Того дня, 3 березня, Галина Штик довго була в Ратному. Вона ходила від установи до установи, бо ще не довела до ладу всі документи після смерті чоловіка Володимира. Намагалася впоратися із невимовним болем та шоком від передчасної втрати рідної людини, але в голові усе змішалося. Світ здавався сірим, похмурим і байдужим до її біди.

Врешті, зробивши усе необхідне, пішла в напрямку автостанції, щоб уже їхати додому, в Самари. Ні людей, що йшли назустріч, ні автомобілів, що їхали повз, не бачила. Біль утрати затьмарив усе. Перейшла через міст у центрі селища, наближалася до ринку. Звичною, розміреною ходою понуро ступила на пішохідний перехід по вулиці Заболоттівській. Вже зробила кілька кроків, як раптом, ніби крізь сон, почула пронизливе: «Ей!». Той вигук був таким відчайдушним, що, здалося, саме її стосувався. Повертаючись на крик, зробила крок назад. І саме в той момент повз згорьовану жінку пронеслася автівка, ледве не зачепивши Галину за рукав куртки.

Шокована, вона стояла і не могла второпати, що сталося. Коли роздивилася навкруги, серед великої кількості людей, які рухалися кожен у своїх справах, побачила малого хлопчину, що стояв на тротуарі біля переходу. Він мило посміхнувся і запитав:

— Ви хіба не бачили, що їде машина?

— Ні. Я нічого не бачила. — Відповіла жінка за якусь мить. Вона зрозуміла, що цей зовсім юний хлопчик щойно врятував їй життя. Він не кинувся за нею на дорогу, не почав голосити і не пройшов байдуже. Він одним словом змусив її зробити крок назад від очевидної ДТП.

Виявилося, що хлопець теж ішов до автостанції, щоб повернутися додому після спортивного заняття, яке відвідував. Всю дорогу хлопчина щось розповідав. Казав, що у їхній сім'ї троє дітей, що він ходить у молодші класи, що тато часто привозить його автомобілем на заняття, а саме в той день не зміг, тому він і приїхав автобусом. На автостанції йому потрібно було заплатити за пільговий квиток, та не вистачило грошей. Жінка дістала з кишені 50 копійок і простягнула дитині.

На цьому їхні дороги розійшлися. Він поїхав до себе додому, вона — до себе. І коли Галина вже відійшла від пережитого, зрозуміла, що не запитала навіть, як його звати, щоб подякувати і попросити в Бога здоров'я йому і його батькам за те, що добре виховали сина.

А й дійсно, чи багато хто з нас звертає увагу на людей, які йдуть поруч? Чи переймаємося ми проблемами незнайомих людей? Чи хвилюємося за них, як за своїх, коли бачимо, що їм загрожує небезпека? Маленький хлопчик, зрозумівши, що за мить може трапитись трагедія, сказав одне слово, але воно допомогло врятувати життя.

Ми спробували дізнатися бодай щось про цю дитину, але, на превеликий жаль, нічого не вдалося. Район великий. Дітей у райцентр з різними цілями їздить багато. Проте добро ніколи не залишається непоміченим. Тож щира вдячність тим батькам, які виховують своїх дітей свідомими і небайдужими до доль інших, хай навіть незнайомих людей.

Марія ЛЯХ