувався 16 квітня 2015 року. І ось, 1 січня цього року дружина подарувала мені ще одну донечку. Її назвали Уляною. Діти — це дійсно найбільше щастя у житті і наша найбільша гордість.

— Як дружина відреагувала на те, що Ви йдете служити, а вона з дитям під серцем залишається сама?

— Як і всі жінки — хвилювалася, плакала. А потім якось звикла. Я багато чого не розповідав. Старався кілька разів на день телефонувати — просто сказати, що зі мною все добре. Коли не міг говорити, вибивав, і так вона вже знала, що, принаймні, я живий.

— Що Вам найбільше запам'яталося за рік життя на війні?

— Бойові побратими. Наш колектив був дійсно особливим. Ми старалися не сваритися. Працювали як єдиний організм, як брати. Ми все вирішували самі. У нас не було ні втікачів, ні боягузів. Хоч ми були всі різного віку (від 19 до 40-50 років), але працювали злагоджено.

— Чи змінилося усвідомлення Вашої ролі в антитерористичній операції за період несення служби?

— Зразу в нас усіх було почуття патріотизму, був якийсь порив. Нам задавалося, що можна щось змінити. А з часом зрозуміли, що про нас часто взагалі забувають. Однак свій обов'язок ми повинні були виконувати і робили це, як належить.

— Волонтерська допомога була відчутною?

— Так. Приїжджали ратнівські волонтери, заболоттівські, були заїжджі з інших областей. Не в кожного з нас була можливість отримати посилку з дому, тож кому їх присилали, той ділився з товаришами. Кому скільки чого треба було, той стільки й брав. Завдяки волонтерам були забезпечені взуттям, одягом, предметами першої необхідності.

— Проаналізувавши сучасну ситуацію на Сході і в Україні загалом, реально, щоб війна скінчилася?

— Реально, але треба, щоб цього захотіла влада. Хлопці, які зараз воюють, швидко зробили би свою роботу і наруги над українськими землями не дозволили б. Коли я повернувся додому, заболоттівчани підходили, дякували, що пішов служити, що я там, на Сході, був. Значить, їм неоднаково, що відбувається в країні. Проте одних лише зусиль простих людей і рядових солдатів не вистачить. Наші бажання мають бути єдиними.

— І на завершення – як змінити життя в Україні на краще?

— Треба, щоб кожен почав мінятися з себе. Якщо поміняємося на краще ми, то на краще зміниться світ.

Марія ЛЯХ

смт Заболоття