Нарис    

Зорі, як і люди, народжуються і вмирають. А люди, як і зорі, що догоріли у  високості, так само, відійшовши у інші світи, залишаються світитися у пам'яті живих.

Чим вища зоря, тим довше не гасне після неї світло; чим більше благородства в житті людини, тим довшою залишається по ній пам'ять. До непересічних благородних постатей серед ратнівчан, життя яких не закінчується чорною датою смерті, належав (і належить) уродженець села Заброди Андрій Тимофійович Трофімук. Уже саме по собі прізвище поза всякими сумнівами підтверджує істинно українське коріння його далеких предків. Правда, воно, як і сотні тисяч прізвищ українців, зазнало підступного каліцтва від тотальної русифікації, адже насправді за усіма лінгвістичними правилами мало б звучати не Трофімук, а Трохимук.

Доля виділила Андрієві, як і генієві України Тарасові Шевченку, тільки 47. Сьогодні йому могло б бути 63. І бути б йому поміж нас, радіти світові, висоті неба, до якого він, наче птах,  здіймав крила своїх надій і сподівань. Та… не судилося.  Життя розпорядилося по-своєму — обірвалося раптово на висоті орлиного лету від  підступного серцевого нападу. А пам'ять, як світло від давно погаслої зорі, й досі не гасне серед рідних, друзів, колег і просто поміж тих, хто його знав.

Так, він у всьому прагнув висоти: духовної, інтелектуальної, фізичної… І, як не дивно, чи не на першому місці для нього була фізична досконалість, яку він гартував у собі з юних літ.

Ще будучи студентом Луцького педучилища, виконав усі нормативи спортсмена найвищого розряду, став чемпіоном  училища з підтягування на перекладині, займався боксом, боротьбою самбо і дзюдо. І не просто займався, а брав  участь у обласних чемпіонатах  із цих видів спорту і неодноразово ставав їх призером у ваговій категорії до 82 кілограмів. У Луцькому міському спортивному клубі «Буревісник» він був одним із найактивніших його членів і завдяки спортивній настирливості домігся звання кандидата у майстри спорту міжнародного класу.

А ще його вабила висота неба і опановувало  непереможне бажання долати земне тяжін-ня, а в собі — страх падіння. Саме ці якості  характеру і привели юнака до спортивного аероклубу, щоб займатися парашутним спортом. А  вид цей, як відомо, не для слабкодухих.

За плечима у нього було вже з десяток успішних стрибків з парашутом. Під час чергового сталося непередбачуване -  не розкрився основний парашут. В екстремальній ситуації довелося скористатися запасним. Але уникнути невдалого приземлення все ж не вдалося. Як результат -  важка травма ноги, довгі місяці у лікарняному ліжку з апаратом Єлізарова. Увесь цей час поруч була вірна подруга Марійка Бегаль, яка допомагала потерпілому тамувати фізичні й моральні болі, а  згодом стала дружиною Андрія.

Захоплення спортом не покидало його до останку. Перебуваючи на посаді директора Самарівської середньої школи (1981 — 1985 рр.), він вишукує немалі позабюджетні кошти на придбання борцівського килима та спортивного одягу (кімоно) для боротьби дзюдо і на  громадських засадах, як тоді модно було говорити, організовує для школярів різних вікових груп секцію дзюдоїстів. Цікаво, що брали в ній участь навіть дівчата.

За якихось півроку про самарівських борців-дзюдоїстів заговорили не тільки в Ратнівському районі, а й за межами області. Вишколені Андрієм Трофімуком юні дзюдоїсти із Самарів стали постійними учасниками і переможцями обласних та всеукраїнських змагань. Про їхню спортивну славу та їхнього тренера невдовзі  двічі транслювалася годинна передача по всеукраїнському радіо. Закінчувалася вона популярною на той час піснею про спортивних тренерів. Журналіст, який готував репортаж, адресував її особисто Андрієві Трофімуку, чим останній навіть гордився. Особливо пафосно сприймалися у тій пісні оті слова:

Хіба забути серце може,

Того, хто словом нас зігрів,

Хто нам здобути допоможе

Звання заслужених майстрів?! 

(Переклад з російської І. С.)

Тісні  стосунки в той час склалися у самарівських дзюдоїстів із спортивною школою сусіднього білоруського селища Дивин. Особиста дружба А. Трофімука з її директором  Леонідом Чмілем посприяла тому, що команда дзюдоїстів із Самарів взяла участь в змаганнях у Бресті та у самому столичному Мінську і здобула на них найвищі нагороди. Для декого ті відзнаки стали пізніше вагомими аргументами при влаштуванні на роботу в правоохоронні органи та при удостоєнні високого звання майстрів спорту.

Серед інших Андрій Трофімук відзначався високою ерудицією та глибоким інтелектом, мав чи не феноменальну пам'ять, був цікавим співрозмовником. Як справжній книголюб, він міг цитувати багатьох класиків літератури, особливо любив при розмові у відповідних ситуаціях по пам'яті читати монологи бравого вояка Швейка чи Остапа Бендера з відомих творів Ярослава Гашека та Ільфа і Петрова. Небезпідставно у прощальному слові під час похорону Андрія Тимофійовича Володимир Кулик, тодішній директор Ратнівської школи №1, назвав покійного «ходячою енциклопедією». Іншим підтвердженням його високого інтелекту був диплом з відзнакою про закінчення ним  історичного факультету Луцького педінституту.

Далеко не останнім світом захоплень Андрія Тимофійовича серед багатьох інших була музика. Сам він досконало володів грою на багатьох народних інструментах, зокрема -  на баяні, гітарі, домрі й навіть на банджо африканському, що став американським, естрадному щипковому інструменті. Любов і захоплення музикою у ньому органічно поєднувалися із пристрасним обожнюванням природи. У батьковому садку в селі Заброди й досі плодоносять посаджені Андрієм яблуні та груші.

Очевидно, любов до природи спричинила у ньому іще одне захоплення — його полонило полювання.  Достеменно не відомо, з якими трофеями він повертався із полювання, бо ніколи про те не вихвалявся, а от щодо мисливських бувальщин — то їх із ним траплялося таки чимало. Про них він любив згадувати у колі своїх друзів, «підсолоджуючи» спогади дотепними жартами. Та й друзів у нього було багато. Ними він і пишався, і по-справжньому цінував їх.

Маючи справді неординарний характер, Андрій зацікавився гіпнозом, освоїв його теорію і успішно на практиці опанував «секретами» впливу на психіку людини з наміром в подальшому використовувати гіпнотичні можливості у лікувальних цілях.

За 28 років своєї трудової діяльності Андрій Трофімук аж 8 разів змінював місця роботи. Справді, багато.

Розпочинав — учителем трудового навчання і фізкультури у Якушах. Затим — організатором позакласної роботи Велимченської та директором Самарівської шкіл, відповідальним інструктором райкому партії, головою районного комітету в справах молоді, культури і спорту (із 19 серпня 1994 року цей комітет було перейменовано на відділ культури), методистом районного відділу освіти, учителем історії Ратнівської школи №1. І насамкінець — за-відувачем у Ратному навчально-консультаційного пункту Волинської філії Всеукраїнського університету Міжрегіональної Академії управління персоналом (за сумісництвом). Така зміна посад у трудовій біографії  Андрія Трофімука не могла тоді сприйматися як симптом кар'єр-ного росту, бо скоріше за все для його ініціативної особистості то було не чим іншим, як творчим пошуком самого себе.

У згадці про трудову діяльність Трофімука варто спинитися на одному епізоді. Те, що його запросили в апарат райкому партії, було, безперечно, знаком високої йому довіри. І хоч як би хто не картав сьогодні комуністичне минуле, усе-таки кадрова політика тоді велася по-особливому зважено, і у партійну номенклатуру, як правило,  потрапляли особистості високого інтелекту і з достойними моральними якостями, про що й свідчить сам факт призначення А. Трофімука в штат райкому партії як людини ерудованої, відповідальної та емоційно врівноваженої.

Те, що наостанку в 2001 році він очолив Ратнівську районну організацію Всеукраїнського об'єднання «Справедливість», зініціював відкриття у Ратному навчально-консультаційного пункту Волинської філії Всеукраїнського університету Міжрегіональної Академії управління персоналом, зробив перші організаційні кроки до започаткування роботи в райцентрі спортивного клубу боротьби дзюдо  і мав твердий намір балотуватися кандидатом у народні депутати на виборах до Верховної Ради України у 2002 році, зайвий раз свідчить про настирливі пошуки ним у сус-пільному житті власного «я». І не знати, куди б іще повела його доля, якби не фатальний кінець.

Неймовірно, але факт: Центральна виборча комісія через три дні після смерті Трофімука зареєструвала його (уже мертвого) кандидатом у народні депутати України у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за списком від Всеукраїнського об'єднання «Справедливість» (вибори відбулися 31 березня 2002 року). Нагадуємо про цей парадокс  не для сенсації, а з тим, щоб зайвий раз підтвердити  про далекоглядні наміри ратнів-чанина та про те, якими несподіваними іноді бувають круті повороти долі й непоправні втрати.

Життя — не комп'ютерна флешка. Його не перепишеш і не переінакшиш. Після всього сказаного напрошується примітивне запитання: чи й справді таким безгрішним був Андрій Трофімук? Класичну відповідь на нього шукаймо у такому ж примітивному бумеранзі: а хто ж із нас без гріха? Помилялися навіть святі... Тільки ж мертвих не судять.

Напередодні прийдешнього Нового року ратнівчанину Андрієві Трофімуку виповнилося б 63. Дата не ювілейна. Але відкиньмо мирську суєту. Навчімося пам'ятати достойних і в будні!

Іван Скибук