Аня була студенткою першого курсу одного з економічних вузів. Не можна сказати, що вчилася добре, але, так чи інакше, вступила за бюджетним замовленням. Бідні сільські батьки раділи успіхам доньки, бо знали, що, здобувши освіту, вона зможе чогось досягнути у житті.

Грошей, щоб заплатити за кожен екзамен, у них не було, тож у телефонних розмовах, та й коли додому дівчина приїздила на вихідні, мама просила і наполягала:

— Вчися, дитинко! Може, хоч у Тебе буде краще життя. Бачиш, у школі не ледарювала, то навчаєшся на державному. Стипендію Тобі платять вже кілька місяців. Не втрать її, доню, ти ж знаєш, як нам із батьком скрутно.

— Не хвилюйтеся, — відповідала Аня, — трійок не повинно бути.

Але трійку таки отримала. З логіки. І тепер, щоб не втратити таку омріяну стипендію, вкрай потрібна була п’ятірка. Та більшість відомостей вже була закритою. І з усього були тверді, але четвірки. Залишалася одна надія – на успішне складання письмового іспиту з вищої математики. Юна студентка сиділа над посібниками днями й ночами. Нарешті настав день іспиту. Група зайшла в аудиторію. Потягнули білети. Три завдання. Анна приступила до їх розв’язування. Одна задача далася легко. І до другої без особливих вагань знайшла розв’язок. А з третьою ніяк не виходило. Аня панічно прокручувала в голові усі формули, які знала, пригадувала всі практичні заняття, коли викладачка наводила приклади подібних задач. Нічого не виходило. В очах у дівчини потемніло. Вона уявила на якусь мить, що приїхала додому і сказала батькам, що стипендії не матиме. У голові зринали картинки, як мовчки вийшов із хати тато, як мама, змахуючи рукою зі щоки сльозу, за-спокоювала, що якось виживуть, що заколють кабанчика й продадуть, щоб донька все ж вчилася, а вони в селі якось будуть. І так гірко стало на душі. Вона картала себе за ту трійку, звинувачувала, що не змогла хоч з якогось предмету отримати п’ятірку, що не довчила ту вищу математику.

Раптом перед очима постала картина, ніби зі сну, коли вона, ще зовсім маленька дівчинка, прокинулася одного ранку, побачила біля свого ліжка батьків, а вони із загадковою посмішкою сказали, щоб зазирнула під подушку, бо вночі приходив святий Миколай і залишив їй подарунка. Нетерпляча Анничка зазирнула під подушку. Там лежала гарна-прегарна лялька. Вона таку тільки в однокласниць-багачок бачила. Та лялька й до сьогодні є, стоїть удома біля дзеркала й нагадує вже дорослій Ані про дивне свято Миколая, яке тоді їй видалося казкою.

Аня оговталась. Оглянулась. Одногрупники вже почали здавати свої роботи. Глянула на годинник. Пара закінчувалася. Анна закрила очі і щиро-щиро попросила:

— Святителю отче Миколаю, допоможи!

Перечитала ще раз умову задачі. Подивилася на записи у чорновику. Ручка, ніби сама почала виводити цифри. Швидко, рвучко наносила у чистовик  цифру за цифрою студентка. Здала. Ще добу не могла заспокоїтись, чекаючи результату. Староста зайшла в групу й оголосила оцін-ки за курс із вищої математики.

— … Анна Крюкова – п’ять.

Вона сиділа і не могла повірити почутому. Вже потім зрозуміла, що стипендія таки буде.

Приїхала додому на канікули. У хаті пахло смачним борщем і запашними пи-ріжками. Мама зустріла в порозі.

— Доню, що там?

— Мамочко, в мене буде стипендія. З вищої математики – п’ять.

— Ти – моя розумниця!

— Це не я. Це – святий Миколай!

Марія ЛЯХ