ЯК ЗАЛИШИЛАСЬ КАТЯ БЕЗ ЧОБІТ

Жила Катя не так уже й бідно, але, де яка копійчина появиться, де якусь гривню-другу заробить, – все, та ще й відразу, витрачала на дітей. То за навчання заплатити потрібно, то на житло дати, а жили і донечка, і син в Києві на приватній квартирі, то на харчі, то на дорогу… А діти балувані, і як тільки щось треба, а, може, і не геть треба, відразу телефонують до мами. І мама, як білка в колесі, вже й не знає,  де ті гроші позичити, де взяти, аби дітям догодити. Тільки приїде додому із сезонних заробітків – а їздила постійно, бо роботи в Ратному ніякої не мала – повіддає борги, відразу ж залізе в нові, і знову на сезон… Так само і її чоловік. А діти без зупину: і те треба, і те треба…

Оце зустріла Катю не так давно, саме в розпалі зима. Розговорились, бо вже, здається, сто літ не бачились. Говоримо, а Катя «танцює», з ноги на ногу переступає, видно, замерзла. Аж глянь, а вона серед  морозу у… туфлях. І вже, сміючись сама з себе, розповіла  Катя історію з чобітьми.

— Ще позаминулого року хотіла купити собі чоботи, бо і осінні, і зимові вже старі, та ще ходити можна було. Але так хотілося купити нові, не купила, не було за що, ти ж знаєш, все дітям і дітям. Тож, і осінь проходила у старих чоботах, і зиму, але тепло було і люди не сміялись з мене. А як тільки наблизилась минулорічна осінь, витягла ті чоботи, покрутила в руках, оцінила, що ще не геть  погані і можна ходити, але ж купити нові так хотілося. Тож надумала їх спалити. Думаю, спалю, тоді вже точно куплю, бо де ж подінуся — боса  серед зими ходити не буду. І полетіли мої чоботи як осінні, так і зимові, та ще всяке старе взуття у… вогонь.

Тепер ось у туфлях ходжу. Правда, з хати майже не виходжу, бо ж соромно, якщо хтось побачить, в чому взута. Лише за крайньої необхідності вийду в центр селища і то одягаю штани довгі, щоб приховали моє взуття. Ти ж знаєш, у мене борги, а на сезон поїду лише весною, і дітям відмовити не можу, хоча добре знаю, що неправильно роблю. Та, як подумаю, що їм і те треба, і інше – про себе забуваю.  Але тепер і десятому закажу: не паліть останні чоботи, а, може, пригодяться...

Валентина БОРЗОВЕЦЬ