Не так давно до редакції завітала молода жінка, аби привітати свекруху з 50-літтям, відзначаючи, що таку свекруху, як у неї, треба ще пошукати — і гарна, і розумна, і толкова, і так далі.

А коли трапилась нагода зустрітися з Валентиною Іванівною Чернусь — завідуючою тваринницькою фермою СВК «Полісся», і поспілкуватися з нею, зрозуміла, що оте невістчине «і так далі» можна дійсно продовжувати і продовжувати, насамперед відзначаючи її доброту, милосердя та працелюбність. До того ж вона – прекрасна мама і бабуся, а ще, що дуже вражає, неймовірно віддана добротою колишня… дружина. Вона в енній кількості жінка в одній особі. Валентина Чернусь не лише завідуюча фермою, а й виконує обов'язки ветлікаря, техніка зі штучного осіменіння тварин, зоотехніка, лаборанта і фуражира, а влітку, під час жнив, вона ще й кухар у СВК…

ВЛАШТУВАЛАСЬ НА РОБОТУ ДОЯРКОЮ

Й СОРОМИЛАСЬ НАВІТЬ ДО КЛУБУ ПІТИ

Ось уже тридцять років минуло з того часу, як Валентина Іванівна пішла на ферму. Ніколи й не думала, що так доля складеться, що весь вік на фермі буде і виконуватиме обов'язки стількох спеціалістів. А тоді, двадцятилітньою, надумала здобути спе-ціальність зоотехніка, та, аби вступити у Рожищенський сільськогосподарський технікум, потрібно було направлення з колгоспу. А щоб взяти направлення — треба працювати. Отож і влаштувалася дояркою на деякий час. Тоді так соромно було юнці біля корів поратись, що навіть до клубу перестала ходити, з молоддю зустрічатися. Та долю не обійдеш. Невдовзі вийшла заміж у своєму ж селі і вже ні про яке навчання й мови не було. Але дояркою довго все одно не працювала. Побачивши здібності дівчини, голова колгоспу перевів її на посаду лаборанта, а потім — завідуючої фермою…

— На фермі мало що і не вродила дитину, — розповідає Валентина Іванівна. — Голова колгоспу якраз поїхав на курорт і не було кому передати справи. Добре, що термін народження переходила два тижні. А якби роди зайняли вчасно, родила б на фермі. Тоді по догляду за дитиною півтора року давали, але я була лише рік. І після народження другого сина також рік — мусила виходити на роботу. Голова колгоспу все просив і просив, аби виходила. Якось він не міг підібрати спеціаліста, аби справлявся з усім. Я ж з першого дня на посаді завідуючої фермою і звіти робила, і заробітну плату нараховувала. А тоді людей на фермі працювало до ста чоловік, то тепер лише п'ятнадцять. Та й великої рогатої худоби було десь 750 голів, а тепер 168. Колись і конюшня була, і свиноферма, не говорю вже про кількість корівників та телятників. Роботи вистачало і виконувати її так-сяк я не могла, завжди старалася зробити все якнайкраще. Це, напевно, від тата — Івана Юхимовича Заліпи. Він кращий тракторист у колгоспі був, і не лише у колгоспі. За працю мав ордени, і на Дошці пошани постійно його портрет. Відповідальним був, старанним.

ТРИДЦЯТЬ РОКІВ НА ФЕРМІ І БЕЗ ВИХІДНИХ

— Я вже на пенсії, — продовжує Валентина Іванівна. — У п'ятдесят років пішла. Думала, покину ферму і поїду у Польщу на заробітки. Навіть паспорт закордонний виробила. Але знову так сталося, що ферму не покинула. У селі людину, яка б вміла виконувати роботу декількох спеціалістів, не дуже знайдеш. Так і працюю. До речі, без жодного дня вихідного за всі тридцять літ роботи. І жодного разу не була у відпустці. Правда, ще колись, як хату будували, саме, коли будівельники були, то одного дня залишалася вдома, то другого, а в кінцевому результаті назбиралося десять днів — оце і всі мої вихідні та відпускні. Раніше, поки ветлікар працював, то деколи, при великій необхідності, вона мене могла підмінити або зранку, або ввечері, а інколи і на цілий день. Але це дуже — дуже рідко. На пальцях цю підміну можна порахувати за всі роки. Звикла до ферми. Останніх два роки то ще й кухарем під час жнив працюю. Вирішили, що я справлюсь. І справляюсь. Ще звечора дещо підготую, зранку, поки на ферму. А коли вже прийду з ферми, хутчій на кухню. Зварила, поскладала по каструлях, вклала все у сумки на скутер – і до комбайнерів. За кухарську роботу маю зерно, бо ж і вдома господарство чимале. Є біля чого ходити і що годувати.

А ВДОМА І КОРОВА, І КІНЬ, ЩЕ Й СВИНОМАТКИ ЩОРОКУ І ТАБУН КАЧОК…

Спілкувалася з жінкою й дивувалась. Встигає скрізь. Має корову, тримала і коня та продала — купила трактора, додавши гроші від виручки за моркву, по три свиноматки щороку тримає. Є біля чого ходити, і це при тому, що вже років із п'ятнадцять живе без чоловіка. А ще кури, щороку табун качок, до п'ятдесяти голів. Для продажу сіє моркву, садить картоплю.

— Я багато не саджу і не сію, але за всім добре дивлюся, і гною дам, і підживлю, як належить. І бур'янів ніколи на полі не заводжу. Тож врожай непоганий, — розповідає Валентина Іванівна. — Посаджу картоплі сотих із двадцять, то ще цілий причіп продам. Правда, буває, що доводиться робити і вночі. При лампочці. Буряки чистити чи моркву. Але деколи і помічники є. Сіно заготовити то вже легше. Зібрати зернові також.

Валентина Іванівна не лише встигає по господарству, а любить ще і в ліс побігти. Особливо по гриби — то її хобі. І по ягоди їздить, бо ж для внуків тепер хочеться заготовити на йогурти.

І при всьому тому, що роботі віддається сповна, жінка виглядає доглянутою, охайною і гарною.

— Я ззамолоду собі мало часу вділяла, то робота, то будівництво, то діти, інші клопоти. Тепер сини одружені, мають свої сім'ї, зрозуміло, що хочеться їм допомогти, але то вже інше. По господарству я й зараз пораюсь, а невістка в основному на кухні і біля дітей. Син із сім'єю живе у літній кухні, але ми на одне господарюємо, то тільки й того, що на ніч у різні хати йдемо. Інший син живе окремо від нас. Але, Богу дякувати, невістки у мене дуже хороші, толкові. Як кажуть старші люди: якщо невістка хороша, то й свекруха хороша.

ДОБРОТА, МИЛОСЕРДЯ ПОНАД УСЕ

Ще якось раніше була у СВК «Полісся» і колеги Валентини Чернусь говорили, аби написали про неї у газету. Бо вже дуже добра жінка. Навіть своєму колишньому чоловікові сумки із харчами передає, і це при тому, що дітей сама, без нього, виховує, ростить. Чи не вражає?!

— У мене їсти є що. А як подумаю, що він, може, без сала чи м'яса сидить, шкода. А в нього ж і дружина, і дитина, то й передаю все, що маю.

Валентина Іванівна розлучилась з чоловіком ще як сини школярами були. Найстаршому тоді виповнилося шістнадцять, меншому — дванадцять. Без тата вони спеціальність здобули. Без чоловіка і весілля їм справила. А тепер втішається внуками. У одного сина четверо синів, у іншого — троє дівчаток!

А чоловік після розлучення подався у Луцьк, до сестри. Влаштувався на роботу. Одружився вдруге, а потім і втретє.

— Я така рада була за нього, що не один. І дитина на світ у них появилась. На півроку хлопчик менший за старшого нашого внука. Але у повторному шлюбі довго не жив. Розлучився. Та тепер знову має дружину, з якою у громадянському шлюбі. Хай живуть. Я й надалі краще сумку йому передам, аби тільки не надумав вернутися. З другою дружиною не один раз приїжджав у село, ночував у нас. Я їх гостила і щоразу у сумку накладу все, що маю. Мені без нього легше жити. Бо ж все одно робила все сама і сама… А він любив випити та ще й справунки наводити.

Валентина Чернусь з добротою не лише до колишнього чоловіка. У свій час чоловікову бабусю до себе додому взяла і до смерті доглядала. Років два чи три жила бабуся у них. А ще чоловікового дядька прихистила, який повернувся із… тюрми за вбивство жінки.

— Боялась тоді дуже. Але ж чоловікові не було де дітися. Тож взяла до себе, у літню кухню. А він такий спеціаліст був, мав золоті руки. Тільки також горілка заважала йому добре жити. Та мені допомагав він весь час. Проте недовго жив — місяців із вісім, і помер — серцевий напад. Вже й старий був, сімдесят літ. І здоров'я втратив, коли сидів. А сидів немало — десять літ. У шістдесят — у тюрму, і в сімдесят — із тюрми. Ані сім'ї, ні дітей. З місяць пожив у сестри, а далі вже у мене.

ЇЙ НАВІТЬ СНИ НЕ СНЯТЬСЯ — НЕ ВСТИГАЮТЬ

На питання, чи має Валентина Іванівна хоч трішки вільного часу і як відпочиває, жінка відповіла:

— Вільного часу у мене ніколи немає. У неділю поспішаю маму провідати, їй уже вісімдесят літ, а так у роботі і у роботі. Щоб у день прилягти — то не моє. Не можу. Дуже рідко таке буває. І з друзями посидіти, як кажуть, за чаєм-кавою, не маю часу. Мені навіть сни не сняться. Не встигають. Я тільки до ліжка і відразу відключаюсь. Розкрила очі — і вже робота…

Ось така вона, Валентина Чернусь. Жінка, мама, трудівниця…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Здомишель