Напевно, Петра Івановича Філя, який проживає в Ратному, а впродовж майже 40 років трудився у радгоспі «Ратнівський», знає чи не весь район, бо Петро Іванович зарекомендував себе як прекрасний ветеринарний лікар, і до нього за допомогою, порадою зверталися з усіх кінців району. Навіть зараз телефонують, приїжджають, просять. А сили уже то не ті…

Петро Філь – один із перших сільськогосподарських спеціалістів з вищою освітою, який приїхав у район. Тут завоював авторитет і шану, пустив своє коріння і живе. Йому, як і кожному, є що згадати, що розповісти, і як не прикро, є про що пожуритись.

— На Ратнівщині я з 1958 року. Направили сюди на роботу після закінчення Київської ветеринарної академії. А до цього навчався у семирічній школі у селі Кропивниці на Черкащині, де народився і зростав, десятирічку закінчував у райцентрі, у Золотоноші – щоразу сім кілометрів пішки добирався до школи. Хочу сказати, що буквально всі мої однокласники цієї школи поступили у вищі навчальні заклади, а з Кропивнянської — один лише я.

— Чому саме професію ветеринарного лікаря вибрали?

— Я дуже люблю тварин, але весь час мріяв про військове життя. Навіть документи подав у військове училище, комісію про-йшов, та батьки стали на дорозі і не пустили – категорично не хотіли, щоб я став військовим.  Швидше за все, наперекір їм, пішов у ветеринари. Але свою роботу любив завжди і з відповідальністю ставився до неї. Жодного дня не було, щоб жалів, що став ветеринаром.

— Як Вас майже шістдесят років тому зустріла Ратнівщина?

— Як зараз пам’ятаю, їду-їду автобусом, а того Ратного все ніяк немає. Приїхав аж над вечір, по бездоріжжю пішки добрався до ветлікарні, заночував у головного ветлікаря Віктора Лобка, а тоді вже у Річицю – направили у Річицьку ветеринарну дільницю. Тоді довелося обслуговувати декілька сіл: Річицю, Мельники та Піски-Річицькі, Хотешів, Щедрогір. А потім, у березні наступного року, направили головним ветлікарем у радгосп «Ратнівський», де й пропрацював аж до пенсії і навіть більше, залишивши свій пост на посаді ветлікаря.

— Батьки, напевно, не дуже пускали свого сина у бандерівський край?

— Мама попоплакала, і батько боявся, що мене тут уб’ють бандери. А я тих бандерів ніколи й не бачив. Правда, колись ночував у Кортелісах у сільського голови, то дізнався, що він з бандерівцями мав справу – доставляв їм патрони. Оце і все. Але тоді, коли я приїхав  на Ратнівщину, мене викликали в КДБ і допитували, чому я тут і все про мій рід, не лише про батьків, а й про дідів з бабами. А батька-фронтовика в той час удома, на Черкащині, допитували в КДБ, чому я тут і все інше. Він, коли приїхав сюди вперше, цікавився, що я наробив, що в КДБ його викликали?  А мама, пам’ятаю, коли приїжджала, їй все здавалося тут не таким, як удома, не так і речі називаються, і мова не така, і все інше, а моїх дітей «польками» називала. Перший раз, коли приїхала, була сніжна зима, все було вкрите снігом, то порівняла, що тут у нас, як і в них -  степ та степ. А я їй відповів, що побачила б ти той наш степ весною, коли одні болота і вода!? Це вже потім меліорація пройшла, то тих суцільних боліт не стало.

— Петре Івановичу, але ж три роки попрацювали за направленням і могли покинути наш край. Не хотіли повернутися додому, на Черкащину?

— Хотів, та я вже був одруженим, а дружина такого бажання не мала. Так я і залишився тут назавжди.

— Повертаючись до роботи у радгоспі «Ратнівський», як вдавалося об’їжджати чи обходити всі села?

— Директор їздив на мотоциклі, а головні спеціалісти на попутних, завезли, наприклад, машиною у Млинове, а тоді запрягай коні і вперед. Основний наш транспорт – мотоцикл один на всіх спеціалістів, і коні. Якось їхали в Млинове бричкою, а мороз більше 30 градусів, то зоотехнік вуха відморозив. А ночували ми то в управляючого, то в бригадира, в конторі могли спати. Адже, як поїдеш у понеділок зранку, то тільки в суботу ввечері або в неділю зранку приїжджаєш, поки всю «парафію» об’їдеш.  А було у радгоспі «Ратнівський» дев’ять відділень: Гірниківське, Млинівське, Кортеліське, Височненське, Самарівське, Самари-Оріхівське, Межиситівське, Щедрогірське та Річицьке. Робота була романтична, з романтикою по всьому району їздили. Є що пригадати. А коли вже утворилися  радгоспи, то стало значно легше працювати. Зранку їхав на ферму, і після вечірньої дойки корів повертався додому. Ми відразу жили у Гірниках – нам хату дали, та прийшов новий директор і запропонував, якщо так можна сказати, обмін – так ми й опинилися в Ратному. Дружина була й не проти, бо ж родом із райцентру.

— Цікаво, а як і де познайомилися з Надією Василівною?

— У Гірниках, вона працювала тоді у бухгалтерії. Уже майже п’ятдесят п’ять років разом. Маємо три доньки, четверо внуків і два правнуки.

— Наскільки знаю, дочка і зять також ветлікарі?

— Так, але дочка тепер не працює за спеціальністю, а зять — у Заболотті на пункті ветсанконтролю на кордоні. І коли до мене зараз приходять люди за допомогою, то часто прошу зятя, аби пішов він і подивився, що там з худобою. У мене ж уже літа, а літа. Добре, що зять іде назустріч, він також любить тварин і хороший спеціаліст. Дещо передав йому із свого досвіду, і, буває, у важких випадках захворювань тварин, даю консультації йому.

— Вас люди визнають і до тепер, у чому секрет Вашого авторитету?

— Треба любити свою роботу, працювати і вдосконалюватись, віддаватися роботі сповна.

— Тато мав прекрасну ветеринарну аптеку у Гірниках, напевно, у районі такої не було, сам дбав про її наповнення.  Навіть мазі різні робив, — говорить дочка Майя. – Мозолі виводив, рани гоїв, опіки…

— Пам’ятаю, колись у магнітку, машину, яка очищає льон, потягло руку завідуючого складом, аж пальці відрізало. Я зробив йому першу обробку і в лікарню відправив, то тоді лікар цікавився, хто обробляв рани — не було ніякого загнивання, нічого такого. А коли він приїхав у Гірники і побачив мою аптеку, то надзвичайно здивований був її вмістом. А ліки одні і для тварин, і для людей, тільки доза різна.  Як любив повторювати професор, коли я навчався в академії, — лікар лікує людину, а ветеринар лікує людство…

— То, можливо, і людей доводилося лікувати?

— Не мав права. Але поради давав…

— Ви у Гірниках попрацювали мало що не сорок років, не хотіли б побачити, що там зараз на фермі?

— Усі ферми при мені будувалися. Років два-три тому був у Гірниках, пішов подивитися на ферму, зайшов, вийшов, махнув рукою і пішов назад.

Колись хвости розчесані у корів були, пісочком-тирсою все висипано-вистелено – скрізь чисто. Ми тоді здавали на молокозавод до 20 тонн молока за добу. Три молоковози було. Мало що не по 5 тисяч літрів надоювали від корови. А якщо корова не дає 2,5 тисячі літрів молока, вона збиткова для господарства. Корови по 600-700 кілограмів важили, у нас м’ясо-молочне стадо було, навіть абердин-ангуська порода була, на якій нині спеціалізується «Ратнівський аграрій». Делегації через день їздили, як не з Києва, то з Луцька.

— Напевно, і грамот багато мали за роботу?

—  І грамоти були, і догани. Але, хто не отримував догани – той не працював. У людини, яка працює, все не буде ідеально. А щоб добре робити, треба не забувати про літературу, читати і вдосконалюватись.

— То, хіба ж ти мав догани за роботу? – дивується дружина. – І грамот багато було, навіть медаллю нагороджений.

— Мабуть, доган не було. Усні тільки.  Якось телятка почали падати, то мене звинувачували в цьому. А я ніяк не міг знайти причини падежу. Тож взяв та й поїхав у Київ на кафедру, де навчався, завіз корми, якими годували худобу, кров з корів взяв, і з тих, які розтелилися, і з тих, що до розтелу. Обстежили все це і відразу до нас приїхала ціла комісія, спеціалісти і з Луцька були, і з Києва. У райком скликали голів колгоспів і парторгів, агрономів, інших спеціалістів. Доцент лекцію прочитав на агрономічну тему, бо падіж худоби виявився через корми. Тоді всі боролися за великий врожай, і ніхто не дотримувався ніяких норм при внесенні мінеральних добрив. А в результаті у кормах був великий вміст нітратів, які перетворюються в нітрити – а це вже отрута. Тепер це можна порівняти з кавунами, які ми їмо, і в яких нітратів навалом. Що занадто – то не здраво!

— До нас, до хати, постійно люди приходили, — говорить дочка Майя. – Кликали тата до коней, корів, свиней, кіз. Кіз тато не любив, навіть кури до хати приносили на лікування. І вночі ходив на виклики. Наскільки пам’ятаю себе, телефон у нас не замовкав, все тата питали. І вночі. Мама, бувало, з розетки його вимкне, аби тато мав спокій. Наскільки знаю, у районі такого хорошого спеціаліста, як тато, не було. Він у нас і батько хороший. Ніколи не забудемо поїздок на Черкащину. Щоразу в Києві цілий день, як туди їдемо, і цілий день, як назад, нас водив і по зоопарках, музеях, інших місцях, на морозиво, в кафе, навіть у ресторан, вчив, як треба поводитись і їсти в такому закладі… І зараз ми живемо всі разом з татом, окрім однієї сестри. У нас три сім’ї в одній хаті і уживаємося — при поганих батьках такого б не було.

— Петре Івановичу, а як сьогодні Вам живеться?

— Як? Сутужно. Хоча, напевно, всі сім’ї мають якісь проблеми, і ніхто без них ще не прожив.

— Якщо не секрет, що непокоїть, яка проблема не дозволяє Вам жити і ра-діти?

— Живемо, як можемо. У нас дочка Майя – інвалід з дитинства. Все операції та операції. Лише за одне літо, було, три операції перенесла! Живе вона на кардіостимуляторі, які потрібно час від часу міняти. Останній раз зробили операцію у Львові, на яку передбачали значно менші затрати, 25 тисяч гривень, а довелося викласти 80 тисяч, це 10 тисяч доларів. Позичили гроші у доларах, взяли кредит, а долар тоді був по 8 гривень. Планували, що потрохи віддамо. Бо ж і інші діти зі своїми сім’ями допомагають, як можуть. Тільки якась копійчина з’явиться, і все йде у всіх нас на лікування Майї. А долар зріс, ви ж знаєте наскільки, та ще й проценти ростуть, і ми тепер у безвиході.  Вже віддали тридцять тисяч, а ще трохи люди допомагали, найбільше, п’ять тисяч гривень, дав «Ратнівський аграрій», і усім їм ми дуже дякуємо за співчуття, за допомогу.  Але  на сьогодні ми ще винні більше шести тисяч доларів.  Майя плаче, каже, що, якби знала, що так вийде, ніколи б на операцію не погодилась. Але ж жити то треба… Ви питаєте, як живемо – отак і живемо!

Здавалось би, відпрацював вік по честі і совісті, отримуєш пенсію на хліб-сіль – живи й радій. Та життя по-своєму розпоряджається, і у 80 літ дід Петро не має спокою. Живе у клопотах та турботах. Та разом з цим весь вільний час віддає книгам. Він любить читати, розв’язувати кросворди, навіть готувати щось поїсти. Сам ходить у бібліотеку, напакує цілий пакет книг, і вже є що читати на тижнів два-три. А оце пішов у бібліотеку у спеку, так сонце напекло, що опинився у лікарні… Та після лікування – знову у бібліотеку. За книгою і час швидше біжить, і проблема не так душить…

   Валентина БОРЗОВЕЦЬ