Школа готувалася до проведення Дня святого Валентина. Діти і вчителі працювали над сценарієм, вигадували щось нове. Але за старою традицією у холі поставили скриньку, в яку всі бажаючі могли покласти «валентинки». І та скринька щодня ставала все повнішою.

Нарешті настало 14 лютого. На шкільний вечір прийшло багато молоді з села. Усім цікаво було дізнатися, хто виборе титул найгарнішої дівчини та найчарівнішого хлопця.

У залі не було де і яблуку впасти. Молодь весело гомоніла, очікуючи початку концерту, але він все не починався – не було ведучої Вероніки Іванівни. Нею погодилася бути соціальний педагог, яка того року тільки прийшла у колектив після закінчення університету. У цій школі їй подобалося – доброзичливі вчителі, хороше керівництво, порядні учні, яких легко організувати, що на психологічний тренінг, що на масові заходи.

Помітно нервував ведучий – вчитель фізкультури Петро Гнатович (молодий хлопчина із того села). Він погодився вести свято тільки тому, що Вероніка йому була дуже до вподоби, але висловити свої почуття соромився. Спо-дівався, що якщо більше часу проводитиме разом із нею, вона все зрозуміє сама. Уже двадцять хвилин пройшло з тих пір, як свято повинно було розпочатись, а її все не було. Врешті-решт не витримав, вийшов у коридор і набрав знайомий номер. У слухавці замість звичного «Алло» почув збентежене: «У мене катастрофа!». Петро швидко розпитав, що трапилося. Виявилося, що в будинку Вероніки, який вона винаймала, прорвало трубу опалення – з неї витікала вода, а зробити щось із цим дівчина не могла. От так і сиділа біля тієї труби, підставляючи тазики і замотуючи її якимись ганчірками. У душі Петрові було смішно, але вигляду не подав, бо знав, що дівчину це неабияк роздратує. «Мені б твої проблеми», — подумав, але відповів зовсім інакше:

— Швидко збирайся, залиш тазика під тією трубою і миттю до школи. Свято вже давно мало початися! А за це не турбуйся. Це вже мій клопіт.

Вероніка, ошелешена реакцією колеги, дійсно покинула свою брудну справу, швидко вмилася від сліз і побігла до школи.

Нарешті свято розпочалося. Концерт пройшов на одному диханні. Ведучі Петро Гнатович і Вероніка Іванівна оголосили переможців шкільного конкурсу. Опісля вручили «валентинки», які протягом тижня кидали учні у скриньку в холі. Це було щось подібне на конвеєр – одні виходили забирати послання, адресовані їм, інші з нетерпінням чекали, чи зачитають їхні прізвища. Вероніка дістала з коробки чергову «валентинку», відкрила, щоб прочитати прізвище отримувача, але не встигла – Петро вихопив її з рук дівчини і поклав до кишені. Вона запитальним поглядом глянула на нього, але щось сказати не мала часу. Потрібно було читати наступні.

Як тільки закінчилося святкове дійство, Вероніка одразу поспішила додому. Дорогою її наздогнав Петро:

— Петю, дякую тобі, але я мушу бігти, у мене там досі «потоп».

— Не хвилюйся. Зараз сама усе побачиш. Можна мені піти з тобою? Може, хоч чимось допоможу?

— Як знаєш!

Коли Петро і Вероніка зайшли в будинок, дівчина не повірила своїм очам – труба не протікала. Тільки в тому місці, де виникла дірка, були сліди від електрозварювального апарату. Тазик, якого вона підставила, стояв збоку. Дівчина розвернулася до Петра і пронизала його запитальним поглядом. Він усміхнувся і відповів:

— Що, не очікувала? Я ж казав, не хвилюйся!

— Але як?

— Подзвонив до знайомого слюсаря і попросив, щоб він усунув неполадку. Не відмовився.

— А ключ?

— А ключа дала тітка Віра (власниця будинку). У неї ж є запасний.

— Вона дала ключа посторонній людині?

— Він сказав, що ти попросила допомогти, а сама на роботу пішла.

Вероніка поволі починала усвідомлювати, що ситуація, яка здалася їй катастрофою, була звичайним дріб’язком. Просто треба було вчасно попросити про допомогу. Потім промайнула думка про те, який хороший хлопець Петро. А вона на нього раніше навіть уваги не звертала. Думала і тим часом уже прибирала в кімнаті після «потопу». Петро допомагав. Коли опанувала свої хаотичні думки, запропонувала хлопцеві чай. Він не відмовився. І вже за столом вийняв із кишені ту «валентинку», яку вихопив у неї з рук у школі, бережливо поклав біля Вероніки і сказав:

— Якби не випадок із твоїм запізненням, ти б отримала її в школі. І не знаю, як би поставилась до неї. Та, зрештою, і зараз не впевнений, що роблю те, що треба…

— Ні. Якби не випадок із моїм запізненням, ти б так і залишився для мене просто вчителем фізкультури. Чомусь життя мене постійно вчить роздивлятися навколо, щоб пересвідчитись, що хороші люди є зовсім поруч.

Марія ЛЯХ