Адама Йосиповича Кіперчука знає чимало ратнівчан. Адже він мало що не весь свій трудовий вік пропрацював поваром у ресторані «Волинь», кафе «Прип’ять», на Смольній у «Крайній хаті». Йому доводилось обслуговувати різні делегації, які приїжджали у район, навіть міністрів і самого Володимира Щербицького – на той час першого секретаря ЦК КПУ.
Адаму Кіперчуку повернуло на 75-й рік, з яких 42 роки пропрацював на кухні. Та ще й зараз його можуть попросити, аби зварив, наприклад, куліш для окремої категорії людей, яких доводиться частувати.
ЛЮБОВ ДО КУХОВАРСТВА – ВІД МАМИ

Адам Йосипович народився у Комаровому. Мріяв бути вчителем, та доля розпорядилась по-іншому. Закінчивши школу, вступав у педінститут, але з української мови написав твір на трійку і зрозумів, що нічого не світить, тому й повернувся додому. Та все одно працював вчителем у початковій школі на Любешівщині. А далі служба в армії, де пригодилось шкільне виробниче навчання за фахом кулінара – тоді й практику відробляв у ресторані. Мав четвертий розряд. У армії, на Забайкаллі, проходив службу у офіцерській їдальні, був старшим поваром, де відзначився як хороший спеціаліст. І ця робота була йому до душі. Саме тоді Адам Йосипович зрозумів, що це його: готувати, пекти, щось придумувати з технології приготування і навіть гарно подати на стіл.
— Моя мама ще за Польщі наймитувала у Ратному, у пана Деречея, де й навчилася всілякої премудрості з кулінарії. Й нас, дітей, потроху всьому тому навчала. Мама була господинею на всю округу, на весілля односельчанам постійно короваї пекла. А батько столяром був. У мене душа до столярних справ аж ніяк не лежала, а ось до поварської, кулінарної тягнуло. Відслуживши у армії, влаштувався на роботу в Ратному у ресторан. Правда, заочно закінчив кулінарний технікум. З часом отримав п’ятий розряд з технології приготування, а далі – шостий.
Адам Йосипович каже, що був час, коли поварська робота навіть надокучила та ще й трохи соромно було чоловікові куховарити, тому попросився у начальства, аби якусь іншу запропонували. Пішов головою Забродівського сільпо. Пропрацював більше року, а далі попросився назад у ресторан. Його портрет як кращого працівника громадського харчування не один рік висів на Дошці пошани Ратнівської райспоживспілки.
Але до пенсії Адам Йосипович за фахом не допрацював. Це були роки розвалу Союзу. Саме тоді він працював у кафе «Прип’ять» і через відсутність клієнтів мав зарплату в межах п’ятнадцяти гривень на місяць. Тож розрахувався і був на ринку праці років три.
«РАЙКОМІВСЬКИЙ» ПОВАР
— У ресторані тоді працювала молодь, всі старалися, змагалися навіть між собою, кому ж більше напишуть подяк, — пригадує Адам Кіперчук. — Ми навіть їздили на змагання до Луцька, які тривали впродовж десяти днів. Сорок учасників було з усієї області, з Ратнівщини — чотири. Змагалися кухарі, офіціанти, кондитери і працівники буфетів. Я виборов третє місце серед десяти інших кухарів Волині. Серед офіціантів також третє місце — Степан Токарський. Ох, і заздрили нам наші суперники! Я тоді чотири блюда подавав на конкурс, основне — суп молочний з пшоном та галушками з тертої картоплі. Й премію отримав 50 рублів.
Адам Кіперчук розповідає, що, як тільки доводилося накривати стіл для начальства, вибирали для приготування страв саме його. Навіть у тому випадку, коли був на вихідному. І саме тоді приклеїлась до нього кличка «райкомівський повар».
— Адаме Йосиповичу, кажуть, Ви обслуговували навіть Щербицького…
— Було таке. Пригадую, він тоді приїжджав у район у село Кортеліси відкривати пам’ятник Жертвам фашизму у Другій світовій війні. Зрозуміло, що почастувати його потрібно було обов’язково, і всіх тих, хто брав участь у цьому заході. Тоді, аби все було на вищому рівні, позвозили поварів з усієї області, а я був за старшого, від усіх кладовок з харчами у мене були ключі і за все це я відповідав. Тоді навіть до мене прикріпили міліціонера. Звозили різний гарний посуд, різне спиртне, різні продукти харчування і готові вже блюда. Три доби у будиночку на Смольній кипіло, шкварчало…. Три зали обслуговували: один на 12 чоловік, серед яких і Щербицький, другий на 20 чоловік – секретарі райкомів , і третій – на 40 чоловік, в якому обслуговували і кореспондентів. А вже менш значимих частували у «Крайній хаті».
Все було виписане на мене, пам’ятаю, приїжджала обласна санстанція і всі блюда перевіряла, чимало й заборонила: кров’янку, карасі печені, ще дещо. Як тільки заборонили карасі, думаю, а ми ж маємо ще вугрі тушені у сметані, які привезли із Шацька. Я хутчій їх заховав у піч, закрив її, та хтось таки їх знайшов і викрав. Я тільки через два роки дізнався, хто це зробив і хто їх тоді з’їв. За хорошу роботу і тоді премію отримав з Луцька сто карбованців, а зарплата була в межах 80 карбованців.
Доводилось обслуговувати і міністра охорони здоров’я тоді, як здавали лікарню в експлуатацію, інших, які тільки приїжджали у район, багато різного начальства. Вісім років був за старшого повара у таборі у Турі, де проходило військове навчання солдат, 300 чоловік, а через тиждень військова підготовка школярів за участю 300 осіб. Курйозів вистачало. Візьмуть ящик горілки, а випишуть маслом. То того «масла» по 300 грамів виходило щодня на солдата…
РІДНИХ ДІТЕЙ НЕМАЄ, ЗАТЕ НА ПОХРЕСНИКІВ БАГАТИЙ
Адам Йосипович одиноко проживає у своїй хатині. Так сталося, що власної сім’ї не створив і не має власних дітей. Як тільки звів власний будинок у Ратному, відразу забрав маму з татом до себе жити, а потім ще й малих двох племінників, правда, один з них жив мало, пішов до батьків, які були багатодітними, а інший рік провчився у Комарівській школі, – повернувся назад. Він саме у шостий клас ходив, як померла його бабуся, тож Адам був негласним опікуном. Він також, закінчивши школу, пішов на повара вчитися. А далі заявив, що йде у… монахи. Висвячений під ім’ям Варлаам, тепер він у сані архімадрита, служить у Старому Чорторийську, 25 літ вже віддав служінню Богу.
— До нього часто їжджу, провідую, — говорить Адам Йосипович. — На нього і хату переписав. Сподіваюсь, що і мене до смерті догляне… Власних дітей не маю, а ось похресників аж 43. Як стану рахувати, то всіх і не згадаю, мама якось допомогла, й зупинились ми на цифрі 43. Сімнадцять похресників живе у Ратному, є у Комаровому, Забродах, Пісках-Річицьких, Лучичах, Проході, інших селах. Похресникам вже по пів віку. Навіть як звати всіх, призабув. Є такі, що мало й бачив…
У народі кажуть, що життя прожити – не поле перейти. На тому життєвому полі Адама Йосиповича, як і в кожного з нас, було всього, і тепер лише у пам’яті зринає, як ішов тим полем, чим засівав його, що збирав…
Валентина Борзовець

Куліш від Адама Кіперчука
М’ясо добре відварюємо: м’якоть ріжемо на шматочки, реберця рубаємо – більшими шматками. Підчеревину також трохи більшими шматками ріжемо на шкварки і підсмажуємо. Додаємо побільше цибулі, нехай обсмажиться, а тоді – пшоно. Пшоно у 3-4 водах промиваємо, щоб гіркуватим не було (на 50-літрову каструлю 5 кілограмів пшона). Варимо на слабенькому вогні, постійно помішуючи, а вже наприкінці додаємо шкварки разом з цибулею і яйця, в межах 20 штук, попередньо добре розбовтавши їх – страва стає густішою. Але треба дивитися, щоб куліш вийшов і не густим, і не рідким. Додаємо перець, лавровий листок, а наприкінці вже затовчуємо часником. Зелень, кропець, петрушка. І гарно, і смачно.