або батько таки недарма продав корову

Марія Луцик — керівник народного аматорського концертно-художнього колективу «Льонок» Гутянського сільського будинку культури, єдиний в районі заслужений працівник культури України, – з баяном, з піснею все життя. І, напевно, скільки б життя не тривало, вона не розлучиться з творчістю, з мистецтвом. Бо музика, пісня – це і є її життя. 12 липня Марії Євгенівні – 70 літ, хоча в це важко повірити.

Марію Луцик та її «Льонок», який отримав звання «народного» рівно сорок років тому і постійно його підтверджує, знають, напевно, чи не у кожному селі району, чули й зачаровувались їхнім виступом у районних центрах Волині, на обласній сцені і в Білорусі. Вони постійні учасники різних концертів та фестивалів, які відбуваються на Ратнівщині, в області, а ще – у селах та містах прикордоння Білорусі. Їх запрошують, ними замиловуються і їм дякують за гарні пісні, за прекрасний настрій, який щоразу дарують глядачам, їх нагороджують щирими оплесками та грамотами і дипломами різного ступеня. А оце нещодавно колектив побував у Києві, на зйомках в студії телеканалу UA: ПЕРШИЙ, і їх виступ з піснею «Марусина пшениченьку жала» побачили і почули по телебаченню у всіх куточках України.

Творчий шлях Марії Луцик розпочався на Волині п'ятдесят два роки тому, коли її, юнку, призначили завідуючою клубом села Гута, в якому й народилась. Але ще до цього, з ран-нього дитинства, її душа рвалась до мистецтва, до музики.

— Я ще геть малою була, брала братову гармошку й собі щось там грала, поки нікого вдома не було. Адже батьки сварили, вказуючи, що це не дівоча справа грати, — пригадує Марія Євгенівна.

Та, хоч і сварили батьки дівчину за настирливий потяг до музики, Марія крадькома продовжувала грати, як каже тепер, «рипала щось там». А після за-кінчення восьми класів подалася у Ківерцівське культосвітнє училище, куди рвалася душа. Поступила, та коли зрозуміла, що всі студенти вміють, на її думку, добре грати, злякалася-засоромилася, що не вміє, як вони, і відразу перевелася на заочний відділ. А далі знову відступила, коли направили на роботу завідуючою клубом в одне із сіл Камінь-Каширського району. Перший аргумент: «Як я працюватиму, якщо грати не вмію, та й така ще мала роками!». Саме тоді мама Марії, добре розуміючи донечку і її біль душі через музичну неграмотність, вговорила батька, аби продав корову і купив для дитини баян. І вже з часом Марія мала вимріяний музичний інструмент й відразу вивчила мелодії популярних танців: польки, вальсу, яблучка, краков'яка та ще декількох пісень. З таким багажем музичних знань і з самим багажем – баяном – поїхала дівчина на… Кубань.

— Гостювала у нас двоюрідна сестра з Кубані. Вона вмовила мене, аби я поїхала з нею й заробила трохи грошей. Тож і поїхала. Влаштувалась на роботу телятницею. Два рази на тиждень для тваринників там організовували танці, тож я грала. Важко було. Керівництво мене пожаліло і запропонувало роботу завклубом у сусід-ньому селі. Я знову запанікувала, що сама буду, без сестри. Але сестра вговорила і я погодилась. Тоді й почалася моя кар'єра клубного працівника. Вже через півроку знову подаю документи і вступаю у Луцьке культосвітнє училище, приходжу у рідне село завідуючою клубом, де до цього працював мій двоюрідний брат Аркадій Луцик. Тоді в клубі діяли різні гуртки, ми попоїздили по полях і на ферми з концертами. І у кожен час — свій репертуар. Тепер у нас переважно народні українські пісні та авторські на різну тематику. А «Льонок» працює вже довгі роки, вперше йому присвоєно звання народного у 1977 році.

Марія Євгенівна не тільки керує «Льонком», а й залучила до пісні сина, невістку, внуків, створила сімейний ансамбль «Співає родина». Невістка Людмила – художній керівник сільського будинку культури, співає в колективі у дуеті із директором Тетяною Глущук. Син Борис грає, він викладач Заболоттівської музичної школи у філії села Гута. Змалечку у колективі і внуки Володя – нині студент Одеської юридичної академії, та Роксолана — студентка Східноєвропейського національного університет імені Лесі Українки. Вони й зараз не розлучаються з піснею.

Марія Луцик разом з колективом у піснях прославляє свій край, свою Україну, традиції свого народу, незламну його душу, оспівує любов, замиловує в український фольклор на різних заходах, конкурсах, фестивалях, у тому числі і міжнародному «Берегиня». За відродження та популяризацію традиційного мистецтва українців, за активну творчу працю, вагомий внесок у розвиток аматорського мистецтва – має численні нагороди, серед яких медалі, нагрудні значки, звання заслуженого працівника культури України та орден «Знак Пошани».

Марія Євгенівна зустрічає 70-річчя з мрією й надалі творити, дарувати прекрасне ближньому, бо каже, що душа її не втомилась, а прагне продовжувати творити, дарувати, зачаровувати...

Валентина БОРЗОВЕЦЬ