На весіллі у Юлії й Василя гуляло все село. Про їхню безмежну любов вже переговорили і забули. Так хлопець і дівчина підходили один одному, що годі було й шукати кращої пари. Після весілля молодята стали жити окремо від батьків. Василь мав хорошу роботу у райцентрі, назбирав грошей, придбав розкішну квартиру і забрав кохану, як то кажуть, на все готове.

Йшов рік за роком. Юля успішно працювала в салоні краси, а Василь відкрив власний меблевий цех. Додому до них приходили, як на дизайнерську виставку меблів із дерева, так зі смаком було усе підібране. Одного не вистачало у тих багатих хоромах – дитячого щебету. Василь дуже переймався цим, обстежувався у дорогих приватних клініках, і кожна підтверджувала невтішний діагноз – безпліддя.

Якось він прийшов додому і просто з порога почав неприємну для Юлі розмову: «Я знаю, що ти мрієш мати дітей. Я не можу зробити тебе щасливою, але послухай: я спілкувався з лікарями. Давай скористаємося можливістю штучного запліднення. Ми матимемо дитятко…». Юля презирливо глянула на чоловіка, не мовивши жодного слова одяглася, взулася і мовчки вийшла з дому. Василь зупиняти не став. Гадав, що їй треба побути на самоті й зібратися з думками.

Повернулася Юлія додому під ранок, напідпитку. Василь змовчав. Тихо зібрався, вкрив уже сонну дружину ковдрою і з відчуттям важкості побрів на роботу. Місяць після того видався нелегким. Юля сердилася через дрібниці, зривалася, тож про ту розмову Василь і не згадував, і без того було несолодко.

Наближалися новорічні свята. Чоловік запитав, де будуть святкувати, на що Юля відповіла, що нікуди йти не хоче, нікого бачити не бажає, буде вдома і має для нього сюрприз. Василь цього сюрпризу не міг дочекатися. І коли врешті вони з Юлею підняли келихи шампанського і по телевізору куранти відлічували останні секунди, жінка заявила:

— Я вагітна.

Василя мов окропом обдало. У голові роїлися думки, як таке могло трапитися. Він на сто відсотків безплідний. Значить, дружина йому зрадила? Усе, що зміг видушити із себе, були слова:

— Хто батько дитини?

— Пам’ятаєш той вечір, коли ти почав розмову про штучне запліднення? Тієї ночі я зустріла хорошого чоловіка. Я люблю Дмитра, і ми будемо жити разом.

Василь поставив келиха на стіл, узяв тільки портфеля і пішов з дому, сказавши на прощання:

— Я не заважатиму твоєму щастю. Я не зміг зробити тебе щасливою, тож будь щасливою із ним. Але пам’ятай: через кілька років ми знову житимемо разом.

Двері зачинилися. Шокована словами чоловіка Юля ні ялинки з вогнями не бачила, ні новорічного виступу по телевізору не чула.

Минуло вісім місяців. У Юлії і Дмитра народилася донечка. Василь мешкав на зйомній квартирі в той час, як у його власній господарював чужий чоловік. Вони інколи бачилися з ним, навіть віталися, Василь запитував, як справи в Юлі. Його цікавило усе, що з нею пов’язане. Та яким було здивування чоловіка, коли у дверях постав збентежений Дмитро і запросив його охрестити новонароджену доньку! Василь погодився. З тих пір він щовихідних приходив до хрещениці, приносив подарунки маленькій Софійці і її мамі, бавився, допомагав, чим міг.

Дмитро все частіше затримувався на роботі. Інколи й ночувати не приходив. Юля відчувала, що зраджує, але терпіла заради дитини. Так минула осінь. Вона вже не Діму чекала з роботи, а Василя, щоб хоч на кілька хвилин відволіктися від домашнього побуту, бо за Софійкою не встигала нічого. Наближався Новий рік. Юлія планувала відсвяткувати його із сім’єю. Дмитро пообіцяв, що прийде вчасно. Вона метушилась на кухні, готувала олів’є, прикрашала ялинку і разом з цим бавила донечку. Дмитра все не було. Десь близько одинадцятої вечора він явився, але вже добре напідпитку. Жінка запросила його до столу провести старий рік. Вона стала пригадувати, як багато приємного сталося у них за цей рік, та замість спогадів від Діми почула докори, що вона – погана дружина, нікудишня мама, сяка-така господиня, і як жінка свого судженого не влаштовує. Це було останньою краплею. Юля зайшла в дитячу спальню. Софійка спала.

— Ось і все, — подумала жінка, уже збираючи речі донечки. – Як зустрінеш, так і проведеш? Певно, нам із тобою судилося самим жити, — перекладаючи дитя у теплий комбінезон, міркувала Юля. Вона останній раз роззирнулася по квартирі, у якій пройшли найкращі роки її подружнього життя з Василем (коли це зрозуміла, уже жила з Дмитром і мала доньку на руках), міцно притиснула до грудей сонну донечку, переступила поріг і спустилася сходами вниз. Тих кілька кроків по східцях здавалися їй безконечними. Куди вона з дитиною на руках зараз піде? Новорічна ніч, люди в своїх турботах. І до батьків у село не добереться ніяк. Зібралася з думками, вдихнула повні груди морозного повітря, прочинила двері під’їзду і … перед нею стояв Василь із подарунковим пакунком, з пляшкою шампанського, у шапці Діда Мороза. На якусь мить Юля завмерла, а чоловік мовив: «Ти куди з дитиною в таку пору? І де Діма?»

По розпашілому обличчі Юлі потекли сльози:

— Нам із Софійкою немає куди йти. Ніч десь перебудемо, а на ранок поїдемо до батьків.

— Ти можеш спокійно розповісти, що сталося?

— Ми з Дімою посварилися. Я для нього – ніхто і звуть мене ніяк. Не хочу терпіти постійні приниження і зраду. Не зможу більше бути з ним.

Поки Юля на емоціях виливала своє горе співрозмовникові, він уже тримав на руках хрещену доньку і прямував дорогою.

— Куди ми? – Трохи оговтавшись, запитала Юлія.

— До мене. Посеред ночі я вас нікуди не відпущу. А на ранок побачимо, що будемо далі робити.

Знервована Юля заснула. Вони з Василем не пили шампанського, не вітали один одного – не до того було, але той сон був таким солодким і міцним, яким вона вже рік не спала. Василь постелив собі на підлозі під ялинкою, але ще довго стояв і не міг надивитися на колишню дружину й донечку, хай не рідну, але його. Вранці прокинувся від того, що Софійка щось «агукала». Схопився, підійшов до ліжка.

– Доброго ранку, — привіталися одночасно чоловік і жінка, а Софійка вперше голосно засміялася. Василь і Юля переглянулися, погляд зупинився. Тут і без слів усе було зрозуміло.

– Тепер я вас точно нікуди і ніколи більше не відпущу. Я ж казав тобі, що ми все одно будемо разом.

— Пробач. Мені треба було спробувати іншого життя, щоб зрозуміти, що краще, ніж з тобою, бути не може.

Василь підніс Юлі коробку з подарунком. Вона ніяково взяла її:

— А я тобі нічого й не приготувала до свята.

— Дурненька. Хіба може бути щось краще, ніж подарувати донечку на Новий рік?

Марія ЛЯХ