Знаючи, що живе у селі Велимче Забужаниха, завжди думала, що вона приїжджа, десь із-за Бугу, а вона, виявляється, місцева. Просто проживала за селом, за поораними полями, за буграми.
— Від отого, що за буграми, й вийшли забужани, — каже Марія Мартинівна Боровська, — і це прізвисько приклеїлося до всієї сім’ї.

А народилася Марія серед дивовижного лісу – на хуторі Цюприк, що нині пустує і де немає жодної хатини. А колись це був невеликий населений пункт, в якому проживало немало людей, та в роки колективізації всіх його мешканців примусово переселили у село. Марія ж у село потрапила ще раніше, дворічною дівчинкою, коли залишилася на світі без тата і мами. Вона добре знає із розповіді бабусі, що таке війна, а із свого життя — що таке сирітська доля. І сьогодні її очі прикуті до телевізора, до подій на сході держави, уста у молитві за мир.
Батька Марії на фронт Великої Вітчизняної війни забрали під час першого набору. Вона його не пам’ятає і не відає навіть, де упокоївся його прах. Жодної вісточки, казала їй бабуся, ніколи не було від нього, як і від інших односельчан, кого тоді разом з Мартином забрали в армію. А мама Марії продовжувала жити у Цюприку і ростити, виховувати трьох маленьких діток. До неї часто навідувалася, приходила з лісу, де переховувалася, дружина одного з видраницьких партизанів: то поїсти, то погрітися. Сусіди застерігали Дарку Наход, аби хто не дізнався про це. Дізналися. І ту жінку убили, і Дарку закатували. Запрягли її коня, забрали жінку на віз і повезли у ліс. Там уже один пастух чув і страшні крики, і постріл. Потім він сказав Дарчиним родичам, які шукали її, де вона може бути. Знайшли понівечене тіло з простреленою головою і привезли додому хоронити. Та навіть тоді боялися зізнатися, що її замордували. Говорили, що важко працювала і померла. А як не стало мами, дітей порозбирали близькі родичі. Один хлопчик в однієї тітки жив, де й помер потім від тифу, інший – у іншої тітки, а Марію забрала бабуся по маминій лінії. Забрала у Велимче, у невеличку хатинку, що геть-геть за селом, за полями і буграми… Там і зростала бідна сирота, а поряд зростали сиротами ще три хлопчики, двоюрідні брати Марії. Вони також були під опікою бабусі. А дідуся Марія не пам’ятає, хоча тоді, коли прихистила її старенька, дід ще був живим.
— У бабусі двоє дітей – моя мама і син – загинули в роки війни. Загинув зять, а невдовзі і невістка, — розповідає Марія. — Бабусі довелося виховувати мене та синових синів. Тільки ті хлопці жили окремо у своїй хаті, поблизу нашої. Але бабуся їм і їсти варила, і доглядала їх, тільки й того, що спали окремо. А коли старшому внукові Василеві виповнилося шістнадцять років, бабуся порадила, аби одружився, бо вона вже стара і важко їй ради всім дати. Посваталися також до сироти, і вона стала не лише дружиною Василеві, а й за маму для його менших братів. І тоді легшим стало бабусине життя.
Через роки у ту бабусину хатину на одну кімнату Марія прийняла і приймака Олександра із Адамівки, там народила п’ятеро діток, і місця всім вистачало, каже, а двоє діток вже появилося у них у новій хаті, яку збудували у селі. На хуторі жили довгий час, тут господарювали, займалися тваринництвом. Тримали по декілька корів, телят завжди годували, аби заробити копійчину на будівництво власного будинку. А коли його звели, не дуже то й хотілося прощатися із хутором. Там тепер з тої хатинки вибудував собі куди кращу для «дачі» її син Володимир, який живе у селі у батьківській хаті. А Марія на старості літ купила для себе й неодруженого ще сина хатину знову ж на хуторі, трохи поодаль від того місця, де зростала, де жила. На хуторі їй любина.
— У селі добре жити було, тільки поля було дуже мало біля хати. Не дуже-то й розвернешся по господарству, але господарювали і тут. Діти попідростали, старші одружилися. Одружився і Володя, який пішов у прийми, але якось батько йому запропонував, аби повертався з сім’єю додому. І він повернувся. А через рік помер чоловік. Став Володя повно-правним господарем. Отоді я й надумала купити хату для себе і ще одного сина. Ми ні з сином, ні з невісткою не сварилися, жили мирно і дружно, але ж був неодруженим Петро, якому також краще було б жити окремо. Придивилися непогану хатину на хуторі, яку продавали, домовилися про ціну, і поїхала я на заробітки. Тоді, Богу дякувати, й заробила непогано, а трохи грошей позичили, але вже давно той борг віддали. Тепер і Володі добре без нас, і нам добре окремо.
Напевно, вже така доля у Марії – бути хуторянкою. Хутірське життя вона любить. Любить, коли навкруги поля, коли біля тебе простір. А тут неподалік не тільки поля, а й швидкоплинна Турія… До Марії часто приходять і приїжджають діти та внуки, яких має сімнадцятеро, і поки що одненький правнук, яким також до вподоби хутірське життя, недарма ж їхні батьки народилися і зростали хуторянами. І кожен з них знає історію життя Марії, кожен з них переймається долею України і вболіває за мир.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ