Олена Видрич, уродженка Велимчого, — фольклорист, до-слідник традицій українського Полісся.  Фольклористика для неї – не робота і не хобі чи любов, це – її життя.

Звичаї, культуру свого народу  Олена Андріївна пропагує не лише серед українського люду, а й несе у народи інших держав. Сьогодні вона відзначає, порівнюючи останніх десять років, що українці більше цікавляться культурою, звичаями та обрядами своїх предків, більш цінують і прислуховуються до них; наголошує, що бачить у людей нині велику спрагу до українського. «Все, що ми робимо і пропонуємо, сприймають з великим бажанням зрозуміти і пізнати». А за кордоном захоплюються  українською культурою, яку показує наш фольклорист з іншими пошановувачами минувшини, і розуміють, що таке Україна й українці.

Олена Андріївна, представляючи українську культуру, вже побувала у Німеччині, Велико-британії, Франції, Литві, Латвії, Туреччині, Швейцарії.

— Раніше нас за кордоном сприймали як одне ціле з Росією. Тепер, бачу, знають і розуміють, що таке Україна й українці.

Наша землячка, я б сказала, уособлює образ високовихованої, культурної, шляхетної панянки-українки і не ХХІ століття, а ранішого часу.

— Нещодавно ми приїхали з Німечинни. Керівництво однієї медичної компанії, яка зібрала партнерів з усього світу, зініціювало познайомити учасників дійства з Україною саме через наш гурт. Ми показали Україну у традиціях, танцях і піснях. Вони були у захваті. Після за-кінчення свята майже кожен іноземець підходив до нас і дякував, висловлював захоплення.

Де взялася в Олени ця надзвичайно велика любов до України, до її минувшини?  Це бажання, мрія показати, навчити, втлумачити, що є нашим з прадідів, що закодоване у віках нашими предками, у зв'язок поколінь з якими вірить?

Від батька, від матері, а ще від «Золотої криниці», що у Велимчому, яка вже більше тридцяти років не лише співає, а й відтворює, вишуковує все призабуте із життя нашого народу,  й дає йому нове життя. Саме із «Золотої криниці» і зародилася, наповнилася її душа бажанням продовжувати цю справу уже на самостійному життєвому шляху.

Олена закінчила культосвітнє училище в Луцьку, потім Київський національний інститут культури, і хоч були й інші пропозиції, але вибрала саме факультет фольклористики. Успішно закінчила, здобувши спеціальність фольклориста-музикознавця, і йде по життю з фольклором.

Олена займається відродженням давніх традицій гуртового співу, звичаїв та обрядів наших предків. І серед тих, хто любить минувшину,  серед фольклористів, а їх і не так багато в Україні, ім'я Олени добре відоме. Вона бере активну участь у різних заходах, святах та фестивалях, які популяризують українську культуру, дає майстер-класи зі звичаїв та обрядів свого народу, переважно дітям та молодим особам, яким не байдужа ні доля України, ні її історія.

— Чомусь запам'ятала слова після одного заходу, який ми провели у Києві,  що ми «на їх голе коріння привезли „родючого грунту“ і прикриваємо та живимо його», – згадує вона.

Олена Видрич – керівник дитячого фольклорного гурту «Ясно- Красно», який функціонує у Пізнавальному центрі «Дитяча світлиця» на базі аутлет-містечка «Мануфактура» (торговий комплекс), що у Ходосівці неподалік Києва і який виступає на  престижних сценах України; директор творчої майстерні «Світлиця», досліджує і популяризує фольклор не тільки Волині, а й різних регіонів України; член Міжнародного громадського об'єднання «Волинське братство»,  яке сприяє духовному та культурному відродженню волинського краю, збереженню та захисту пам'яток історії і культури, пропаганді історичної та культурної спадщини, зміцненню незалежності України.

«Ратнівщина» вже повідомляла торік, що Олена знімалась у відеоролику інституту дизайну «Спадок», присвяченому українській культурі, традиціям, народним звичаям. Для зйомок у проекті були ретельно відібрані героїні — яскраві та самобутні представниці України, з різним характером, різного віку дівчата та жінки, які заворожують поєднанням простоти та достойності. Одним із облич проекту стала і наша землячка — у частині циклу «Національне святкове вбрання» Олена  показала, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. А в ці дні вона бере участь у соціальному марафоні-конкурсі «Історія в колядці», який організовує музей історії України. Співпрацюючи з творчою майстернею «Українського свята», взяла участь у етно-програмі до дня святого Миколая. Ці Новорічно-Різдвяні дні в неї особливо напружені. Її, дівчину, яка уособлює Україну, запрошують різні компанії, аби показала сучасним українцям життя українців минувшини. А це життя і у піснях, у танцях, у музиці, у звичаях і обрядах, навіть у характері, у поводженні, у мисленні.

— Українську культуру пропагую, можна сказати, з дитинства, але саме зараз бачу, що український народ з особливістю сприймає її, цікавиться і прислухається. Особливо еліта з великою спрагою до українського повертає свій погляд у те, як та чим жили наші предки. Все, що ми робимо і пропонуємо, сприймає з великим бажанням зрозуміти і пізнати.

— Олено, ти завжди в старовинному українському вбранні, і чую, що наголошуєш, що вишивка на вбранні — це не просто узори, а символи -кодування, кожен узор відповідає за щось. 

— Одяг,  який маю, майже весь зроблений, витканий моєю мамою Надією Видрич з Велимчого. Вона — почесний член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Українське вишите чи виткане вбрання – це не просто вбрання. Кожен узор відповідає за щось, один — за здоров'я, інший — за добробут, третій — за мир і так далі. З давен до нас дійшло, що вишита сорочка є нашим оберегом. Вишивка зроблена на сорочці у місцях найбільш вразливих для нашого тіла, де є певні енергетичні потоки,  у місцях, де людина потребує найбільшого захисту: комірець, чохли, поділ. І ця вишивка як кодування на здоров'я, на успіх, на щастя, на хороші емоції, як оберіг. Традиції українського народу треба знати, в кожному їхньому кроці є пояснення, на що вони спрямовані, на що, так би мовити, закодовані.

— Розпочалися Новорічно-Різдвяні свята. Яких традицій до-тримуєшся і що побажаєш читачам «Ратнівщини», які звичаї нагадаєш?

— Ці святкові дні потрібно провести в спокої, злагоді та молитві. Але як би старанно ми не виконували усі звичаї та обряди, що їх з віками передавали наші предки, без віри вони не матимуть ні сили, ні різдвяного духу. Тому головне – духовне наповнення свята.

За звичаєм, ще на Святвечір збирається вся родина, адже відбувається єднання з родом,  з предками, які померли,  — а зв'язок дуже сильний. З давен вважається, що цього вечора  померлі родичі приходять до нас в гості…  І саме у Святвечір до хати заносять дідух або ж  сіно та  зерно.  Дідух, святковий солом'яний сніп, — це дух предків, дідів,  символ доброго врожаю, миру й злагоди в родині, достатку в домі, збереження пам'яті родини. Традиція ставити в оселі на покуті дідуха походить ще з дуже давніх дохристиянських часів. Святковий сніп перебуває у хаті протягом тижня, подекуди навіть до Водохреща. У народі кажуть «Дідух до хати — біда із хати».

Готується три куті, присмачені медом та маком,  — одна на Святвечір, друга – 13 січня перед Старим Новим роком, і третя – 18 січня перед Водохрещем. Пшениця — це символ достатку, мед — здоров'я, мак — символ роду. Має бути узвар, що уособлює життя. На кожен кут стола кладуть по голівці часнику, щоб оберігав від нечистої сили. Щоразу під час вечері запалюють свічку — символ єднання людини з Богом, дякують Богу за прожитий рік.

У кожному краї свої звичаї, навіть по сусідніх селах, буває, чимось відрізняються. Але їх треба берегти, прислухатися, у них вчитися.

Головний атрибут українського святкування Різдва – Колядницька зірка, яка символізує народження. Це символ Бога Творця, символ Порядку і Світобудови.  Раніше виготовляли різдвяний «павук» із соломи, якого  вважають оберегом та символом Всесвіту. Виготовляти його навчилася у Велимчі. Й вчу  робити «павук»  разом з іншими атрибутами Різдва дітей, молодь, з якими займаюся у етностудіях, у творчій майстерні.

Зазначу, і хочеться, щоб це знали всі, що знання і вміння наших предків оберігають нас, дають можливість гармонізувати своє життя і взаємодіяти з навколишнім середовищем.

Всіх вітаю зі святами. Любімо Україну, шануймо її традиції, бо без знання минувшини — немає майбутнього.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ