Михайло  Бірук проживає у Сільці. Та в селі ви його ніколи не знайдете. Стежка-дорога до його помешкання веде у ліс. Його хата в урочищі Смольна серед розлогих поважних дубів, які наспівують  господарю і господині загадкову пісню щохвилини, міняючи лише мелодію.

Під їх спів або ж журу й живе сім’я Михайла Петровича. Тут, серед лісу, виколисались його діти: синок і три доньки, і, набравшись сили у казці природи, напившись цілющої води, споконвіків настояної на корінні дерев  та різних кущів, пішли  у самостійне життя. І якщо їх, молодих, вабить воно більш бурхливе, то маму і тата, напевно, вже ніщо не змусить покинути нажите і обжите житло. Бо тут для них невеличкий рай на землі, якого бережуть і цінують.

Ну, хіба ж не казка?! Хоча, по правді, не всі захочуть жити у ній. Ось як розповідає про своє життя у лісі Михайло Бірук:

— У нас гриби попід хатою ростуть. Виглянув через вікно, а вже бачиш грибочка. І ягоди попід хатою. Далеко не треба йти. А частими гостями є звірі. Кози постійно приходять, дикі кабани, навіть  вовки були. А  раніше і олені приходили, і не боялися ні вони нас, ні ми їх. Діти  годували їх. Але це олені плямисті, вони більш свійські, заходили до осель і у Сільця, до стіжків із сіном. Та їх тепер немає.  А співом птахів замилуєшся!

Й не дивно, що тут, де живе Михайло Бірук, колись було своєрідне містечко.  Офіс  державного мисливського господарства «Ратнівське», яке пізніше пішло в небуття,  готель, будиночок мисливця,  ставки, чотири будинки, з яких нині лише два жилих.  Здається, що тут немає ніякого побутового комфорту для проживання. Та, зрозуміло, що комфорт робиться своїми руками. Тут є світло, а до світла і електрична плита, споконвіків був телефон. А навіщо газ серед лісу?!

А жити серед лісу спонукала Біруків робота.  Михайло Петрович після закінчення Шацького лісового технікуму працював  мисливствознавцем майже двадцять літ у ДМГ «Ратнівське», тут працювала і його дружина Надія Семенівна.  Жити у лісі – не новина для них.  Михайло Петрович з дитинства у лісі, бо його батько – лісник з багаторічним стажем у Замшанівському лісництві.  Тож юнак і не стояв перед вибором, куди піти вчитися після закінчення школи.  У серці завжди була мрія бути лісником, продовжувати справу батька. А для батька і мами ще й зараз єдиний син є гордістю і  вони виглядають його з сім’єю   щоразу у гості. А ще дочку та її сім’ю.  І батьківська хата оживає, коли наповнюється ріднею.  Село ж Сільце, звідки родом дружина, також невіддільне від лісу.

Тринадцятого березня Михайлу Біруку виповнюється шістдесят літ, з яких майже сорок віддав роботі у лісі.  Працював після того, як  ДМГ «Ратнівське» припинило свою діяльність, старшим майстром у Кортеліському лісництві, потім єгерем у приватному мисливському господарстві «Мисливець Волині», і вже п’ять літ єгерем у ДП «Ратнівське лісомисливське господарство». У його обов’язки входить охорона лісу та мисливствознавча робота. Своєрідна робота – все в лісі і в лісі. А зі звірами він мало що не на «ти», знає, скільки їх, де і які. І саме в його обов’язки входить забезпечення звірами місцевості, куди йдуть на полювання мисливці, взявши ліценцію на добування того чи іншого звіра. Не забезпечив, значить, погано спрацював. Отож звірів підгодовує, береже їх, й інших закликає, аби   не винищували, берегли, особливо маточне поголів’я.

Щодо звірів, то на території Кортеліського лісництва, в якому й працює єгер, декілька років тому облаштований вольєр для утримання диких кабанів. Сюди приїжджають на екскурсію, щоб побачити живого дикого кабана, і дорослі, і  діти з нашого району та інших регіонів України, особливо з півдня, коли гостять у нашому краї. На екскурсії побувала і я. А живе у вольєрі 9 особин, з яких чотири маточного поголів’я. Доглядає за ними  Михайло Бірук.  Поцікавилась у нього,  як вдалося приручити диких кабанів.

— Ми їх зловили в лісі позаминулого року. І вже торік мали приплід. Правда, невеликий. А як їх приручили? – голод їх заставив людину сприйняти з добром. Вже зараз дикі кабани мене виглядають, бо добре знають, що іду з кормом.  А якщо вони десь далеко від воріт, то тільки подам звук – стукну у відро – і відразу прибігають.

Як на мене, яка ніколи не  бачила живого дикого кабана так зблизька, то мало що не шокуюча картина була. Не встиг під’їхати наш автомобіль до вольєра, як всі до одного кабани були біля воріт і чекали, коли ж вони відчиняться. А як тільки Михайло Петрович зайшов, кинулися до нього. Чоловік ішов з мішком у руках, в якому корм, а вони бігли за ним слідом. Ні агресії, ні нерозуміння якогось від них не було видно. Йшли, знаючи, що зараз їх нагодують. І як тільки єгер розсипав у купки зерно, відразу ж стали його їсти. Побачивши таку мирну, дружну картину, навіть і я не побоялася зайти у вольєр. А кабанам: заходь не заходь, головне, що у них є їжа, і ніякої реакції на «чужака».

— Якось одного разу два диких кабани ходили попід вольєром. А однієї доби не стало наших приручених  кабанів, – розповідає Михайло Бірук. – Знайшли вилазку -  умудрились відсунути нижню частину огорожі, і  — на волі. Але на волі, видно, їм не дуже сподобалось – треба ж шукати, що поїсти, тож невдовзі повернулися у вольєр. Здається, хорошу справу робимо, утримуючи диких кабанів для подальшого переселення у мисливські угіддя, які є біднішими. Приїжджають до нас і на екскурсію. Та є люди, яким байдуже до всього цього, і намагаються «вполювати» дикого кабана у вольєрі. Для нас це проблема, доводиться  більш посилено охороняти вольєр.

— Михайле Петровичу,  розповідають про небилиці, які сталися  і з Вами, і з іншими за роки роботи в лісі. Можливо, розкажете щось і нам?

— Всього було у житті. Та всього не розповіси. Скажу, що були різні інциденти з мисливцями, навіть до стінки ставили мене, погрожуючи розправою… Але добре, коли все закінчується добром.

— А якби почати життя спочатку…

— Йшов би тою самою дорогою, що йду.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ