Віктор Трофимук – колишній підприємець, а нині – тракторист Гірницького лісництва ДП «Ратнівське лісомисливське господарство». Проживає чоловік у Річиці. Роботою задоволений, тим більше, що має хорошу заробітну плату. Тож роботі віддається сповна, бо як і він, так і інші працівники бригади, яку він очолює, добре усвідомили: як попрацюєш – так і маєш. Заробітна плата у них — від виробітку.
— Це у наших інтересах – працювати наполегливо і завзято, — говорить Віктор Михайлович. – Чим більше працюємо – тим більше заробляємо. А нині і умови праці набагато кращі, бо, якщо раніше доводилося з проблемами шукати і знаходити певні запасні частини до техніки, то тепер зателефонував до механіка і за один-два дні – все є.
Навесні Віктор Трофимук був командирований на Схід України разом із Олегом Нінічуком – майстром лісу Гірницького лісництва для будівництва оборонних, фортифікаційних споруд у Маріуполі, які споруджували з метою зміцнення обороноздатності держави у рамках проекту «Стіна».
— Будували оборонні споруди у Маріуполі, — розповідає Віктор Трофимук. — Старалися все робити на совість, адже добре розуміли, наскільки важливі ці споруди. Потім до нас приєднався водій Олександр Кухта, який приїхав УРАЛом і залишився на деякий час працювати після того, як ми уже поїхали додому.
— Не було якихось курйозних ситуацій у зв’язку з проведенням антитерористичної операції?
— Ні. Ми працювали від Широкиного в іншу сторону кілометрів дванадцять, то стрільби майже не чути, а в Маріуполі – то щодня.
— Не страшно було, не накручували себе, що можете потрапити десь під обстріл і загинути?
— Ні. І навіть не мав права боятися чи думати, навіщо дав добро на командировку. У мене два сини, і вони обоє були в зоні АТО, у гарячих точках зі зброєю в руках, а я, можна сказати, поблизу, хоча Маріуполь — у зоні АТО, але я був без зброї і виконував свій обов’язок перед державою в іншому напрямку – будував захисні споруди.
— Два сини – і обоє в зоні АТО?
— Один син, Максим, навчається у Хмельницькому у прикордонній академії. Він потрапив в зону АТО, як тільки все починалося, два місяці був біля Херсона, біля Кримського кордону. Інший син, Вадим, працює у райвідділі міліції, також був командирований на Схід держави і півтора місяця — в зоні АТО, він уже має посвідчення учасника АТО. У ці дні Вадим вже вдруге командирований в зону антитерористичної операції — несе службу біля Красноармійська. Він не ухилявся, хоча міг за станом здоров’я залишитись на місці, але почуття патріотизму, відповідальність і обов’язок перед державою сильніші за все.
— Ви усією сім’єю за Україну, її незалежність і цілісність!?
— Так! Тільки за незалежну Україну. Я своїми очима бачив розруху на Сході держави, бачив людей, які живуть у страху і серед цієї розрухи, і я не хочу, щоб так сталося у нас, тут, на Заході країни, де наші сім’ї і родини. Це розуміють і мої сини, які люблять свою державу і не ховаються за чужими спинами, вони як і я, за територіальну цілісність і незалежність України.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ