Цій історії уже багато років. І хоч вона із трагічним кінцем, але має повчальний характер. Бережіть своїх рідних, любіть матерів, доки вони живі, спішіть їм на допомогу, прислухайтеся до кожного сказаного слова, аби потім не шкодувати про те, чого не встигли зробити, сказати, подумати…

Після смерті чоловіка баба Настя залишилася сама. Син із сім’єю вибрався жити в Білорусь, дочка – в Росію. Доки здужала, сама й господарство утримувала, звісток від дітей дожидала, листи писала, а коли сил не стало, донька забрала маму до себе. Створила їй всі умови, аби неньці комфортно було, але душа її не знаходила заспокоєння – серце рвалося туди, де пройшло усе життя, у тишу, у гущавину Полісся. Що не день, то все сумнішою ставала бабуся.

Зрештою, діти домовилися, що син приїде в Росію і забере маму до себе в Білорусь. Хай не вдома, та все ж ближче, ніж у російському гамірному місті. Баба Настя, як почула ту звістку, не могла дочекатися дня, коли ж нарешті вона вже поїде до сина. Дні і ночі рахувала, все дожидала зустрічі із ним.

Нарешті настав день відправки. Донька зібрала мамині речі, привезла її на вокзал. Але чомусь довго не було дзвінка від брата. Він мав повідомити, коли точно прибуде. З хвилини на хвилину вже мав бути. Нарешті задзвонив телефон, але замість назви рейсу і часу прибуття у слухавці прозвучало: «Я не зможу приїхати… Хай мама почекає. Коли звільнюся, заберу її». Донька не знала, як сказати матері, що син не приїде. Вона так чекала цієї миті! Пересиливши себе, ледве повторила братові слова. Мамині очі налилися сльозами. Вона пронизливим поглядом подивилася на дочку і, нічого не сказавши, ступила кілька кроків із платформи просто на проїжджу частину, де сновигали автомобілі. Донька не встигла усвідомити, що сталося, як бездиханне тіло матері вже лежало на дорозі. Переляканий водій, вхопившись за голову, панічно ходив навколо потерпілої. За кілька хвилин приїхали швидка, поліція, але вони, на жаль, тільки констатували смерть.

Світлана зателефонувала братові. Все, що змогла сказати, це тільки: «Мами більше нема…», — і поклала слухавку. Через кілька годин перельоту він уже був на місці. Припадав до тіла мами і просив прощення за те, що не приїхав, що не послухав, не встиг, не потішив її серце…

Бабу Настю поховали в Білорусі, там, де жив син. Не за-брав її живою, то хай хоч тіло покоїться там, де вона хотіла жити. Він ще довго не міг змиритися з тим, що сталося, звинувачував себе у трагедії.

Дуже часто ми не знаходимо часу для рідних людей. Вони телефонують – ми вічно зайняті, просять приїхати – нам завжди ніколи, хочуть просто поговорити – нам нецікаво. Батькам не треба ні дорогих подарунків, ні смачних наїдків, вони мріють про одне – потішитися увагою дітей, погратися з внуками, з правнуками, розповісти про те, що на душі назбиралося.

Приїжджайте частіше додому, цінуйте, поважайте і дорожіть тими людьми, які дали вам життя. Одна мить – і їх може не стати. Залишаться одні тільки спогади і каяття за те, що не встигли сказати їм і чого не почули від них при житті!

Марія АНДРІЄНКО