Миколі Олександровичу Штику, який очолює СВК «Світанок», вдалося утримати господарство, незважаючи на нелегкі для сільгосппідприємств часи, а раніше – з відстаючого вивести у середняки, і на цій позиції забезпечити його функціонування до сьогодні.

За вагомі трудові досягнення, багаторічну самовіддану працю та з нагоди Дня працівників сільського господарства Микола Штик нагороджений почесною грамотою департаменту агропромислового розвитку облдержадміністрації. Зрозуміло, це далеко не єдина його нагорода за  багаторічну трудову діяльність.

Не так давно Микола Штик відзначив своєрідне свято – 35-ліття, як очолив один з відсталих колгоспів району – імені ХХІІ з’їзду КПРС, який пізніше був перейменований у СВК «Світанок».  А потрапив у це незавидне господарство через… непокору. Його як спеціаліста по рослинництву і тваринництву -  працював заступником бригадира по рослинництву, пізніше бригадиром по тваринництву у Самарівському господарстві, керуючим відділення у Язавнях -  направляли на роботу у Жиричівський колгосп парторгом. А робота парторга молодому спеціалісту була не дуже-то до душі. І він відмовився від запропонованої посади. А як партієць у той час міг відмовитись?! Отож за непослух – догана і на роботу у Поступельське господарство, яке щороку «пасло» задніх.

— Як зараз, пам’ятаю, викликав до себе перший секретар райкому партії Андрій Хомич і повідомив про рішення направити мене у це господарство. При моїй ситуації з доганою воно не обговорювалось, хоча зриватися з місця мені аж ніяк не хотілось. Тож у відповідь лише сказав, що я навіть не знаю, де те село, в якій стороні, де ті ферми. Показали. Зібрали збори колгоспників, жваво вони проходили, люди не хотіли голосувати і все питали, чому щороку міняють у них голову? А до цього там дійсно мало що не щороку міняли керівників, і всі вони були приїжджими, ніхто не оселявся у селі, зранку приїжджали на роботу, увечері від’їжджали. А це позначалось на дисципліні колгоспників. Поки знайшов квартиру і перебрався у Поступель, деякий час їздив у Язавні – то пожежним автомобілем, то самоскидом. Потім уже у Поступель перевіз сім’ю, четверо дітей мали на той час. Як ознайомився з діяльністю колгоспу – неможливо було зрівняти з показниками господарювання у Самарівському радгоспі. У нас, у Язавненському відділенні, тоді надоювали по 4 тисячі літрів молока від корови, а в Поступельському  — всього 760 літрів. Ми мали і заробітну плату хорошу. А в Поступелі... Мені голова навіть справ, печатки не передав, лише ключі...

— Миколо Олександровичу, пригадайте, з чого починали? Як вдалося вивести господарство в середняки?

— Розпочав із наведення порядку, із дисципліни. Де немає дисципліни – там немає господарства. Зайнявся кадрами. Проблем вистачало. Перші три роки не було в достатній кількості кормів. По солому доводилось їздити аж у  Херсонську та Миколаївську області, аби прогодувати худобу. Ми тоді почали співпрацювати із держлісгоспом, розширювати поля, викорчовували пні і таким чином збільшували територію. Через п’ять років значно збільшили поголів’я ВРХ — із 300 голів до 1280, збільшилися надої молока, і ми вже мали 2,230 кіло-грамів від корови. Піднялася зарплата, люди слухалися. І дуже працьовиті були. У той час побудували  корівник чотирирядний, три телятники. Для спеціалістів почали будувати квартири, 7 квартир звели, для них придбали шість хат-пусток. Правда, на сьогодні із тих спе-ціалістів ніхто не працює у господарстві, але люди залишились у селі. Пізніше почали будувати храм, проводити газ у село. Так потроху і утверджувались — із відсталого господарства за п’ять років вийшли у середняки, у середняках залишились і до сьогодні, а за надоями молока – другі у районі.

— Напевно, ті роки були найважчими?

— Найважчі роки ті, коли почалася так звана «перебудова».  Посіяли зернові, а зібрати не було чим, не було за що придбати пальне. І хоча господарство мало кошти на рахунку в банку, та не могли їх взяти – готівки не було. Тож тоді кожному сільгосппідприємству довелося важко, крутилися, як могли. Стали масово продавати худобу, аби провести збір зернових, аби виплатити заробітну плату. А ми мали труби для газифікації, тож довелося їх продавати. Їздили по пальне у Малориту – так і зібрали врожай. Ті роки – найтяжчі. У той час більшість господарств зникла з карти району, із 20 залишилось вісім, і, до речі, ті утримались, в яких були керівники з найбільшим стажем роботи. Самарівське господарство, яке було лідером у районі, і те пропало.

— Миколо Олександровичу,  яке сьогодення СВК «Світанок»?

— Орендуємо 318 гектарів землі, це 218 паїв. Нам достатньо, щоб утримати худобу, яку маємо. А маємо 112 голів ВРХ, з яких 92 корови і телиці. Техніка розвалена, стара. Справних три трактори. Турбують високі податки. Держава відмовилась від сільгосппідприємств, немає ніякої дотації. У нас збереглися приміщення, майнові паї в натурі забрало всього біля 200 чоловік, а решта приміщень стоять, і вартувати їх не ввартуєш — валяться потрохи. Якби державна під-тримка, то використовувати їх можна, теплиці, для прикладу, зробити, тощо, але на все потрібні кошти, яких сьогодні у господарстві немає. Щодо землі, то вважаю, що правильно зробив свого часу при її розпаюванні — не допустив, щоб землю «порвали» на клапті. Сьогодні площа землі, яку  використовуємо, ціла, порваних площ немає.

Щодо людей. У СВК «Світанок» працює 18 осіб по трудових договорах  і 8 — по цивільно-правових. Зарплата мінімальна, але у пік надоїв молока – до двох тисяч гривень. Живемо за рахунок молока і телят. Вчасно платимо податки, заробітну плату, і ні на кого не сподіваємося. Розраховуємо на самих себе — прокинувся зранку і вже плануєш роботу, та, втім, як і колись. Робота й робота.

— А Ви буваєте у відпустці?

— По документах буваю, а насправді – ні. Щодня ходжу на роботу. Щодня на фермі, на тракторній бригаді. І не  можу  уявити життя без роботи у господарстві. Розумію добре, що пора на відпочинок, мені ж 69 років. Та більшість із них я на роботі, але не придбав ні машини, ні трактора, нічого. Мені ніхто не дорікне, що нажився, набрався у колгоспі. Ніхто і ніколи. Все життя жив чесно. Хоча і вила брали на мене, і косу у живіт всадили... Колгоспний кінь зайшов на посіви одного з господарів. А той господар з косою  на мене пішов… Бути головою нелегко. До кожного треба шукати підхід, ключі, кого насварити, кого попросити…

— І яка сьогодні мрія у голови сільгосппідприємства?

— Хочеться, щоб держава звернула увагу на  людей, на село. Не буде села – не буде держави.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ